Чарльз Діккенс - Пригоди Олівера Твіста

– Що це означає? – підступив він до неї, зміцнивши цей запит своїм улюбленим побажанням (якби Бог вчував йому бодай один раз на п’ятдесят тисяч разів, сліпота, безперечно, стала б настільки розповсюдженою хворобою, як, приміром, кір). – Що це в бісового батька означає? Та ти знаєш, що ти таке?

– О так, я це добре знаю, – істерично засміялася дівчина, зухвало хитнувши головою і вдаючи, що їй це байдужісінько.

– То сиди й не рипайся, а то своїх не пізнаєш! – гукнув на неї Сайкс так, як мав звичку гукати на свого собаку.

Дівчина зареготалася ще істеричніше і, метнувши на Сайкса оком, відвернулася від нього й до крові закусила губи.

– Ач яке цабе! – провадив Сайкс, дивлячись на неї з презирством. – Велика пані, чого заманулося! Шляхетності, добрості й різних інших дурощів! Чудесний друг дитині, як ти звеш цього шмаркача!

– Так, як перед Богом, я бажаю йому добра і буду його другом! – палко скрикнула дівчина. – Краще б мене серед вулиці громом убило, краще б мені місцем помінятися з тими у в’язниці… Ах, нащо я його своїми руками сюди привела. З цієї хвилини він для всіх – злодій, брехун, гад! Хіба цього мало старому чортові, – чого він б’ється?

– Та годі, годі, Сайксе, – хотів погамувати сварку старий і показав на хлопців, що з жагучою цікавістю мовчки стежили за нею. – Нащо сваритись, треба говорити чемно, Біллі!

– Чемно! – скрикнула дівчина, грізна у своєму запалі. – На чемність ти від мене не заробив, старий мерзотнику! Я ходила красти для тебе, коли була вдвоє менша за Олівера, – дванадцять літ служу я тобі з того часу! Ти цього не знаєш? Кажи! Не знаєш?

– Гаразд, гаразд! – не втрачав надії заспокоїти її Феджін. – Та це ж твій хліб!

– Так, це мій хліб! – уже не говорила, а лементувала вона, і слова її клекотіли невтримним потоком. – Це мій хліб, а мокрі холодні брудні вулиці – моя хата! А ти той гад, що погнав мене туди і ссатимеш мою кров день і ніч, день і ніч, аж поки я не здохну!

– Писни ще одне слово, і я тобі ще краще віддячу, – прошипів Феджін; її останні слова шпигнули його в саме серце.

Дівчина нічого не сказала, але почала в нестямі рвати на собі волосся та одяг і кинулася з такою люттю на Феджіна, що, мабуть, від нього тільки б мокре місце залишилося, якби Сайкс не схопив її вчасно за руки; вона рвонулась, захиталась і впала зомліла.

– Уф! Нарешті, – зітхнув Сайкс, кладучи її на підлогу в кутку, – а руки в неї, як кліщі, коли вона ошаліє.

Феджін обтер чоло і з полегшенням усміхнувся, немов радіючи, що здихався вже клопоту. Але ні на нього, ні на Сайкса, ні на злодійчуків ця сцена не справила особливого враження: в їхній практиці це було лише трохи марудне, але цілком звичайне повсякчасне явище.

– З бабами діло мати – краще гороху наїстись, – мовив Феджін, кладучи ціпка на місце, – але вони хитрі бестії, і ми без них нічого не втнемо. Чарлі, покажи Оліверові, де спати.

– Завтра він убере буденне вбрання? – всміхнувся Бетс.

– Аякже, – відповів йому Феджін з такою самою насмішкуватою ухмілкою.

Захоплений своїм дорученням, Чарлі взяв лойову свічку, повів Олівера до кухні, де на підлозі валялося кілька таких самих брудних постелей, як і в їхньому колишньому старому помешканні, і з реготом, гримасами та викрутасами дістав те саме старе вбрання, якого Олівер з такою втіхою був здихався у містера Броунлоу (між іншим, Феджін надибав на нього в того самого лахмітника, що купив його тоді, і таким чином це була перша вказівка на місце перебування Олівера).

– Скидай свої клейноди, я їх віддам Феджінові, щоб він тобі зберіг їх про свято, – сказав Чарлі, – сміх та й годі!

Бідний Олівер неохоче послухався, а містер Бетс з його вбранням під пахвою вийшов з кімнати і замкнув за собою двері.

Олівер залишився сам у цілковитій темряві.

Регіт Чарлі і голос Бетсі, що саме дуже вчасно завітала до господи і тепер обливала водою і відходжувала різними жіночими засобами свою подругу, могли б розігнати сон бодай найурівноваженішої, нічим не знервованої людини, але бідний Олівер стомився й ослаб, і незабаром заснув глибоким сном.

Розділ XVII

Зрадлива доля надсилає до Лондона великого діяча, що вкрай знесилює Олівера

У загонистих мелодрамах на сцені водиться, щоб трагічні й комічні сцени чергувалися одна по одній, як ті червоні й білі смуги м’яса й сала в шинці.

Герой падає у в’язниці на в’язку соломи в кайданах, у путах, зломлений злигоднями, а зараз по тому в другій дії його вірний джура, що нічого не знає про долю свого пана, розважає глядачів жартівливою пісенькою. Серце зомліває, ми бачимо, як гордий жорстокий барон знущається над героїнею; чеснота й життя її стоять під загрозою; з кинджалом у руці вона воліє вмерти, ніж укрити себе неславою; і саме на ту мить, коли наше напруження досягає найвищої точки, дзеленчить дзвоник, і ми зненацька переносимось до блискучої зали в палаці, де сивоголовий сенешаль співає разом зі зграєю чудних васалів, перед якими гостинно розкриваються двері храмів і палаців і які вештаються без діла по всіх усюдах з веселими піснями та побрехеньками.

Нас вражають ці недоречні контрасти, але вони не такі неприродні, як це здається на перший погляд. Хіба в житті не буває ще раптовіших переходів від бенкетів до домовини, від жалоби до святкового строю, але різниця вся полягає в тому, що в житті ми активні дійові особи, а не пасивні глядачі. Сторонньому глядачеві здається, що мімічне життя сцени точиться непослідовно, і раптові вибухи почуттів і переживань у акторів здаються йому штучними й кумедними.

Таке несподіване чергування фактів і зненацька зміна часу й місця дії здавна освячені традиціями також і в книгах, і багато людей вважає це за доказ письменницького хисту автора; що ж до критиків, то для них найголовніше, щоб автор залишав своїх героїв у критичному стані наприкінці кожного розділу, – отоді він зугарний майстер!

Ця коротенька передмова може здатись зайвою; в такому разі хай читач зрозуміє її як натяк на те, що біограф збирається повернутися тим часом до рідного міста Олівера; хай дарує читач, але для цієї невеличкої подорожі є свої поважні причини, бо інакше його не запросили б туди помандрувати.

Одного ранку містер Бембль гордо вийшов за ворота притулку й поважним кроком пішов угору