Чарльз Діккенс - Пригоди Олівера Твіста

це була торговиця. Тут Сайкс трохи вкоротив ходи, бо Нансі засапалась і пристала, нахилився до Олівера й звелів йому взяти дівчину за руку, але той не послухавсь і озирнувся навколо.

– Не чуєш? – грізно прошипів Сайкс над самим його вухом.

Навколо не було нікого. Вони йшли найтемнішою частиною майдану. Олівер бачив, що надії нема, і простягнув свою правицю Нансі, а вона цупко вчепилася за неї.

– Дай мені ліву, – звелів Сайкс, хапаючи його за другу руку. – Сюди, Вовче!

Собака глянув угору й загарчав.

– Бачиш цього хлопця! – провадив Сайкс, беручи Олівера за шию вільною рукою. – Як він тільки писне – ти його хапнеш! Гляди!

Пес знову загарчав і глянув на Олівера так, немовби одразу з радістю вчепився б йому зубами в горлянку.

– Він зробить це не згірше від кожного християнина, щоб мені очі повилазили! – сказав Сайкс, дивлячись на собаку з жорстоким, звірячим задоволенням. – Ти знаєш тепер, чого сподіватись, ану покричи – собака швидко пельку заткне. Ну-ну, вперед, небораче!

Пес закрутив хвостом, дуже стішений такою незвичайною ласкою, і, загарчавши ще раз на Олівера, побіг уперед.

Вони переходили неначе через Смітфілд, хоча це міг бути й Гросвенар-Сквер – Олівер не міг гаразд розібрати. Вечір був темний і млистий. Вогні вітрин ледве-ледве мерехтіли крізь важкий туман, що падав щораз нижче на землю й повивав густим завоєм вулиці й будинки. Непривітна чужа місцевість здавалася Оліверові від цього ще смутнішою, і страх та непевність щораз дужче стискали його серце. Вони пройшли ще кілька кроків, коли це на церкві вдарив важкий глибокий дзвін. Сайкс і Нансі зупинилися й почали рахувати удари.

– Восьма, Біллі, – промовила Нансі, коли дзвін замовк.

– Нащо говорити, хіба мені самому позакладало? – відповів Сайкс.

– А чи почули вони – як ти думаєш? – провадила Нансі.

– Звичайно, почули, – одказав Сайкс. – Мене злапали якось саме на Варфоломея; так тоді до мене через ґрати пискотіння усіх базарних пищиків і свищиків доносилось. А як нас замикали на ніч, то від надвірнього галасу й гармидеру в старій клятій дірці ставало так тихо й тоскно, що хоч головою об залізні двері бийся!

– Бідолахи! – зітхнула Нансі, що стояла ще досі, обернувшись лицем у той бік, звідки пролунав дзвін, – а такі ловкі, моторні хлопці!

– Вам, бабам, тільки це й у голові, – відповів Сайкс, – ловкі, моторні хлопці! Тепер їм уже все одно капут, то й краса не поможе.

Цими словами містер Сайкс, здавалося, хотів приборкати вибух ревнощів, що накипав у його грудях; він ще дужче здушив Оліверову руку й наказав йому йти.

– Постривай ще хвилинку! – попрохала дівчина. – Я не поспішала б так, якби це тебе мали вішати по восьмій годині, Біллі. Я б кружляла, кружляла навколо, поки б не звалилася, – хай би сніг лежав по коліна, а на мені було б саме лахміття.

– На якого біса? – мовив далебі не сентиментальний містер Сайкс. – Ось якби ти мені маленьку пилку та доброго мотуза ярдів із двадцять завдовжки підкинула, то це було б діло! А то кружляти навколо без пуття! Ну, ходім, годі вже патякати, як піп з кафедри.

Дівчина зареготала, щільніше запнулася хусткою, і вони рушили. Але Олівер відчував, як тремтить її рука, і, глянувши їй у вічі, коли вони проходили повз ліхтар, побачив, що обличчя в неї смертельно бліде.

Вони йшли ще з півгодини брудними порожніми вуличками, зустрічаючи дорогою дуже мало перехожих, та й ті, здавалося, належали до кіл містера Сайкса й Нансі. Нарешті вони звернули в особливо вузький і смердючий заулок з крамницями старої одежі на кожному кроці.

Собака, що біг увесь час попереду, немов розуміючи, що вони вже в тихому пристановищі і що бути на сторожі вже непотрібно, зупинився перед дверима якоїсь замкненої крамниці; облуплений будинок геть похилився набік, крамниця стояла, очевидячки, давно порожня, бо на дверях було прибито дошку з геть-чисто пожовклою об’явою, що її віддають під найм.

– Усе гаразд, – мовив Сайкс, обережно озираючись навколо.

Нансі просунула руку, і з-під віконниці почулося тоненьке дзеленчання дзвіночка. Вони перейшли на протилежний тротуар і постояли кілька хвилин під ліхтарем. Щось зашаруділо, немовби незрима рука звідне віконце відхилила, і за хвилю тихо, без скрипу відчинилися двері. Містер Сайкс схопив без довгих церемоній Олівера за комір і поволік його до крамнички.

Коридор був темний, хоч око з лоба вийми. Вони почекали, поки той, хто відчиняв їм, замикав за ними двері, закладав ланцюжка й засував засува.

– Хто-небудь є? – спитав Сайкс.

– Ні, – відповів голос, і Оліверові здалося, що він уже десь чув його.

– А старе опудало вдома?

– Так, і злий, як сатана в діжці! Думаєте, почоломкається з вами? А дзуськи!

Цей стиль розмови й голос здалися Оліверові страшенно знайомими: але було так темно, що розгледіти, хто саме говорив, було неможливо.

– Присвіти-но, а то ми ще в’язи собі урвем або на пса спіткнемося, – сказав Сайкс.

– Почекайте, я зараз.

За хвилю невідомий повернувся з лойовою, заткнутою в тріску свічкою, і виявилося, що це сам містер Давкінс своєю власною персоною.

Він не зрадів і не здивувався Оліверові, тільки всміхнувся й годі, – а Сайксові й Нансі хитнув головою іронічно, щоб вони йшли за ним униз по східцях. Вони перейшли через порожню кухню й відчинили двері низької вогкої кімнати, що, очевидячки, виходила вікнами на задвірок. Вибух дзвінкого реготу залунав їм назустріч.

– Ой лусну, ой лусну! – реготався Чарлі Бетс. – Ось він! Це він! Феджіне, зирни на нього! Ой, Феджіне, не можу – диви! Диви! Ой луснуть печінки, яке чуперадло! Держіть мене, дайте мені висміятися!

З диким реготом Чарлі бебехнувся на долівку й хвилин із п’ять качався по ній, не маючи сили замовкнути; потім скочив на ноги, вихопив у Пронози свічку й кілька разів обійшов навкруги Олівера, уважно його розглядаючи, а тим часом старий, скинувши з голови свого нічного ковпака, вклонявся оторопілому хлопчикові.

Діловитий Проноза, що був сьогодні в особливо скупченому настрої і взагалі не любив плутати справи з жартами, – дуже уважно обшукав Оліверові кишені.

– Ой глянь, як він розпиндючився, Феджіне! – скрикнув Чарлі, підставляючи так близько свічку до Оліверової курточки, що та замалим не зайнялася. – Ач, який фертик! Сукно – перший сорт, а який фасон! Ой-ой-ой, яка чудасія! А книжки! Фути-нути, джентльмен, та й годі!

– Щасливий бачити вас у такому доброму стані, мій пане, – коверкався старий, улесливо вклоняючись гостеві. – Проноза дасть вам інше вбрання, мій любий, щоб ви, бува, не забруднили ненароком своїх святкових