Влада Клімова - Пообіцяй забути, Влада Клімова

– Богданчику, а раніше сказати? Нє? Я, дійсно, проти. Не хочу я, щоб якісь репортери борсались у нашій домашній білизні. Нащо воно мені? – серйозно запротестувала я і донечка в мене на руках наразі надула щічки та уважно насупила брівки й замахала на тата рученятами.

– Ого! Я вже бачу, що з жіночою половиною родини мені не справитись. Тому вимушений буду вимагати збільшення числа голосувальників, щоб досягати чесних результатів, – закрутив мій хитрий бізнесмен, але я тільки посміхнулась та миттю відповіла:

– Бачиш, доню, який у нас тато мудрий! Це він так натякає, щоб ми зробили тобі ще братика або сестричку. Я правильно Вас зрозуміла, містере Шеремет?

Від цих моїх слів Богдан щиро розсміявся й відповів:

– Саме так, моя неймовірна леді! Від тебе нічого не сховаєш. Як би я не замаскував свою думку – ти все одно розшифруєш. Ти найрозумніша й найчарівніша жінка на планеті. Саме про таку я й хочу розповісти. Будь ласка, дозволь мені це зробити. Я напишу сценарій і ти мені його особисто затвердиш. Але наразі наша крихітка щось собі надумала і невдоволено заговорила:

– Нє-є! Тата, нє...

– Ти дивись: які ви одностайні! Добре, ні слова зайвого не скажу. Але ж, чесно, дуже хочу. Я ж їх особисто не просив, як це роблять деякі «діячі» та лізуть на телебачення. Ну, а якщо вже запрошують, то чом би й ні? А я потім тебе у всьому буду слухатись...

– Богданчику! Ну, не треба, – просила я свого впертого боса.

– Що вже тато тут такого зробив? Мамо, ти тільки скажи: і ми його відразу в куток поставимо, – повернувся з планшетом у руках мій юний захисник і наш тато тільки руками розвів:

– Ну, все. Я прийняв рішення. Будемо працювати над визначенням кворуму, – це так мій коханий сповіщав, що знову хоче зробити мене вагітною. А я ж тільки почала ходити без ліфчика для годуючих матерів!

– Матусю, дивись! Це я сам сконструював, – показував мені Мірчик якогось робота на екрані, а мені вже було не до його винаходів. І де взялися ті телевізійники? Адже, якщо Богдан щось забирав до своєї голови, то повторюсь, воно точно має бути виконане... І результат його настирливих ідей, просто зараз, сидів у мене на руках. Та я вирішила відірватися.

– Все, родина моя кохана! Наплавались, насміялись – тепер йдемо обідати. Відносно шоу, Богданчику, я подумаю. Тільки про іншу справу наразі пообіцяй забути, на деякий час, – піднялась я з Веронічкою на руках та продовжувала бавитись з крихіткою. А Богдан посміхався мені вслід і шепотів:

– Значить маленьке диво точно обіцяє бути! Так у нас завжди...

Після обіду мій Шеремет зібрався та й поїхав до міста, в наш офіс. Він пообіцяв мені, що уважно почитає телевізійну угоду, наче він колись бував неуважним? Тільки ж це ніяк не розв'язувало питання про розсекречення нашого особистого життя. Ну, не лежала в мене душа до тієї телепередачі! Я навіть не думала у зв’язку з чим. А подумати треба було. Ми вже так розслабились за ці роки, тут у Штатах, що зовсім забули про наші місцеві проблеми, а тим паче про тих, хто точив на нас свої зуби там, на українській землі.

Хотіла я того, чи ні, але Богдан прийняв запрошення від телеканалу та через кілька днів побував на клятому шоу. Я дивилась пізніше, в запису, і все було пристойно, насичено й цікаво. Мій колишній бос розповідав: як ми зустрілися в Києві, яка в нього молода й красива теща, а ще про наших талановитих малюків. Нічого зайвого чи дуже особистого, наче й сам був досвідченим журналістом. Та воно й не дивно: стільки часу він провів серед великої кількості слухачів на сценах найрізноманітніших куточків світу? А ще мій коханий чоловік і досі виглядав, наче кінозірка та майже не змінився з того дня, коли я побачила його в Києві під консерваторією й спочатку подумала, що переді мною «накрохмалене» лице з глянцевої обкладинки журналу. Та коли вже він затвердив мене на роботі і я поверталась Хрещатиком додому – точно знала, що закохалась миттю і назавжди...

Чому він не послухався мене? Адже Богдан Шеремет ніколи не був хвалькуватим. А тут якось вперто захотів продемонструвати наше щастя на весь світ. Та що це я? Хто дивиться ті дурнуваті шоу? Може його ніхто й не бачив? Я хотіла в таке вірити й вірила. Але якраз кому не треба було – той, на жаль, побачив!

Зате Шеремет, після інтерв'ю, примчав додому піднесений та веселий. Він подарував мені квіти та привіз багато потрібних для дому речей. Так, я була неймовірно щасливою жінкою ще й тому, що ніколи не писала довгий список необхідних покупок. А потім днями чекала б, щоб чоловік про той список пригадав або десь його загубив. Це було не про нас! Може, так Богдана дисциплінував власний великий бізнес, чи він в мене зроду був таким, але в цьому плані моє життя здавалось дуже легким та справляло приємне враження.

День добігав кінця і мій нестримний хижак вже планував залицяння до мене. Діточки тепер спали в окремій дитячій, тому ми могли дещо розслабитись за причиненими дверима. Це, звісно, був не той нестримний секс, як при маленькому Мірчику чи до нього, але таке вже життя у молодих батьків. Воно схоже на нескінченне цілодобове чергування або службу на відповідальному посту. Та хіба ж, дивлячись у ті чарівні оченята можна хоч на щось нарікати? Боже борони!

Розділ 44. Темний бік

В колонії суворого режиму, за тяжкі злочини перед Богом і людьми, відбував своє довічне покарання колишній столичний «рішала» Маркіян Дем’янович Процюк. Була в нашому житті така страшна й підступна особа, що з самого початку не сподобалась бізнесмену Шеремету. Але доки це було можливо, Богдан дивився на його беззаконні діяння крізь пальці. Бо завжди був відкритою людиною та довіряв своєму оточенню, а воно у Шеремета доволі численне й осередки бізнесу знаходяться у багатьох країнах світу. Так вже побудований мережевий маркетинг і, якщо нормально сплачувати податки, то нічогісінько протизаконного в такій справі немає. Але ж завжди знайдуться низькі та зажерливі потвори, що захочуть взяти чуже, присвоївши собі кримінальним шляхом.

Звичайно той старий гад сидів у тюрмі не тільки за свавілля київського бізнесу Шереметів, а головне за багаторічні схеми відмивання грошей, обкрадання власної держави, а наостанок ще й за організацію вбивства ні в чому не повинної дівчинки – Вероніки Матвієнко, що на своє горе, зовсім недовго пропрацювала в нашому офісі. Ця страшна вина завжди висітиме в наших серцях тяжкою каменюкою й ніколи не впаде. Навіть щастя від появи у нас крихітної Веронічки ніколи не затьмарить собою гіркої біди. Та ми з Богданом стараємось бути сильними й вірними нашим принципам, кохаємо одне одного і наших чарівних діточок та, нехай і в чужій країні, навчаємо їх добру й щирій любові до далекої Батьківщини. Але там, на Батьківщині наразі відбуваються події, про які ми знову пошкодуємо та воліли б ніколи не знати про них.

Сьогодні Лариса Тарнавська, що після свого виходу з місць позбавлення волі, дуже довго не бажала знову відчувати аромати тюрми – вибралась на побачення до колишнього боса та друга Маркіяна Процюка. Звичайно старий буде дуже невдоволений тим, що вона ігнорувала його виклики. Та наразі у неї самої була до «шефа» невідкладна справа. Дивовижно, але Лара у себе вдома в Білій Церкві, отримала звісточку від кого б ви думали? Здається, слизькі гади всіх країн гуртуються за якимись особливими ознаками чи беруть одне одного на нюх? Я гірко жартую. Та нічого смішного немає в тому, що друга дружина мого Шеремета – та сама Леслі, що колись спалила їх з Богданом квартиру, прислала мені компрометувальні фото з ним; та сама яку він лікував від наркозалежності й та, що отримала добрі гроші на своє лікування після повернення з Мексики – знову жадала відплати моєму коханому за все, що він для неї зробив. І саме вона переслала Ларисі Тарнавській одне цікаве відео з нью-йоркського телеканалу.

Ось і вилізло боком моє проігнороване прохання, яке розумний і обережний Богдан Шеремет, чомусь відхилив. У нашому чарівному світі кохання й сонця він зовсім забув про темний бік, де вештаються низькі потвори...

– Засуджений Процюк, номер такий-то, до переговорної на десять хвилин виходь, – скрикнув охоронець і повів дідугана похмурими коридорами тюрми.

Дивлячись на рухи цього підлого сучого сина, ні в якому разі не можна сказати, що в неволі він став немічним та слабким. Може це тому, що у своєму гидкому житті він ніколи не працював, а лише крав і влаштовував собі пристойне життя за чужі гроші? Навіть тут він добре їв, спав та, звичайно, не волів ніде працювати, а замовляв книжки з бібліотеки та навіть трохи займався спортом. Ось тому й виглядав, наче стара кішка на хазяйському підвіконні – лінивим та вгодованим.

– Вітаю тебе, Маркушо! – промовила в трубку за склом розмальована, наче повія, Лариса Тарнавська.

Бачу, дорогенький, що ти в хорошій формі, тому запитувати про здоров’я немає сенсу. Та й часу в нас обмаль. Я тут тобі таку маляву притаранила, яку ти точно не чекав. Скажи, як передати? Це флешка. Тобі дуже сподобається. А як подивишся, то даси мені вказівки, що робити. Я все на світі готова зробити, лише тільки накажи!

– Ну, привіт, хвойдо! Кажуть, ти вже довгенько на волі? Що знову захотіла в Качанівку, чи може тепер кудись глибше? Про що ти верзеш, Ларо? – не дуже привітно відповів колишній коханці Процюк. – І якого біса ти так довго збиралась? Раніше, коли я кликав – була прудкішою.

– Та не час зараз обмінюватися образами, Дем’яновичу! Кажу ж тобі: відео – бомба!

– Що голою знялася для мене, чи як? Так немає там на тобі вже давно на що дивитися...

– От же ж тупий козел! Кажу тобі: принесла відео, що мені переслали зі Штатів. Про твого коханого Шеремета і його сім’ю. Цвіте й пахне капіталіст клятий та ще й на телебаченні хвалиться бізнесом та родиною з діточками. А ти сидиш тут та нюхаєш парашу. Тепер тобі вже цікавіше стало, старий маразматику? – зовсім осміліла Лара там, за склом.

– Ага! Ось воно як? Ну, добре. Ти йди. На виході скажеш, що від Дем’яновича і передаси флешку тому, хто відповість: «тут таких Дем'яновичів, як вошей». А коли наступного разу покличу, щоб миттю примчала. Хоча, можливо, я тобі інструкції й настанови передам на волі. Залишились в мене деякі надійні зв'язки. Порішимо ми Шереметів одним махом. Не треба було мене сюди заганяти... Дякую, тобі шалаво гаряча! Пішла-пішла собі.

Далі все відбулося, як наказав засуджений Процюк. Лара чітко виконала його настанови та передала через «агента» своєму старому шефові флешку з записом телешоу, навіть з перекладом. Адже англійською Дем’янович точно не володів. А Тарнавська повернулась до роботи в ятці на центральному ринку Білої Церкви та покірно чекала подальших вказівок боса. Наразі у Лари було таке нестримне прагнення відплати за свою ганьбу й нещастя тому пихатому Шеремету та його «чарівній родині», що спати ночами вона зовсім не могла.

Пройшов деякий час, доки до Лари на базарі не підійшла звичайна дівчина та попросила показати їй осінні кофтинки. А коли Тарнавська вийшла з-за прилавка й хотіла діставати товар – засунула Ларі до кишені щось та сказала:

– Вітання Вам від Дем’яновича, мадам. Нічого не питайте, там все буде ясно, – і розтанула серед покупців...

– Кожухова! Галю! Я вийду до туалету, подивись за моїм товаром, будь ласка! – скрикнула Лариса і побігла до вбиральні. В кабінці вона дістала лист від Дем’яновича та двічі перечитала й позаписувала до телефона потрібні зв’язки. Потім спустила листочок в каналізацію і, як справжня підпільниця, з посмішкою вийшла на роботу.

Ввечері, у себе вдома, Лара зателефонувала іншому «агенту». Він міг посприяти у виготовленні закордонного паспорта й назавтра запросив клієнтку до себе в ательє. Там Тарнавська зробила фото та заплатила неслабу суму з власних коштів. Адже за смерть сім’ї Шереметів вона б віддала не тільки гроші, а власну кров. Роботу їй пообіцяли виконати за тиждень. Звісно паспорт – то простіше простого, але занести його у всі справжні бази для ідентифікації, набагато складніше. Ще треба було зібрати валізу та підготувати відповідний імідж, щоб ніяка собака в аеропорту чи вже на місці, за кордоном, не присіпалась до її зовнішнього вигляду.

Пройшло шість днів і Ларисі дали «зелене світло». Жінка окинула поглядом свою однокімнатну квартиру, занесла квіти до сусідки, на диво тричі перехрестилась та й вирушила «убивати Шереметів»... Невже для того, щоб відібрати життя у крихітних діточок треба просити благословення у Бога? Краще б брала у того, кому вона давно служить – тобто у біса!

Долетіла Тарнавська до Штатів без особливих пригод. Ну, хіба що по прильоту в перуці ходити стало страшенно жарко, та вона її скоро зняла і вже зв’язалась з іншою тварюкою, на ім’я Леслі Джонсон. У будь-кого виникне питання: ну як ці гадюки поєднали свої зусилля? Люди! А соцмережі навіщо? Адже з часу, коли красунчик-Шеремет відмовив Ларі у сексуальних домаганнях та кліщем вчепився у свою довгоногу секретарку, Тарнавська весь час копала на нього компромат у мережі. А там ніхто не ховав його біографію й про двох колишніх дружин Шеремета у вільному доступі знаходилась вся необхідна інформація. Лара спочатку намагалась присіпатись з пропозиціями до першої дружини Богдана – француженки Мішель, але та її відразу послала. Тоді настирлива Тарнавська захотіла познайомитись з Леслі. І тут їй більше, ніж пощастило. Адже одна ображена на чоловіка жінка – то проблема, а якщо дві – то вже страшне...

Під час перебування в колонії Ларі було не до образ на волі, бо треба було просто вижити та не втратити хоч якогось здоров'я. А вже по виході, до неї повернулась така страшна злість на Шеремета, разом за все, що вона знову розшукала в мережі «колегу по нещастю» Леслі Джонсон. Ну, а з ідеєю про помсту, Богданчик цим нещасним вже й сам допоміг.

– Котику, давай сьогодні нікуди не підемо. Будемо засмагати з діточками біля басейну. Зробимо барбекю або шашлик. Дивись: яка погода чудесна! – бігала я в відкритому сарафані біля води та не знала, що чекає на нас попереду.

– Кохана, я хотів на кілька годин з’їздити до офісу, але якщо ти наполягаєш, я тільки «за»! – поставив вже Богдан мангал недалечко від басейну та почав готувати м’ясо. Мірчик вискочив до нас і з гамірними криками замахав рученятами над голівкою:

– Ура-а! Тато з мамою будуть цілий день вдома та ще й приготують нам шашлик. Люблю, коли пахне смаженим м'ясцем! Нікусю, йди скоріше до мене! – він простягнув рученята до сестри, а воно потупцяло в бік братика з радісними зойками та вереском.

Я виносила з дому овочі на розкладний стіл і сімейство Шереметів виглядало безмежно щасливим.

Розділ 45. Місія помсти

Давно в нашому сімейному житті не було такого благодатного дня! Ніхто не сперечається, що люди ми цілеспрямовані та щасливі, але ж для цього треба багато чим жертвувати. Наприклад, успішний бізнесмен Богдан Шеремет часто підіймається раніше сонця та ганяє за удачею по всій окрузі. Ні, він не примушує силоміць людей підписувати з ним контракти. Але ж нескінченні презентації, лекції-навчання для новачків, наради щодо фінансового стану осередку та наявності необхідної продукції на складах – вимотують неймовірно. І коли б не багаторічний досвід та звичка до стрімкого й насиченого темпу життя, мабуть, надовго його б не вистачило. Але ж мій Вогник залишається собою, і коли ввечері він заходить у дитячу помилуватись на вже сплячих малюків – його неймовірно прекрасні очі загоряються новим натхненням.

Я теж, з усієї сили, намагаюсь допомагати триматися бізнесу на висоті. Багато перемовин, замовлень та реклами знаходяться саме в моїх руках, бо цим можна займатися, не виходячи з дому. Отож, колисаючи нашу сплячу красуню, я тихенько працюю. Вихованням Мірчика, звичайно, більше займається пані Дора, благо місця на зелених просторах нашої ділянки вдосталь, щоб кілька людей абсолютно не заважали одне одному. Вже якийсь час я відчуваю у Богдана сильну втому, хоч він і криється, як завжди. Та й сама почуваюся наразі трішки «загнаною». Ось тому, владою даною мені, оголосила вихідний. А коли Шеремет погодився – відчула справжнє щастя!

Няню ми відпустили аж до завтра і вклали на денний сон тільки Веронічку. Адже нашого швидкого помічника, приборкати вже не змогло б ніяке диво світу. Я накривала пишний стіл зеленню та милувалась, як мої чоловіки старанно готують м’ясо. Радіючи такому прекрасному дню, я вибрала в нашому винному погребу пляшечку колекційного сухого вина. Принесла келихи та присіла відпочити.

Скоро ватажок зграї, зі своїм юним помічником, принесли ароматний шашлик та обережно виклали на блюдо. Богдан налив нам вина, а Мірчикові свіженького соку й, сяючи чарівним жовто-зеленим поглядом, вирішив сказати тост.

– Моя прекрасна сім’я! Кохана дружинонько й синочку! Бог свідок, що я найщасливіша людина на землі. З вами та з крихіткою-Нікусею мені не страшно нічого у світі. Я кожного дня готовий гори перевернути, щоб ми всі були безмежно щасливі, бо ми і є саме такі. Будьмо здорові та нехай береже нас Господь!

Мірчик вже знав, що треба встати та почокатись з усіма присутніми. Ми не крились від нього, що застілля буває з приємною випивкою. А ще коли до нас на поляну приходили куми, то після тосту хрещений синочка, теж українець, завжди гучно викрикував: «Будьмо! Гей...» Тому не дивно, що наш маленький козак повторив саме ці слова свого хрещеного. Я хотіла приструнити його, щоб не розбудив Веронічку, але не змогла. Наразі дитина була такою окриленою й щасливою, що в мене язик не повернувся. Я лишень прислухалась, але не почула з відкритого вікна жодного звуку. Значить наша крихітка ще міцно спить, а ми продовжуємо частування.

Осінні дні були по-літньому теплими, але вже набагато коротшими. Богдан увімкнув на терасі чудове підсвічення, а я принесла на руках нашу синьооку доню, що вже прокинулась. Погодувала її смачною сумішшю та прилаштувалась у кріслі-колисці, тоді як спортивні чоловіки вирішили поплавати, мабуть, щоб утрамбувати місце для десерту. День промайнув на одному диханні й закінчувався просто неймовірною ідилією. Тепер ми точно були готові до нових звершень!

Десь за зеленою живою огорожею тріснула гілка. Може просто впала з дерева, бо була сухою? Богдан з Мірчиком весело розтерлися рушниками та в халатиках повернулися до столу.

– Синочку, ти яке будеш морозиво? Бо мама любить шоколадне, з сухофруктами. А ти ж завжди за фруктове, з бананами й ананасами. Так і приготувати? – поцікавився Богдан.

– Ваша величносте, я згоден на банани з ананасами! – проспівав наш синочок і татко пішов до будинку готувати солодкі смаколики та каву.

Він був завжди таким обережним, але наразі я почула з кухні гучний звук падіння чогось металевого, може каструлі, а потім дивний шум і побачила: як з нашого дому на мене біжить незнайомий афроамериканець. Я намагалась зрозуміти, що діється та інстинктивно притискала Веронічку до своїх грудей. Але громило вирвав дитинку з моїх рук і цинічно жбурнув до басейну. Я кинулась кігтиками йому в очі, але сили були нерівні й він штовхнув мене на плити біля води. Я впала й сильно вдарилася об них головою та втратила свідомість. А наш диво-синочок, що ніколи в житті не бачив подібних сцен насилля, навіть у кіно, бо ми йому поки не дозволяли, не розгубився й миттю ринувся за сестричкою до басейну.

Тим часом у будинку посеред кухні, Богдан встиг обварити другого нападника свіжозвареною кавою й намагався зупинити ножа, якого непроханий гість вже заніс над ним. Без кримінальних навичок бізнесмену Шеремету це давалося доволі тяжко, але ж він тільки-но виголошував промову про захист своєї щасливої родини, тому відступати не вмів. Поки злочинець хапався за обпечене обличчя, Богдан кілька разів приголубив його моєю улюбленою дерев’яною скалкою по голові. Шеремет бив доти, поки нападник не ослабів, а з голови його струменіла гаряча кров. Він впав на підлогу й притих, а Богдан кинувся нам на допомогу. Він вибіг з дверей та я в цей час прийшла до тями, й не думаючи про злочинця, хотіла допомогти діточкам вибратися з води.

Зрозумівши, що подільнику не пощастило вбити хазяїна дому, цей другий, дістав з-за пояса пістолет і хотів застрелити спочатку чоловіка. Але я випадково, чи може милістю долі, опинилась на лінії вогню та піймала кулю. Почула страшний пекучий біль десь посередині тіла, а далі все відбувалось вже без моєї участі. Можливо тому, що наразі я прямувала назустріч подрузі Вероніці, на небеса.

Але ж історія повинна бути розказана тому, коли ми почули шурхіт з-за зеленої огорожі – там сиділа наша стара знайома Лариса Тарнавська та приготувалась знімати все на камеру, щоб повернувшись додому, передати відеозвіт про наше вбивство своєму босу – тварюці-Процюку. А він за це відвались їй з якогось, не арештованого ще рахунка, грошенят. Та Лара не врахувала, що знаходиться не на ринку в Білій Церкві, а на території приватних володінь жителів Сполучених Штатів. А ці добрі й працьовиті люди страшенно не люблять, коли хтось без їх дозволу, забирається у сферу їх особистого життя. Ось і цього разу пильний сусід, побачивши жінку, що ховається за кущами, не став ризикувати та й миттю викликав наряд поліції.

Саме в момент, коли прозвучав постріл, поліціянти з гучною сиреною вже під’їхали до наших воріт. Можливо злочинець злякався знайомих звуків, а може все ж вирішив закінчити почате, та й пальнув у ще живого хазяїна дому, але куля дісталась мені. Почувши постріл, поліціянти миттю викликали підмогу та увірвались зі зброєю наготові. А коли побачили всю картину, просто випустили у людину зі зброєю кілька куль. Богдан встиг повідомити, що в домі на підлозі повинен бути ще один нападник, та кинувся до мене й бився у незвичній для нього істериці.

А з-за зеленої огорожі пильний сусід, вже привів до поліціянтів Лару, щоб передати в руки закону. Тарнавська виривалась та матюкалась останніми словами, але поліціянти одягли на неї «дорогоцінні» браслети та запхали, до з’ясування обставин, в авто.

Скоро примчала медична допомога і мене під’єднали до всього, що тільки було у них в наявності. Богдану вкололи заспокійливе, а наш сміливий синочок теж трусився від шоку і притискав до себе мокру сестричку. Та медикам він дозволив оглянути її. Маленька сильно плакала, бо злякалась падіння в воду, але ні переломів, ні інших тяжких травм лікарі в неї не знайшли.

Одного з нападників, з перев’язаною головою, по якій добряче відходив його Шеремет теж запхали до Лариси, а другому звісно потрібна була зовсім інша спецмашина. Богдан наразі мало що тямив, але замкнув дім і донедавна неймовірно щаслива сім’я Шереметів, відправилась до медичного центру Нью-Йорка.

Разом з наркоманами в улюбленому місці, сиділа й з нетерпінням чекала повідомлення від нової подружки, ще одна стара знайома Леслі Джонсон. Це вона підігнала Ларі, для виконання місії помсти, двох своїх кращих кримінальних дружків. Жінка добре знала наші місця, ще з часу проживання там Богданових батьків. Звісно навіть після реконструкції будинок залишився на тому ж місці й запасний вихід був легкодоступним з іншої вулиці. Леслі знала про це та спровадила нападників саме туди. Але злочинці не чекали натрапити на подібний спротив. В результаті один прямував наразі до судового моргу, а інший в компанії з Тарнавською – до камери попереднього ув’язнення. Знову Леслі залишилась, і без подруги, і без обіцяних грошей. А ще цього разу Богдан Шеремет не буде їй допомагати. І коли дізнається, що зробила ця неймовірно дурна та невдячна жінка, зненавидить її та й на тюремний строк наразі колишня модель вже заслужила.

Розділ 46. Божа Людина

З часу, коли Богдан Шеремет був у цій клініці востаннє, пройшло п’ять довгих і насичених років життя. Саме тут він втратив батька, коли в Києві я чекала на нашого первістка – Мірчика. Та наразі бідолашний, з розпачем і неймовірним болем вдивлявся в сірі заповітні двері, щоб хірург сказав страшне або обнадійливе, вже про мене.

Наші діточки знаходились теж тут, у дитячій ігровій кімнаті, з нянею Дороті, яка миттю примчала на допомогу, по дзвінку Шеремета. Крихіток знову оглянули педіатри та дали якісь ліки проти переохолодження, бо більше не знайшли ніяких відхилень у здоров’ї маленьких пацієнтів. Хоча стрес, звичайно, прийдеться лікувати часом і ласкою, далеко не один день. Особливо Мірчику, який вже все розумів і навіть встиг врятувати рідну сестричку від утоплення. Зізнаюсь, що неодноразово намагалась стримувати Богданові уроки плавання з сином. Але вийшло, що якраз вони та врятували нашу Веронічку від зустрічі з тезкою на небі.

Пресвітеріанська клініка завжди вважалась кращою з кращих, а може нас випадково привезли сюди тому, що служба екстреної допомоги була дуже численною. Та наразі Богдан сидів з заплющеними очима, тримав складені руки на лиці й безперестанку молився. Всі молитви, яким колись навчила його мама Орися він вже переказав сотні разів, але сірі двері поки що були невблаганними. Туди-сюди шастали медичні сестри, але він їх не чіпав і настирливо чекав того чоловіка, який скрикнув на нього дві години тому, щоб залишився тут, бо вони самі потурбуються про дружину...

Богдан послухався. Чекання то дуже страшна штука! Можна переробити купу справ, з'їздити куди завгодно, на будь-якій швидкості; не спати, не їсти, попрацювати до втрати сил, але все то будуть дитячі забавки на фоні, здавалося б, простого німого чекання...

«Господи, залиш Їй життя. Я не зможу без тебе, Златочко! У нас же дітки. Подумай про них. З ким їм далі жити? Адже без тебе на цьому світі в мене немає справ. І в нас ще були мрії про інших діток. А пам’ятаєш, коли ти сердишся, то просиш «пообіцяй забути», але ж я впертий і завжди відповідаю «ні, саме так обіцяє бути». Пообіцяй бути зі мною завжди, прошу...»

Тиша вбивала. Та ось Шеремет наче почув там за дверима швидкі, хоч і тихі, кроки. Він встав і побачив те, про що молив Бога. Вийшов стомлений хірург, і традиційно, зірвав з лиця використану мокру маску. Як нормальна схвильована людина, Богдан повинен був кинутися до медика, але він тільки мовчки стояв і вдивлявся своїм змореним напівмертвим жовто-зеленим поглядом хижака в того, від кого залежало все його подальше життя.

Хірург навіть дещо посміхнувся:

– Дивна Ви людина, містере Шеремет. Мабуть, часто буваєте на краю прірви. Хочете кинутись, але тримаєтесь, наче залізний. Перепрошую за цю лірику, але все буде добре. Ми попрацювали філігранно, наскільки змогли й тепер Вашій дружині нічого не загрожує. По-перше, вона буде жити, а по-друге, це диво якесь. Я таке бачу вперше, а практикую хірургом понад десять років. Куля пройшла крізь неї так, наче її хтось вів по тілу і не зачепила ні одного важливого органу. Серце було зовсім поряд, але всі його основні з’єднання залишились цілими. Тому, ваша дружина або дуже везуча або просто Божа людина. Адже щоб так смерть пройшла повз і залишила життя – це дійсно виняток. Все, розслабтесь. Тепер чекайте на її одужання. Хочете, я покличу, щоб Вам зробили ін’єкцію, бо дивитись просто важко на такий стан?

Богдан ще мовчав і здавалось, що він тут неприсутній. Лікар дістав з кишені телефон і хотів викликати допомогу та тільки тепер до Шеремета майже повернувся здоровий глузд. Він схопив лікаря за руку й сказав:

– Не треба, прошу Вас. Дякую Вам! Я сам потихеньку повернусь назад. Я ж з нею разом вже зібрався у всесвіт. Так, Ви праві. Моя дружина далеко не удачлива, вона просто Божа людина. І це не порожні слова. Що мені зробити, щоб віддячити Вам і центру за наш порятунок?

– Та не треба нічого, містере Шеремет. Ви звичайні громадяни, у яких є медичне страхування, воно все нормально покриває. Ми зобов’язувались рятувати життя і, по можливості, це успішно робимо. А Вам все-таки я б рекомендував хоч пігулку прийняти заспокійливу. Бо зараз Ви в нормі, а потім воно може вилізти боком. Тому ось візьміть. Я інколи сам приймаю, коли не треба оперувати.

Лікар дістав з кишені медичного костюма якийсь блістер і поклав одну сіреньку пігулку на руку Шеремету:

– Прийміть-прийміть. Це дуже гарні японські ліки. Не наркотичні й не снодійні. Просто добре відновлюють нервову систему, без наслідків та звикання.

Богдан згодився й миттю проковтнув. А лікар знову посміхнувся і махнув рукою:

– Треба було розсмоктувати, але в Вашому стані так теж згодиться. Все, я піду.

– Прошу Вас, я тільки хочу на неї подивитись. Не тому, що не довіряю, просто мені це дуже треба... – дивно як для впевненого бізнесмена, з багаторічним досвідом, по-дитячому просив Шеремет.

– Зараз! – лікар комусь зателефонував і за Богданом вийшла дівчина. Вона принесла з собою захисний костюм та обіцяла показати мене, в палаті за склом.

– Я Вас ще коли-небудь побачу? – взяв Богдан лікаря обома руками за руку.

– Та не дай Боже! Краще до нас хорошим людям не потрапляти. А дружина у Вас сильна. І ще одне: вона під наркозом, на межі з іншим світом, весь час кликала Вас. Це неймовірно зворушливо. Ідіть, Стейсі Вас проведе. Будьте здорові!

– Дякую! – низько вклонився рятівнику нашого майбутнього Богдан Шеремет і миттю кинувся по коридору за дівчиною.

Він побачив мене в окремій палаті, на хірургічному ліжку, серед купи якихось апаратів, кнопок та трубочок і Богдану стало зовсім зле. Щось найкращі японські ліки на нього не діяли! Але ж він бачив, що лампочки моргають і ота гидка «пікалка» точно пульсує, а значить я жива, хоч поки зовсім не схожа на себе. Вся біла, без стрімкого руху й веселого сміху. А ще він не бачить блиску синіх коханих очей, без яких вже давно не може жити...

– Коли їй стане краще? – прошепотів Шеремет.

– О! Містере, це вже не до мене. Подивились? Будьте ласкаві – на вихід. Одне можу сказати, що прокидаються пацієнти, як мінімум, через кілька годин. Якщо бажаєте: Вам зателефонують.

– Авжеж, бажаю!

– Ну це внизу, на ресепшні, залишите прізвище і контакт, Вас занесуть в базу, а коли пацієнтка прийде до тями, тоді сповістять. Хоча до неї все одно відразу не пустять. Прошу Вас, в мене дуже багато роботи, – забрала у Шеремета медичний захист дівчина.

Богдан спустився до діточок в ігрову кімнату. Мірчик кинувся в його обійми та, наче дорослий відразу запитав:

– Тату, наша мама жива?

– Так, синочку. З мамою все буде добре. Це мені пообіцяв лікар і я йому вірю. Що тут у вас, Веронічка не дуже плакала? – взяв Богдан до рук друге дитятко, а воно приліпилось до тата, відчуваючи найдорожчий дотик, якого дуже чекало.

– Ні-ні, пане Богдане, я навіть тривожусь. Вона весь час мовчить. Я ж в основному спілкуюсь з Мірчиком, бо ми з ним добрі друзі. Але дівчинка, на диво, тиха. Вона завжди така, чи треба поцікавитись ще у лікарів? – докладно доповідала про все Богдану няня.

Та він підняв нашу крихітку над собою і вдивлявся в її сині оченята так, наче бачив в них мої, спитав:

– Донечко, налякали тебе? Ну скажи таткові хоч щось...

– Мама! – прорекла Нікуся так ніжно, що у Шеремета сльози виступили на очах.

– Так, маленька. Мама! Наша мама! З нею все буде добре. Поїхали всі додому. Мені треба вас погодувати, переодягти. Поки я буду ваш тато і мама разом, – прийняв рішення Богдан Шеремет і тепер відчував, що пігулка діє.

– Я можу допомогти, пане Богдане, – ввічливо запропонувала няня Дора.

– Ні, що Ви! Ми й так відірвали Вас від вихідного, який самі запропонували. Тим більше, що вже ніч, – пошукав Богдан у себе в кишені якусь готівку, але там було лише двадцять доларів.

– Пані Доро, у мене з собою копійки. Як тільки я доїду додому, відразу перешлю Вам відшкодування за екстрений виклик. Перепрошую...

Але няня закивала головою та бурхливо відреагувала на це:

– Та нізащо, пане Богдане! Нічого мені не треба за сьогоднішній виклик. Ми всі живемо в такому страшному світі, що з кожним може статися зовсім непередбачуване. Я дуже ображусь, якщо Ви мені щось зайве перешлете. Я працюю у Вас з натхненням і радістю. Тому завтра вранці я, як завжди, прийду на роботу і все. Так?

– Так, дякую пані Доро! Тоді до завтра, – взяв за ручку Мірчика Богдан і пішов на ресепшн, щоб дати доручення: сповістити про моє пробудження. Далі він викликав звичайне нью-йоркське таксі та й поїхав додому.

Біля будинку, звісно, стояв страшенний розгардіяш, що залишився після нападу злочинців, стрілянини, затримання, а ще поліційні строкаті стрічки валялись біля басейну. Та Богдан вже перетворився на маму-зомбі. Перше, що він хотів зробити – це вимити нашу крихітку від насильницького плавання в басейні та лікарняних іграшок. А Мірчика попросив прийняти душ самостійно та чекати на вечерю. Але наш маленький сміливець знову міг здивувати кого завгодно, ось тільки не Богдана Шеремета, адже вперто запропонував поміч у купанні сестрички.

– Ти ж мій справжній спадкоємцю, дякую! Давай спочатку роздягнемо маленьку та подивимось самі: чи нічого медики не пропустили.

Мої кохані чоловіки обдивились Веронічку люблячими поглядами, наче під мікроскопом, але дійсно ні синців, ні гематом ніде не знайшли. Вони вправно викупали маленьку, одягли та вклали у ліжечко. Скоро Богдан підігрів її улюблений смаколик і дав пляшечку до ручок. Вона вчепилась і жадібно смоктала, адже дуже зголодніла. Тепер Богдану трохи відлягло.

Але коли він повернувся з дитячої до кухні, то ледве не скрикнув від блаженства. Наш маленький рятівник вже ходив з причесаною мокрою голівкою і збирав на стіл вечерю. Шеремет підхопив його на руки та пригорнув до себе:

– Знаєш, синочку, я тільки зараз зрозумів, що без тебе у мене б нічого не вийшло. Ти неймовірно сміливий маленький чоловік. Дякую тобі, мій юний Шеремете!

А наше горде хлоп’я, після такого компліменту, вчепилось татові обома рученятами за шию й тихенько зізналось:

– Таточку, я страшенно злякався. Але ж ми родина і ти навчав, що треба захищатись за будь-яку ціну. Я ще й досі відчуваю страх, але мені вже трішки легше...

Богдан довго обціловував сина, потім збігав подивитись на Веронічку, а воно вже відсунуло порожню пляшечку та мирно сопіло. Мої неймовірні чоловіки поїли й Богдан наказав синові йти відпочивати, бо бачив, що той валиться з ніжок. А сам пішов на терасу, з огидою викинув у сміттєвий бак все, що нагадувало про страшну пригоду. Не відчуваючи втоми, він настирливо попідмітав, потім знову поплавав і допив з келиха колекційне вино. Та мабуть, йому здалося мало. Тому Шеремет пішов і взяв коньяк та додав до всього відразу, щоб хоч якось зняти стрес.

Скоро він відчув неймовірну втому й непереборний сон. Але не пішов до нашого ліжка. Це в ньому залишилось ще з тих часів, коли ми в Києві полаялись через фото і він, на Лумумби, спав на дивані аж доки я не пробачила його. Саме від того примирення у нас з'явився Мірчик. Та наразі дбайливий тато знову перевірив сон діточок, поклав поряд з подушкою айфон і примостився в кабінеті на шкіряному дивані. Він ще раз помолився святій Діві Марії за порятунок коханої дружини та тільки тепер відключився. Шеремет спав тривожно, але міцно та бачив сни про найріднішу жінку на землі. Ось так склався наш день, що планувався як чарівний.

Розділ 47. Найкраща в світі мама

Рівно через тиждень я повернулася додому. Щоб мене відпустили, Богдан підписав цілу купу паперів та двічі на день до нас навідувалась медична служба й перевіряла мій стан здоров’я. А стан той був поки що так собі. Неймовірно заважали й тягнули болем шрами: на лівому плечі та на спині.

Наші діточки наразі були під постійним та невсипущим доглядом няні, пані Дори. Вона сприйняла біду родини Шереметів, наче власну та перебралась тимчасово жити у гостьовий будиночок у нашому дворі. Дбайливо приглядала за малюками, готувала на всіх їжу і, взагалі, стала янголом-хранителем нашого сімейного вогнища. Ця жінка була самотня і серед нас їй було затишно та добре.

Мій коханий Шеремет від повернення дружини додому весь час перебував у такому піднесеному стані, що сяяв як після весілля, а може і яскравіше. Вночі він намагався прилаштуватися в ліжку так, щоб не дай Боже, не зачепити «каліку». Та ранок я зустрічала в неймовірно ніжних обіймах, з поцілунками та блаженним поглядом таким, як колись у Києві на «вершині світу», чи в орендованій квартирі серед кохання і нестримних почуттів. Але ж наразі я пам’ятала, що треба поводитись відповідно статусу шанованої пані, що захищала своїм тілом родину. Та грішні думки вже не давали мені спокою. А це точно означало, що тіло явно йде на поправку.

Взагалі-то, це зі мною й діточками Богдан виглядав наче мед, що тане на сонці. Але після нападу на нас, який вже вдруге замовив столичний злочинець Процюк, в прекрасних жовто-зелених очах мого чарівного хижака інколи з’явились колючі нотки ненависті. Та й не тільки поглядом, а й безпощадними свідченнями на слуханнях, бізнесмен Шеремет безкомпромісно потопив обох жіночок, що чомусь настирливо хотіли нашої загибелі. Цього разу мій добродушний коханий розповів слідству все, до крихти, що знав і підкріпив свідченнями інших та десятками документів і відеозаписів вину Леслі Джонсон та Лариси Тарнавської. Тому обидві злочинниці пішли відбувати повний термін покарання в Сполучених Штатах, без екстрадиції Лари на батьківщину.

– Нікусю! Йди швидше сюди, – вхопив Мірчик та підсадив сестричку, щоб вона могла забратись на величезне ліжко в спальні. Потім заліз сам та сяяв татовими прекрасними очима в мені. – Дивись маленька, наша найкраща у світі мама прокинулась! Ні, не чіпляйся до матусі, їй ще боляче, – обхопив неймовірний спадкоємець Веронічку та міцно обіймав її. А та заливалась гучним сміхом і переверталась в його руках, щоб вибратися. Вони весело борюкались, а я не знала як ще реагувати й тому в очах моїх просто стояли сльози щастя. Діточки мої були живі, я була жива поряд з ними, й мені нічого більше було бажати на цій землі. Ну, хіба трішки кохання з їх прекрасним і неймовірно рідним татком. Я подумала, а він миттю виконав моє бажання і з’явився на порозі спальні з величезним букетом білих троянд.

– Привіт, моя кохана родино! Я скучив і приїхав на обід. Є у вас щось для голодного тата?

Він обцілував діточок, а потім нахилився до мене та звабливо заглянув в очі. Я відповіла йому: «Так»! Одним поглядом ми зрозуміли, що настає пора «поріднитись» не тільки душами, бо вже дуже хочеться й навіть треба...

– Богданчику, ну навіщо стільки квітів? У нас надворі їх багато, а ти ще й з міста везеш, – потихеньку злізла я додолу і він допоміг мені з капцями. – Перестань! Калічка вже сама дещо може...

– Точно? А може? – цілував він мене в щічки й шию та навіть не стримувався перед дітьми. Адже Нікусі наші залицяння поки були байдужі, а Мірчик тільки хитро посміхався й мовчки відвертав розумне личко, наче відчував, що татові з мамою для гарного самопочуття це дуже потрібно.

– Не знаю! Думаю, що вона в тебе вже не така й калічка, – весело відповіла я йому.

– Невже я можу розраховувати на дещо? – ковзав хижий погляд Шеремета по мені.

Я поставила свіжі квіти в вазу та пригадала лікарню. Бо коли прийшла до тями й мого божевільного чоловіка вперше пустили до мене, він шалів від щастя так, що спочатку плакав, потім цілував, а потім замовив машину квітів та змусив медиків дозволити розставити букети по всій клініці. Ціла бригада працівників щасливого квіткового магазину, годинами, носилася з горами квітучої зелені та прилаштовувала її у всіх вазах та на полицях клініки. Ось таким він був і досі, цей нестримний і неймовірний Богдан Шеремет – мій найрідніший і найдорожчий на світі Чоловік.

А коли настала ніч, я сама вже страшенно хотіла виконання денної обіцянки.

– Я боюся. Точно можна? Я ж це вмію, дуже тихенько. Як тоді, коли ти носила Мірчика чи Веронічку... – шовковими вустами зваблював мене Богдан, а я блаженствувала від насолоди, яку міг дарувати цей божевільний коханець. Він вмів так розпалювати в мені полум’я, що потім сам він нього горів і я заслужено називала його моїм Вогником. Так буває лише тоді, коли двоє призначені одне одному Богом. І змінити ніхто й нічого не може, як би не намагався та як би не хотів.

– Коханий, як страшно було думати, що цього вже не буде між нами ніколи. Не бійся, хочу чути його у собі там, де ми знайшли наших діток... Боже, нащо ж ти такий солодкий, до болю, до запаморочення, залиш... Він мій! Хочу народжувати нам діточок, скільки зможу...

– Златочко моя божественна! Але ж ти ще зовсім слабенька? – вагався він.

– Думаю, що місяців за дев’ять я трішки зміцнію. Ти ж сам нещодавно хотів, – дивувалась я обережності й нерішучості нестримного Шеремета. Він підкорився та відповів мені бурхливим потоком щастя!

– Маленькі, благослови вас Боже... – прошепотів коханий і пригортався та знайомо пестив мій пульсуючий животик. Наразі здавалось, що ми таки повернулись до Києва, на Лумумби та в цю мить знову стали років на п’ять молодші.

Скоро ми полетіли до України. Спочатку з’єднали у Львові вічно закохану серед світів пару батьків Богдана. Я маю на увазі, що ми поховали прах пані Орисі в могилі її чоловіка, як і обіцяли.

А потім настала пора Києва! Контракт моїх батьків у Катарі добіг кінця й тато почав консультувати нафтовиків по всій Батьківщині, а мама хоч і не бажала сидіти посеред столиці з подружками в Інтернеті, та якось починала до цього звикати.

На радість київського мережевого маркетингу від Богдана Шеремета – прийшов його новий зірковий час. Правда, офіс був скромнішим і не на «вершині світу» в Гулівері, але ж багато співробітників повернулись зі своїми підписниками на місця. А незмінний та щасливий завскладу Захар Абрамович, особисто телефонував усім, наче офіс-менеджер, та збирав столичну публіку на зустріч з керівником.

Богдан вийшов на невеличку сцену, що орендували для зустрічі, окинув своїм чарівним поглядом всіх присутніх і, згадавши київську Екстраваганзу, сказав:

– Дорогі мої! Довго і з болючим серцем я чекав ось такого дня. Хочу щиро перепросити за вимушену бездіяльність та запевнити всіх, хто бажає працювати й заробляти, що київський офіс, склад і наш осередок у столиці тепер знову постійно й плідно працюватимуть. Я контролюватиму все особисто і буду часто прилітати на зустрічі з вами. Обіцяю: у нас все буде добре!

Ми з діточками наразі відривались у мене вдома, на Прорізній, з мамою, татом та родичами, що купами приходили в гості. А Богдан Шеремет, вперше з дня нашого знайомства, приховав факт поїздки до колонії, де й досі відбував покарання колись могутній Маркіян Процюк. Не дивлячись на важкий стан засудженого – Богдану дозволили зустріч з ним. В окрему кімнату виправного закладу, з малесеньким заґратованим вікном під стелею, завели сильно побитого розгубленого діда, що пронизливо кашляв та ледве волочив ноги. Він став страшенно сухим і безликим.

– Сядь, тварюко! – скрикнув наглядач і вже іншим голосом додав Богдану: – Пане Шеремет, у Вас є десять хвилин. Він все одно довше сидіти не зможе, звалиться...

– Ну, як живеш «рішало»? – без привітання, з посмішкою спитав Богдан. У згаслих очах Процюка на мить промайнула ненависть і він прохрипів:

– Твоїх рук справа, містере? Мене ж мало не вбили два тижні тому. Мабуть, якраз коли ти прибув до міста, – гад знову кашляв кров’ю так, наче йому повідбивали всі печінки.

– Так і мене мало не вбили, мразь! І діточок топили, у дружину стріляли. Ти мене і людей без нормального бізнесу в Україні залишив. Дівчину невинну на той світ відправив. Ще згадати твої гріхи, чи досить? І твоя відьма просидить довго та вийде приблизно такою, як ти зараз. Чого вам не живеться поряд з нормальними працьовитими людьми? Ти ж мав усе, а захотілось більше. То ось і маєш. І ще: якщо коли-небудь, хоча б у мріях, знову захочеш мститися мені – то буде остання твоя думка. З цим і живи або здохни... Охороно, у мене все!

Уявляєте, наскільки треба було довести мого благородного до нестями чоловіка, щоб бачити його таким? Та й каліцтва у паскудного Процюка невідомо звідки? Мабуть, то йому розплата за гріхи!

А родина Шереметів дотримала ще одного слова і знайшла невідому могилку Вероніки Матвієнко та замовила їй гарну стелу, на якій красива дівчинка танцює серед квітів. І коли все було виконано, ми з дітками поїхали на кладовище. Наша Нікуся подивилась і спитала:

– Мамуню, сюди покласти квіточки? Хто це?

– То твоя вічна хрещена, що завжди дивиться з неба і радіє за те, що ти в нас є, доню, – скидала я з очей слізки та трималась за ручку Мірчика. А ще, зовсім не від хвилювання зустрічі з доленосною подругою, а від іншого, щасливого й жаданого, у мене в горлі стояв ком і вже страшенно нудило...

– Поїхали, Богданчику, додому. Діткам пора вже їстоньки. Та й нам не завадить, бо мені треба набиратися сил та готуватись до виконання обіцяного тобі.

Богдан миттю зрозумів, але ще недовірливо подивився на мене й перепитав:

– Що ти зараз сказала, моя рідна?

– А те, що у наших діток десь через дев’ять місяців буде братик або сестричка. Я зайшла до старого доброго лікаря, тут у Києві, та хоч би й ні. Мені й так уже зрозуміло, що маленькому диву бути.

– Господи, діточки мої! Ваша мама найкраща в світі, – виголосив він, хоч ми й стояли ще перед стелою Вероніки.

– Тату, не кричи. Кажуть, тут треба поводитися тихо. А про те, що наша матуся найкраща в світі ми знаємо і так. Правда, манюня? – обіймав сестричку наш чарівний син.

Наразі Богдан дивився в очі дівчині на обеліску та наче живій говорив:

– Бачиш, Вероніко, який я щасливий, що ти дала мені ЇЇ...

Через дев’ять місяців у нас народилася двійня – хлопчик і дівчинка, а тому кількість голосів у сім’ї знову була рівною. Мабуть, над розв’язанням цього питання прийдеться працювати й далі.

Знаєте часто, коли я вдивляюся в найпрекрасніші на світі очі, то знову й знову згадую, як починалася наша казка. І одна норовлива киянка просила львів’янина-емігранта: «Пообіцяй забути». Але його настирлива відповідь: «Обіцяю тільки з тобою бути» - скорила її серце назавжди.

Саме на цій життєрадісній ноті щаслива родина Шереметів хоче низько вклонитися шановному зібранню та побажати всім кохати й захищати життя, сміливо та невтомно, як робимо це ми. Пам’ятати хороше з минулого, творити майбутнє і свято вірити в добро, адже воно непереможне!