Ярослав Гжендович - Нічний подорожній, Ярослав Гжендович

й мені — це справжній подвиг. Часом Чагай, схлипуючи і скаржачись, міг досягнути того, чого ні мені, ні моєму братові, попри кам’яні обличчя і зціплені зуби, осягнути не вдавалося. Однак частіше йому це не вдавалося та й не дуже цікавило. Він не міг зрозуміти найпростішої інтриги, не міг навчитися жодному військовому фокусу, жодній стратегії. Проте любив музику, танці і веселі історії. Мені здається, він і справді мав опинитися в чомусь на кшталт Будинку Цинобри і сидіти там на подушках із гітарою в руках.

Того дня за вечерею ми з Чагаєм раділи новому завданню. Ми ж були дітьми і отримали не просто одне кошеня чи цуценя. Навіть такий подарунок для дитини — це цілий скарб. Ми ж стали володарями понад сотні пухнастих створінь, дещо схожих на видр, а трохи — на маленьких песиків, які могли зачарувати кожного. Ба більше, кожен із нас отримав власне маленьке королівство.

Тільки Кімір Зил з кислою міною і неприхованою відразою слухав нашу балаканину.

— Марнування часу! Прокляте марнування часу! — гаркнув він, кришачи хліб на стіл. Раптово він тицьнув пальцем просто в Ременя. — Ми повинні отримати по загону військ! Ми повинні стати командирами!

— Не криши хліб, тохімоне, — спокійно сказав Ремінь. Він завжди був спокійний. — Подумай про людей, які радо з’їли б те, чим ти розкидаєшся.

— І що з того, — буркнув Кімір Зил. — Колись я стану імператором і зможу хоч кататися в хлібі. Я син імператора, Вчителю. Навіщо мені поважати хліб? Я ж не буду його пекти чи сіяти. Для цього існують селяни. Я ж займатимуся тим, що дозволить їм цим займатися. Ти маєш готувати нас до битв на славу імперії. Ось наше призначення. Ти ж наказуєш нам витрачати час на опіку над звірами. Це під силу будь-якому пастухові. Ми повинні грати їм на сопілках?

— Більша частина імперії — це, власне, хліб, тохімоне. Якщо його не вистачатиме, на що перетвориться вся слава імперії? Тобі треба їсти так, як і пастухові. Ти лише людина, як і він.

— Я інша людина. Я син імператора. Ніхто не садить пастухів на трон. Мало б більше сенсу, якби ти дав нам по сотні піхоти.

Ремінь шматочком хліба старанно вимочив соус з миски і розвалився на лаві, виймаючи свою люльку і ріг із травами.

— Пам’ятаєш, як я вчив тебе плавати, тохімоне? — запитав він.

Кімір Зил скам’янів і заскрипів зубами від люті. Він боявся води, наче кошеня. Навчився плавати останнім із нас, коли ми з Чагаєм уже хлюпалися в озері, пірнаючи, немов видри. Він не міг забути цього приниження.

— Ти плакав, тохімоне, коли вода омивала тобі підборіддя, коли треба було занурити в неї обличчя. Твої брати сідали до сніданку в одних пов’язках на стегнах і жадали бігти до ставка, а тобі доводилося відходити у бік, бо сама думка про плавання викликала у тебе блювоту.

— І що з того? — гаркнув Кімір Зил, трясучись від злості, особливо коли Чагай захихотів. — Я подолав свій страх! Ти сам сказав, що кожна людина повинна пізнати власні обмеження і що тільки дурні нічого не бояться!

— Це правда, — сказав Ремінь. — Ти переміг себе, і я пишався тобою більше, ніж твоїми братами, які впоралися з цим із легкістю. Але що було б, Молодий Тигре, шляхетний принце, якби я вчив тебе плавати, як це роблять варвари з гирла Гіркої Води, і просто жбурнув тебе в море? Ти потонув би. Їхні діти теж деколи тонуть. Вони вірять, що кожен народився для моря, як і ти віриш, що кожен народився, щоб бути командиром. Тому, якщо ти хочеш колись правити людьми, у яких є мрії, душа і близькі, покажи мені спершу, що можеш впоратися з тваринами.

Першого дня я не міг дочекатися закінчення сніданку. Відривав шматочки хліба, вмочував їх у підливу, заїдав маринованими овочами, швиденько випив пальмовий сік і, щойно Ремінь дозволив, помчав у сад. На мене чекав човен із жовтим, як сонце, прапором на щоглі і кошики з їжею. Один — для мене, а другий, наповнений зернятами дурри, горіхами і смужками сушеного м’яса — для моїх бистринок.

У моїй альтанці був теплий плащ, корзина з вугіллям — бо стояла рання весна — а ще складаний стілець з підлокітниками і стіл. А також кошик із їжею і глечик пальмового соку. І все. За пазухою я мав свою жовту сопілку.

Згідно з правилами, я не міг допомагати своїм тваринкам ніяк інакше, окрім як грою на сопілці. Я не міг ні до чого торкатися або робити щось сам.

Однак у той перший день я не зіграв навіть ноти. Просто дивився, що роблять мої бистринки. Мені страшенно кортіло, але я вирішив, що спершу мушу їх зрозуміти. До полудня вони просто здавалися мені кумедними. Ці створіння і хвилини не здатні були всидіти на місці. Вони весь час метушилися, перекидалися і ганяли одне за одним або з комічною серйозністю обшукували землю в пошуках ласощів. Я напружено стежив, маленькими ковточками потягуючи пальмовий сік крізь очеретяну соломинку і очікуючи побачити їхні надприродні здібності, набуті завдяки силі урочища, заклятій мистецтвом Майстра Звірів.

Я не помітив нічого особливого, крім того, що часом вони брали в лапки палички, щоби видовбати зі стовбура комаху або щоб до чогось дотягнутися. Ще я помітив, як вони розбивають мушлі равликів, тримаючи в лапках один камінчик, а другий підклавши під низ. Однак я ніколи не бачив диких бистринок і тому й гадки не мав, чи не діють вони так само без допомоги сили урочищ і подібних речей.

Моя альтанка стояла на стовпах і була оточена дерев’яним помостом, тож я бачив з неї все, що відбувалося майже всюди на острові, крім тих місць, вид на які заступали зарослі кущів, крони квітучих