Ярослав Гжендович - Нічний подорожній, Ярослав Гжендович

отруйних пустельних ящірок танцювати. Тварини слухаються і, здається, сплять із розплющеними очима, і тоді заклинатель може безпечно їх торкнутися. Інструмент, який я тобі дав, мій пане, діятиме схожим чином, але в ньому є справжня сила. Заклинання — то лише фокус. Спритний заклинач просто знає, що не звук діє на рептилію, а рухи кінчика інструменту. Музика у твоїй сопілці впливає на волю бистринок, але тільки на тих, що належать до твоєї зграї. На жовтих. Завдяки їй ти можеш змусити тваринок робити речі, яких зазвичай вони не можуть. Будуть майже як крихітні люди, але цілковито підкорятимуться твоїй волі. Це, — підняв він сопілку, — інструмент влади. Влади абсолютної. Спершу ти зможеш віддавати лише прості команди. Це просто абетка. Тренуйся, благородний принце, поки не станеш грати так, щоб не думати про отвори сопілки, власні пальці та звуки. Поки музика не почне передавати твої думки. Тоді ти зможеш змусити тваринок робити нечувані речі. Може, вони зможуть побудувати плоти і плавати ними на рибну ловлю, а може, створять мистецтво або збудують замки? Це залежатиме лише від тебе.

— Як тваринки можуть бути такі мудрі? — запитав я. — Навіть найбільш дресировані пси чи бойові леопарди не вміють такого.

— Вони розумніші, ніж звичайні. Твій шляхетний батько, Палаючий Штандарт, володар Тигрячого Трону, Господар Миру і Перший Вершник, наказав мені їх вивести, — Майстер Звірів нахилився в мій бік, узявши кубок з вином обома руками, і озирнувся.

— Я отримав його згоду на використання сили земель урочища. Я змінив їх у лонах їхніх матерів таким чином, щоб вони були розумніші, ніж нормальні тваринки.

Я остовпіло слухав. З дитинства мені розповідали страшні історії про силу урочищ, про чудовиськ, які виходили звідти ще за часів мого діда. Попередні імператори тримали при дворах Тих, хто Діє і Відає, які намагалися використовувати силу урочищ в політиці Раз за разом з’являлися невігласи, які стверджували, що знайшли втрачені імена богів і що сила урочищ буде слухатися саме їх. Одного разу це призвело до поразки в битві, іншого — до епідемії, а якось мертві почали вставати з могил. Урешті, дід заборонив навіть наближатися до урочищ і погрожував смертю кожному, хто насмілювався шукати втрачені імена богів. За правління мого батька заборон ставало дедалі менше, але ця лишалася в силі. Дрібні фокуси було дозволено, я здогадувався, що при дворі було кілька справжніх Тих, хто Діє, які працювали в глибокій таємниці. Я не знав жодного, крім Майстра Звірів. Що стосується інших, я ніколи не дізнався, ким вони були і чим займалися.

— Це абсолютно безпечно, — сказав Майстер Звірів, помітивши вираз мого обличчя. — Моє мистецтво під контролем. Я зробив лише те, що вмів, а це і справді зовсім небагато в порівнянні з істинною силою урочищ. Запевняю тебе, шляхетний принце, мене контролювали двоє Тих, хто Відає, і, якби я не встояв перед спокусою використати цю силу, імперські лучники миттєво перетворили б мене на їжака. Не бійся нічого, шляхетний принце, і тренуйся. Поки ти ще не можеш ступити на свій острів. Погана гра призведе до безумства твоїх тваринок.

Усе вказувало на те, що я отримав надприродну, чудову силу влади над зграєю жовтих тваринок, що бігали по овальному острівцю, який можна було обійти пішки швидше, ніж згорала свічка.

Звичайно, це мене зачаровувало. Я радів куртці кольору осіннього листя, власній альтанці і сопілці. Годинами я грав у кімнаті мелодії, і вже за кілька днів сталося так, як говорив Майстер Звірів. Сумні, неспокійні звуки спливали з моїх губ і пальців, і я навіть не відчував, що тримаю сопілку. Не думав про те, коли дути і які отвори затуляти. Згодом я почав з’єднувати мелодії, яких було чимало, і думав, що розумію, про що говорив старий майстер. Це і справді була лише абетка, а я вчився складати слова і фрази. Не міг дочекатися миті, коли вийду на острів і випробую свої вміння.

Єдиним, хто не приховував невдоволення від усього цього, був мій старший брат Кімір Зил. Кожен із нас мав різних матерів. Це не було правилом, але так вже склалося. Згідно зі звичаями імператорського палацу, ми повинні були вважати найголовнішою з матерів імператрицю, яка була матір’ю Чагая.

Справа в тому, що ми сильно відрізнялися один від одного, сильніше, ніж це зазвичай трапляється в інших сім’ях. Кімір Зил був найстаршим, найвищим і тривалий час найсильнішим. Коли я був маленьким, любив і захоплювався ним. Трохи подорослішавши, зрозумів, що він жорстокий і пихатий. Здавалося, він зневажає мене і ненавидить Чагая. Ніколи не пропускав нагоди виявити свою перевагу у всьому. Якщо мені випадало з ним тренуватися, я знав, що мої ноги і руки вкриються багряними синцями; якщо він придавить мене і викрутить руку, то робитиме вигляд, що не помічає виставленого пальця моєї вільної руки — знаку, що я здаюся, і не відпустить, поки Ремінь цього не помітить. Він у всьому мав залишатися кращим і ніщо не пробуджувало в ньому такої люті як найменша поразка. Він єдиний часто повторював, що робитиме, ставши імператором. Нам із Чагаєм здавалося абсолютно очевидним, що саме він колись стане володарем. Кімір Зил рвався до цього. Мене ж обов’язки володаря лякали. Бути тим, від кого залежить доля всіх мешканців імперії, перебувати десь на тлі всього, що відбувається, здавалося мені занадто важким тягарем. Чагай завжди повторював, що мріє лише про те, щоб повернутися до Будинку Цинобри, робити те саме, що жінки, які там живуть, і жити в спокої. Грати на сітарі, малювати, писати вірші або споглядати прекрасне. Кімір Зил, звісно ж, цікавився, чи не бажає в такому разі Чагай стати його наложницею, і постійно насміхався. Насправді ж могло виявитися, що ніхто з нас не підійде на роль володаря, і Тигрячу Шапку надягне хтось із трьох наших молодших братів, що проводили безтурботні роки в Будинку Цинобри.

Я любив Чагая як молодшого, дурненького брата, трохи жалів його. Проблемою Чагая було те, що саме існування світу його ранило. Він здавався м’яким і плаксивим, але я знав, що для того, хто з будь-якого приводу так страждає, дорівнятися товстошкірому Кімір Зилу