Ярослав Гжендович - Нічний подорожній, Ярослав Гжендович

За часів мого батька дедалі відкритіше використовували кірененські імена. Кірененці вчили дітей мови, з’являлися у своєму клановому одязі на вулицях. Тоді це вже не мало значення, оскільки стало модним. За часів мого батька було навіть прийнятно, щоб ті, хто вважав себе кірененцями, публічно носили кланові ножі. Так було і з іншими давніми народами, підкореними імперією. Вони ходили вулицями в своєму одязі, яким його пам’ятали. Саме тому ми точно знали, що нашого Вчителя звали Ремінь, син Лимаря з клану Журавля.

Ми всі були з клану Журавля.

Тобто були б, якби наша країна й надалі існувала.

Якби не родова ганьба через зраду, до якої нас змусили, щоб країна вижила. Якби ми не були нащадками зрадника, який, щоб покарати себе, взяв амітрайське ім’я Тахалдін Тенджарук, що означає Перевернутий Журавель. Так само як «перевернутий друг» у піренейській мові записується як «зрадник».

Він підвів свій рід, зрадив власну країну і допоміг її знищити. Усе це для того, щоб якийсь його нащадок надів Тигрячу Шапку. І перетворив божевільну, дику тиранію на новий Кіренен. І назвав себе «журавлем-зрадником», щоб пам’ятати.

Але я розповідав про Вчителя.

Він ніколи нічого мені не давав. Тобто давав він мені безліч речей, але нічого такого, що не було б потрібне для навчання. Одного разу я отримав залізну кулю. Відполіровану залізну кулю. Схожу на невеликий м’яч.

— Що це, Вчителю? — запитав я. Сподівався, що це якась іграшка.

— Куля бажань. Коли тобі буде дуже погано і ти дуже чогось хотітимеш — стисни її в кулаці. Стискай так довго, поки відчай не відступить. Однак це означатиме лиш те, що ти не бажав чогось достатньо сильно. Якщо ж справді чогось забажаєш, зумієш зробити так, що куля стане м’якою, немов глина. Тоді твоє бажання здійсниться.

Одному Творцеві відомо, як часто я стискав кулю. Однією й другою рукою. Стискав і стискав її. Часом засипав з кулею в руці. Учитель мав рацію. Згодом смуток минав.

Але куля виконала тільки одне бажання, і то не моє. Бажання Ременя.

Він хотів, щоб у мене були сильні пальці.

А одного разу я отримав острів.

Це був найважливіший досвід мого дитинства, і тому я про це розповім.

На озері, в нашому саду. Було там кілька вкритих скелями штучних островів, на яких росли дерева. Хвойні й сливові, а ще кущі, які чудово квітли навесні. Одного разу виявилося, що в саду повно слуг, які принесли туди безліч ящиків з полірованого дерева. У стінках ящиків були ряди отворів, а всередині щось рухалося. Між ними стояв Той, хто Діє. Майстер Звірів. Острови теж змінилися. На них висадили багато очерету, на берегах лежала купа паличок і найрізноманітніших предметів. Посеред кожного острова звели восьмикутну альтанку.

Також того дня ми отримали нові куртки. Були такі ж, як раніше, але інших кольорів. Я отримав куртку кольору темної жовті, Кімір Зил — кармінову, а третій наш брат, Чагай — блакитну.

Ящики, що так нас цікавили, були розфарбовані у такі самі кольори: у жовтий, карміновий і волошковий.

— Що це? — запитав Майстра Звірів Чагай.

— Бистринки, шляхетний принце, — відповів той, зчепивши в поклоні руки.

Ми нічого не зрозуміли.

Бистринки виявилися невеликими тваринками, схожими на мангустів, але з короткими хвостиками і чіпкими, немов людські руки, лапками. На кожному острові поселили окрему зграйку. По одному острову для кожного з нас.

Тваринки були чудові. Вони не тільки гралися одне з одним, дозволяли себе гладити і брати на руки, а ще й завдяки Майстру Звірів робили чудові речі. Ці створіння зазвичай будують складні нори з багатьма виходами, що з’єднані коридорами. Виліплюють над ними стрілчасті вежі з глини, в яких сидять їхні вартові, що попереджають про небезпеку. Але наші бистринки будували значно більші й набагато складніші, ніж зазвичай, будівлі. Також вони вміли працювати на крихітних полях, де викопували комах, хробаків та їстівні корінці, але замість того, щоб зжирати це на місці, як роблять у дикій природі, вони зносили запаси до нір.

— Оце — ваші царства, — сказав Ремінь. Над альтанками тріпотіли прапори: жовтий, карміновий і волошковий.

— Тепер ви будете правити.

Ми отримали по сопілці, пофарбованій у відповідні кольори.

Ми вміли грати, бо це входило у наше навчання, але ці сопілки з’явилися завдяки мистецтву Майстра Звірів. Вони вміли говорити з бистринками.

Майстер Звірів навчав кожного з нас окремо, так ніби сопілки розмовляли таємними мовами, які розуміли лише ми і наші тваринки. Гадаю, так воно і було.

Я сидів у окремій кімнаті навпроти Майстра Звірів, на килимі, із сопілкою в руці, намагаючись повторювати мелодії, які він мені грав. У нього був власний інструмент. Звичайна бляшана дудка, на який грають моряки. Мелодії були прості. Вони трохи нагадували сигнали для кінноти, що видавали рогом (кілька докучливих звуків: «шикуйсь клином!», «поворот», «атака», «бичі роги»), і мали виконувати подібну роль. Однак звучала в них і дивна гіпнотична нота, як у музиці пустельних відлюдників. Кажуть, кебірійці за допомогою музики вміють впадати у транс, в якому вони не відчувають болю, танцюють кілька днів без відпочинку або протикають тіло вістрями стріл, не страждаючи від болю і кровотечі. Я бачив такі речі, коли під час свят бував у палаці і сидів у ніші за троном мого батька. Однак я не був ані пустельником, ані командиром кінноти.

Я сказав про це Майстру Звірів і запитав, для чого потрібна моя гра.

— Ти доречно згадав кебірійців, благородний принце, — сказав він. — І ти напевно бачив, як музика флейти змушує змій або