Ліана Меко - Мала, Ліана Меко

- Я в порядку. - Заявила Соломія, стиснувши губи. - А от ви - ні. Вам що, п'ять років? Ви чому втекли з лікарні?

Дівчина підняла брову і з очікуванням втупилася на мене.

- Я не міг тобі додзвонитися. - Тихо протягнув я, продовжуючи з болем у серці розглядати шов на лобі Соломії. Хотілося себе четвертувати. Від себе шматок відірвати, їй віддати, аби не було цієї рани. Це все я. Моя провина. У своєму тупому прагненні до самознищення, я наразив її на страшну небезпеку. Усе могло закінчитися набагато гірше...

- О, та що ви? - Уїдливо хмикнула дівчина, обдарувавши мене крижаним поглядом. - Неприємно, так? - Додала, звузивши очі.

Я стиснув зуби й знехотя кивнув, не знайшовся що на це відповісти. Заслужив.

Трохи забарившись, простягнув їй коробку з новим телефоном.

 - Ось, візьми, - простягнув невпевнено, змахнувши коробкою, і навіщось додав і без того очевидне, - для зв'язку.

Соломія не поворухнулася і руку до подарунка не простягнула, лише кинула на нього швидкий погляд, що нічого не виражав. Потім схилила голову в бік і сильніше випроставшись, кинула:

- Нащо ви прийшли, Назаре Андрійовичу?

Я зітхнув, потупив погляд. Знову простягнув дівчині телефон, намагаючись сунути його їй у долоні, але вона, гордо блиснувши очима, заклала руки за спину.

Від цього руху її спина трохи прогнулася, а груди різко вип'ятилися вперед, і я не зміг утримати погляд на її обличчі. Очі самі собою опустилися вниз і застигли на найбільш хвилюючій у світі картині. Погляд зафіксувався на сосках, що виступали під тканиною, і я, судорожно ковтнувши, не без зусиль змусив себе відвернутися. Та тільки толку - відвернутися я відвернувся, а думки всі вмить винесло з голови, немов до скроні приставили якийсь продувний механізм. Що я хотів сказати? Що вона запитала мене? А, точно, нащо я приперся...

Поклавши телефон біля ніг дівчини, я підняв очі.

- Я... я хотів тебе побачити. - Промимрив я раптом захриплим голосом. Побоюючись дивитися в бік дівчини, я роздивлявся облізлі стіни так, немов мені терміново потрібно було їх запам'ятати.

- Що ж... - змахнула руками Соломія, похитнувшись із п'ят на носок, - побачили?

Я невизначено кивнув, нервово смикнувши плечем.

- Це все? - Зі знущанням кинула дівчина, і не чекаючи відповіді, додала. - Тоді я пішла.

Розвернувшись на п'ятах, Соломія відкинула волосся і зробила крок назад до дверей, але я зупинив її, схопивши за руку.

- Почекай. - Схвильовано ковтнувши, я розвернув дівчину до себе. Вона подивилася на мене з очікуванням, запитально піднявши брову, і я розгублено озирнув її обличчя, гарячково міркуючи, що сказати, щоб зупинити її. - Послухай я, - відпустивши плечі Соломії, я відступив на півкроку, - я хотів... хотів подякувати тобі...

- За що? - Відгукнулася Соломія, заглядаючи мені в очі.

- Ти врятувала мені життя. - Тихо протягнув я.

- Так вчинив би кожен. - Потиснула плечима дівчина.

- Ні. - Я мотнув головою. - Не кожен. Далеко не кожен.

Соломія знову знизала плечима, ніби її вчинок для неї нічого не значив, і відступила, збираючись знову відвернутися.

- Я подумав, - зупинив її я, - тобі тут не місце. Можливо... може, ти хотіла б... - Я зупинився, нервово намагаючись підібрати правильні слова. - Загалом у мене є квартира, батьківська. Далеченько від центру, але все ж... Вона цілком затишна, велика. Думаю, вам із мамою буде в ній зручно...

- Знімати квартиру нам не по кишені. - Перебила мене Соломія.

- Ну що ти, я не візьму з вас грошей, - одразу ж запевнив я, але дівчина мотнула головою.

- Я не стану жити у вашій квартирі безкоштовно! - Уперто заявила Соломія, знову склавши руки на грудях.

- Чому?

- Тому що за послуги заведено платити.

- Господи, Соломіє, - я скрушно помотав головою, - ти мені життя врятувала, яка може бути оплата. Я хочу тобі віддячити.

- Мені така подяка не потрібна. - Фиркнула Соломія, блиснувши очима.

- А яка потрібна? - Я з очікуванням втупився в обличчя дівчини, а та, закотивши очі, похитала головою.

- Ви чудово знаєте, що мені потрібно, Назаре Андрійовичу. - Багатозначно протягнула Соломія, і облизала губи, дивлячись прямо на мої.

Від цього погляду, по спині хвилею розійшлися мурашки. Вона дивилася відкрито і прямо, тож не було сумнівів у тому, про що вона думає. Мене знову кинуло в жар. У ребрах прострелило болем, але я його ледь відчув.

 Я важко зітхнув, проштовхуючи повітря в легені і зчепивши пальці перед собою. Відчуття, спогад про те, як ці губи цілували мої, розітнули свідомість ударом блискавки, змушуючи серце судомно смикатися в грудях.

- Тільки ви не можете дати мені те, чого я хочу. - Додала Соломія тихо, дивлячись на мене з-під опущених вій.

Вона не торкалася мене, її руки висіли по швах. Тільки дивилася. Дихала - так глибоко, сильно, красиво дихала, її ідеальні груди піднімалися під тонкою тканиною, а відкритий живіт і руки вкрився мурахами - і я був упевнений, що це не від холоду.