Чарльз Діккенс - Пригоди Олівера Твіста

шатів. Чому ж ви не повідомили мене, що прибудете? Ми б наготували вам чогось гарячого на вечерю.

Тут містер Бетс знову зареготався так голосно й дзвінко, що сам Феджін і навіть Проноза всміхнулися, але в цю мить він саме витяг з Оліверової кишені п’ять фунтів стерлінгів, і тому невідомо, що його властне звеселило – дотеп старого чи знахідка.

– Стривай! Що це таке? – скрикнув Сайкс, підскакуючи до старого, що вихопив гроші в хлопчика. – Це моє, Феджіне.

– Ні, ні, Біллі, мій голубе, це моє, – а ти візьмеш книжки, – хтиво вчепився в них старий.

– Ні, моє, наше з Нансі, – одказав Сайкс і надягнув шапку, – не даси, то я забираю хлопця.

Феджін здригнувся, здригнувся й Олівер, хоч цілком з іншої причини: у хлопчика промайнула надія, що, може, суперечка скінчиться тим, що його заберуть звідси геть.

– Ну що, даєш? – бовкнув Сайкс.

– Це дуже несправедливо, Біллі, це страшенно несправедливо, – чи не так, Нансі? – заквилив старий.

– Справедливо чи несправедливо, а давай сюди, кажу тобі! – наступав на нього Сайкс. – Чи ти думаєш, що нам з Нансі нема чого іншого робити, як висліджувати та виловлювати твоїх шмаркачів? Ну, ну, не крути хвостом, скнаро, давай сюди!

З цими люб’язними словами містер Сайкс вихопив асигнацію з пальців старого й, дуже спокійно дивлячись йому пильно в очі, згорнув її вчетверо і зав’язав у свого носовика.

– Це нам за наші клопоти – та й то ще мало, – сказав Сайкс, – а ти візьми собі книжки, якщо любиш читати, а коли ні, то продай їх.

– Яка чудесна книжка, – викривлявся тим часом Чарлі, перегортаючи сторінки і вдаючи, що читає, – як написано, як написано, правда, Оліверчику? – І помітивши розпачливий погляд, з яким Олівер дивився на своїх катів, сміхун зареготався ще дужче.

– Вони належать старому панові, – скрикнув Олівер, ламаючи руки, – доброму, любому, старому панові, що взяв мене до себе й виходив мене, коли я мало не помер. Благаю вас, відішліть йому все! Відішліть йому книги й гроші! Не випускайте мене звідціля ціле життя, але на бога відішліть йому його речі! Він подумає, що я їх украв! І він, і старенька пані, і всі, всі, що були такі добрі до мене, подумають, що я злодій! Згляньтесь, згляньтесь на мене, відішліть їх!

З цим розпачливим криком Олівер упав навколішки перед старим і простягнув до нього рученята.

– Правду кажеш, хлопче, правду, щиру правду, – хитро захихотів Феджін, зморщуючи брови й потираючи руки. – Вони таки дійсно подумають, що ти їх украв. Ха-ха-ха! Краще б ніхто й загодя не вигадав і не надумав!

– Ще б пак, – знизав плечима Сайкс, – бачу я, що йде наш пан Клеркенуеллем з книжечками під пахвою. Чудесно! Я собі й думаю: його взяли до себе, мабуть, якісь святі та божі оченашники (хто ж інший на це здатний?), вони його через поліцію не шукатимуть, боячись, що заведеться судова тяганина і його ще чого доброго пошлють туди, де козам роги правлять. Ну а тепер він як у бога за пазухою, ха-ха-ха!

Стоячи навколішках, Олівер шалено дивився то на одного, то на другого і ледве розумів, що діється навколо, але тут він схопився на ноги і, як ошпарений, вискочив з кімнати з таким шаленим криком: пробі! пробі! – що в порожньому старому будинкові луна аж до самого горища загула.

– Держи собаку, Біллі! – скрикнула Нансі, підскакуючи до дверей і затуляючи їх за Феджіном і обома його учнями, що кинулися навздогін Оліверові. – Держи собаку, він порве його на шматки!

– Так йому й треба! – гукнув Сайкс, пручаючись від дівчини. – Не лізь під руку, а то голову об стіну розіб’ю.

– Бий, бий, не боюсь я тебе, Біллі! – кричала дівчина, борюкаючися з ним. – Пес не подере дитини, не допущу я цього – раніш убий мене!

– Не подере? – заскреготав зубами Сайкс. – Стережись, а то й з тебе пір’я полетить! – І озвірілий грабіжник відіпхнув від себе дівчину в протилежний куток. Саме на цей ґвалт до кімнати повернувся Феджін з обома хлопцями, волочачи за собою Олівера.

– Дівка, здається, здуріла, – розлютовано бовкнув Сайкс.

– Ні, не здуріла, Феджіне, – відказала бліда й засапана від боротьби Нансі.

– То сиди нишком і не репетуй, – з погрозою глянув на неї Феджін.

– Не хочу! – скрикнула Нансі. – А що! Маєш?

Містер Феджін був настільки досвідченим знавцем звичаїв і норовів людей тієї особливої породи, до якої належала Нансі, щоб зрозуміти, що продовжувати з нею розмову в цю хвилю небезпечно; тому він перевів загальну увагу на Олівера.

– Так ти хотів нас покинути, моє серце? – почав він, беручи в руку сучкуватого ціпка, що лежав край каміна. – Га?

Олівер мовчки напружено стежив за його рухами й важко дихав.

– Ти хотів кликати поліцію, признавайся? – глузував старий, хапаючи хлопчика за лікоть. – Ми тебе швидко відучимо від цих вибриків, мій паничу!

Ціпок важко гупнув по Оліверовій спині і звився знову вгору; коли це враз Нансі підскочила до Феджіна, видерла йому ціпка з рук і шпурнула його з такою силою в камін, що аж жарини по кімнаті розлетілись.

– Не можу я цього бачити, Феджіне, – закричала вона. – Ти ж хлопця дістав, чого тобі ще від нього треба? Дай йому спокій – чуєш, а то я когось із вас так позначу, що передчасно на шибеницю потягнуть.

Дівчина свавільно тупнула ногою і перебігла поглядом з Феджіна на Сайкса; її губи були міцно стиснуті, пальці нервово зчепились, а з лиця збігла вся кров.

– Та годі, годі, Нансі, – лагідно промовив старий, зніяковіло ззирнувшись із Сайксом, – ти сьогодні так розійшлася як ніколи. Ха-ха, – не дівчина, а просто краля!

– Гляди, щоб мені терпець не урвався! Тобі, Феджіне, тоді буде найгірше. Кажу тобі, поки не пізно, не чіпай мене краще!

У роздратованій свавільній жінці, доведеній до розпачу, до дикої нестями, є щось таке, перед чим відступає більшість чоловіків.

Феджін побачив, що годі й думати якось укоськати Нансі, й, мимоволі поточившись від неї, кинув полохливий благальний погляд на Сайкса, немов натякаючи на те, що тепер його черга говорити. Містер Сайкс зрозумів це мовчазне благання і, може почуваючи, що для його власного гонору й авторитету над непокірною важливо її негайно приборкати, передовсім вилаявся кількома десятками крутих лайок і погроз власного винаходу (до речі, легкість, з якою вони сипалися з його уст, безперечно, свідчила про багатство його уяви). Але як це все не справило на бунтарку належного враження, то він вирішив ужити