Чарльз Діккенс - Пригоди Олівера Твіста

по Хай-стрит. Він був у всій силі й красі своєї службової величі: його трикутний капелюх і облямований брузументом сурдут пишно красувалися в ранішньому промінні сонця, а його дужа рука стискала патерицю з почуттям моці й сили. Голову свою містер Бембль тримав повсякчас дуже високо, але сьогодні вона коливалася ще вище, ніж звичайно. В очі йому лягла задума, вся істота його дихала піднесенням, і кожному спостережливому глядачеві було видно, що якісь глибокі, занадто глибокі для вислову ідеї рояться в його голові.

Містер Бембль не зупинився поговорити ні з одним крамарчуком, ні з одним робітником, яким він мав звичку дарувати кілька поблажливих слів під час своїх проходок. Сьогодні на їхні запобігливі поклони він відповідав лише порухом руки й мовчки простував уперед до тієї самої фарми, де місіс Менн з ніжною «парафіяльною» запопадливістю виховувала жебрацьких дітей.

– Сторож! Щоб на нього хвороба напала! – пробубоніла місіс Менн, почувши добре знаний стук у ворота. – Хто ж, як не він, припреться у таку ранню пору! – Містере Бембль, це ви – Боже, яка радість! Прошу, прошу до хати, сер!

Перше речення стосувалось до Сусанни, а радісні виклики – до містера Бембля; перше говорилося нагорі в кімнаті, а останнє вже біля хвіртки й у вітальні, куди господиня повела любого гостя.

– Місіс Менн, – мовив Бембль, не сідаючи просто, мов той мугир, а повільно й поважно спускаючись на крісло, – місіс Менн, добридень.

– Доброго здоров’ячка й надобридень вам, сер, – відповіла господиня, улесливо всміхаючись, – як ся маєте? Боронь боже, нічого лихого не скоїлось?

– Часом з квасом, порою з бідою, моя пані. Самі знаєте, парафіяльне життя не завжди солодке.

– Ох не завжди, містере Бембль, – хитнула головою місіс Менн, і всі парафіяльні вихованці були б її палко підтримали, якби почули ці слова.

– Парафіяльне життя, моя пані, – провадив сторож, стукнувши об стіл ціпком, – це житейське море, сповнене бур, турбот і неприємностей, але кожний громадський діяч мусить, так би мовити, неминуче зносити переслідування.

Не добираючи гаразд, про що йдеться, господиня піднесла із співчуттям руки до неба й зітхнула.

– Так, ви, місіс Менн, маєте право зітхнути, – сказав сторож.

Зрозумівши, що попала в лад, місіс Менн зітхнула вдруге, очевидячки, на превелику втіху громадського діяча, а той, поборюючи задоволену ухмілку, глянув суворо на свій капелюх і прорік:

– Місіс Менн, я їду до Лондона.

– До Лондона, містере Бембль? – сплеснула руками місіс Менн.

– Так, моя пані, їду до Лондона каретою. Їду з двома богадільцями. Розпочалося судове слідство з приводу однієї справи, і Рада мене, мене, місіс Менн, уповноважила свідкувати на сесії в Клеркенуеллі. Але невідомо ще, хто кого переклюкає – Клеркенуельська сесія мене, чи я її, – і містер Бембль гордо підвівся з крісла.

– О, не будьте занадто суворі до неї, сер, – улесливо сказала місіс Менн.

– Клеркенуелльська сесія сама зняла бучу, то хай і викручується як знає, – відповів містер Бембль, – і якщо Клеркенуелльській сесії нагорить, то хай Клеркенуелльська сесія сама з собою почоломкається.

Містер Бембль сказав це так грізно й з таким глибоким притиском, що місіс Менн аж скам’яніла з побожного жаху.

– Так ви їдете каретою, сер? – спромоглася вона вимовити нарешті. – А я гадала, що богадільців возять на підводах.

– Тільки хворих богадільців, моя пані. Ми кладемо їх у дощ на відкриті підводи, щоб вони, бува, не застудились дорогою.

– А-а! – мовила місіс Менн.

– А для цих двох ми найняли карету, вона повертається все одно порожняком і взяла недорого, – пояснив містер Бембль. – Їм обом три чисниці до смерті, аж порох труситься, і ми вирахували, що відрядити їх до Лондона вийде на два фунти дешевше, аніж ховати, якщо, звичайно, нам поталанить накинути їх якійсь іншій парафії. Дай тільки, Боже, щоб вони мені дорогою не повмирали! Ха-ха-ха!

Містер Бембль зареготався, але погляд його впав на його урядовий трикутний капелюх, і він знову зробився серйозним.

– Ми забуваємо про справу, добродійко: ось ваше місячне утримання.

Містер Бембль витяг з гамана загорнений у папір стовпчик срібних монет і попрохав у господині розписку, яку вона йому й надряпала.

– Рука похитнулася, й вийшло трохи криво, сер, – перепросила місіс Менн, – але все як годиться, за формою – запевняю вас. Щиро дякую, містере Бембль, щиро дякую.

Містер Бембль, задоволений з ґречності господині, ласкаво хитнув головою і поцікавився, як ся мають її вихованці.

– Захисти їх, голуб’яток, Господь милосердний, – зворушено відповіла вона. – Всі живі й здорові. Тільки-но двоє бідолашних крихіток минулого тижня преставились. Та й з Діком таке лихо!

– Що, не одужує? – спитав Бембль.

Місіс Менн похитала головою.

– Ваш Дік – нікчемне ледащо, – сердито пробубонів він. – Де він там?

– Зараз покличу, сер, – відповіла місіс Менн.

За кілька хвилин Діка нарешті догукалися, сяк-так обмили з-під водогону його замурзане обличчя, а наглядачка нашвидку обтерла своїм власним подолом і повела його перед грізні очі страшного сторожа.

Хлопчик страшенно змарнів і зблід, щоки йому глибоко позападали, а величезні очі якось блищали чудно; шита й перешита, вилицьована уніформа, символ його мізерії, висіла на його згорблених плечах, мов на жердці, а юне тільце зсохлося, мов у старого діда. Маленьке створіння мовчки стояло перед містером Бемблем, тремтячи як билинка, не сміючи звести на нього очі й жахаючись почути звук його голосу.

– Чого ти не дивишся джентльменові у вічі, впертий хлопчиську? – гукнула на нього місіс Менн.

Дитина слухняно глянула вгору й ззирнулася з містером Бемблем.

– Що з тобою, парафіяльний вихованче? – дуже доречно пожартував містер Бембль.

– Нічого, сер, – тихо відповів хлопчик.

– Ще б пак! – скрикнула місіс Менн, що, звичайно, відповіла веселим сміхом на сторожів дотеп. – Тобі ж, здається, нічого не бракує?

– Я тільки хотів би… – почав хлопчик.

– Ще чого! – скрикнула місіс Менн. – Чи не хочеш ти сказати часом, що тобі в мене не добре? Ах ти, паршиве…

– Стривайте, моя пані, стривайте, – авторитетно спинив її порухом руки містер Бембль. – Чого б ти хотів, сер?

– Я б хотів, – несміливо провадив хлопчик, – щоб хто-небудь, письменний, написав для мене на клаптикові паперу кілька слів і щоб він заклеїв і запечатав їх і зберіг їх після того, як мене покладуть у землю.

– Що базікає цей хлопчисько? – скрикнув містер Бембль; серйозний тон і виснаженість дитини справили на нього певне враження, хоч він бачив чимало таких картин на своєму віку. – Що це значить, сер?

– Я б хотів переказати Оліверові Твісту, що я його люблю, – провадив Дік, – і що я часто, часто плакав, як згадував про нього, що він