Ярослав Гжендович - Нічний подорожній, Ярослав Гжендович

сидів там, їв жирне м’ясо бабака, запечене на вугіллі, пив молочне пиво з чарки і слухав, як йому грають Пісні Землі.

Амітрайці ніколи не могли вирішити: чи вони — народ диких кочівників, чи імперія, яка підкорила світ і стала його серцем.

Мій рід не має нічого спільного з Амітраєм. Ми в ньому чужі. Зрештою, як добра половина громадян, але як так сталося, я розповім пізніше.

Моє дитинство було саме таким, оскільки ми походимо з Кіренену. Далекого королівства, якого вже не існує. Я був сином володаря. А сини володарів повинні вміти більше, бути мудрішими і благороднішими за інших людей, бо на них чекає прокляття влади. Вони повинні вміти відмовлятися від себе, якщо буде потрібно. Мусять тримати себе в шорах, оскільки, коли вони стануть володарями, не буде нікого, хто зуміє їх стримати. Повинні нести відповідальність за долю всіх інших. Тому нам не можна було ставитися до себе поблажливо. Не можна було керуватися гнівом, забаганками, бажаннями і примхами. Для нас могли існувати лише честь, відвага і служба.

Так говорили кірененські кодекси, згідно з якими нас і виховували.

Так багато речей мушу пам’ятати!

Тут, де я зараз, тільки це й має значення. Я повинен пам’ятати.

Кіренен, якого я ніколи не бачив, але який маю нести в собі, щоб той не загинув остаточно. Пісні моєї незнаної землі… Мою матір, наложниць мого батька… Самого батька, благородну і справедливу людину, яка могла б правити світом. Мого Вчителя. Мою вчительку Аїну. І навіть мого брата Кімір Зила. Притулок Хмар.

Мушу пам’ятати і велику мрію свого роду. Свого неіснуючого клану. Мрію про такий Амітрай, який ми мали створити. Повільно і послідовно, покоління за поколінням. Про Амітрай, який будував мій батько. Про країну, в якій варто жити, і якої ніхто не мусить боятися. Про країну, в якій варто бути благородною людиною.

Він був першим імператором, якому було дано побачити початкові результати своєї праці. Він бачив, як усе народжувалося. І бачив, як руйнувалося в морі вогню та крові.

Я мушу все це врятувати.

Усього цього так багато, що я й не знаю, з чого почати. Розповім про все, не дозволю цьому померти. Укладу це в слова і пронесу крізь часи вогню. Часи війни богів.

Однак спершу розповім про своє дитинство.

Я народився в Рік Води. Цей факт мало вам скаже, але досить і того, що це сталося не дуже давно. Перші п’ять років я провів у Будинку Цинобри разом зі своєю матір’ю, наложницями, няньками і мамками. Я був дитиною. Мене заціловували, давали ласощі, вчили говорити і ходити. Я небагато пам’ятаю з того часу. Якісь тіні на ширмах, чийсь голос, який співав мені монотонну сумну і красиву колискову. Жіночі голоси і сміх. Дитячі роки, що пливли поза часом, як у лихоманці. Золоті, м’які, теплі і липкі, наче мед.

Потім мені виповнилося п’ять років, і я відчув, як жорсткі, тверді, але обережні руки чоловіків забрали мене з Будинку Цинобри, з м’яких і духмяних жіночих обіймів. Спершу я радів. Я вже не був дитиною. Хробаком, безстатевою істотою, що вела безглузде життя, позбавлене значення. Я став хлопчиськом. На мене чекали десять років у Будинку Сталі, які мали викувати з мене чоловіка. Та я швидко засумував за теплом Будинку Цинобри, за його зручностями і безпекою, за пестощами і солодощами, яких тепер стало так мало.

Одного разу Вчитель побачив, як я потайки плачу, сховавшись у якийсь закамарок. Він сів поруч і сидів так мовчки, попихкуючи маленької люлькою, а потім сказав щось таке:

— Перші п’ять років ти провів у обіймах жінок і тепер сумуєш за ними. Нічого дивного, кожен тужить. Але я скажу тобі, що коли ти перестанеш бути хлопчиськом, ти знову до них повернешся. Але тоді ти шукатимеш чужих жінок.

Звісно, я його не зрозумів.

Зрештою, серед слуг і вчителів справді були жінки, але йшлося не про це. Будинок Сталі був не монастирем, а місцем науки. Там нас перековували, робили з нас володарів. Учитель був там найголовнішим.

Колись він був стратегом. Можливо, так залишалося і надалі. Колись він був командиром. Колись був ще й таємним убивцею.

Мій ментор. Йому було дозволено все. Він міг нас карати. Навіть різками, хоча й робив це рідко. Міг нас учити і виховувати. Міг нас соромити і морити голодом, якщо вважав за необхідне. Не мусив нам уклонятися, як інші, або розмовляти з нами навколішках, з поглядом, спрямованим у землю.

Я його боявся.

Кімір Зил — ні, але він узагалі не боявся нікого і нічого. Я боявся не тільки покарань. Не того, що переді мною поставлять тацю з кубком води і мискою сухої каші, і не прочуханки різками. Не того, що буду з ранку до ночі чистити стайні. Я боявся, що він погляне на мене своїм особливим поглядом і випалить мені душу. Поглядом, який ще довго болітиме і який я не зможу забути.

Я злився на нього. Ненавидів невпинні тренування, крижану воду і мізерну їжу. Обурювався на постійні незручності, недосипання і дисципліну. Але відчував, що він справедливий.

Він був суворий, бо мусив таким бути.

Він не завжди звертався до нас «ясновельможні принци». Найчастіше використовував невідоме тут слово «тохімон», що на кірененській означало «обраний серед рівних».

Одного разу, вже перед смертю, він звернувся до мене так, як в Кіренені васал звертається до володаря: «ромассу» — моє життя.

«Іди, моє життя», — сказав він.

Його звали Хатір Санджук. Принаймні офіційно.