Жослін Сосьє - Дощило птахами

Вони йдуть до табору: забирають усе потрібне. Казанки, сокиру, хутра, вудку, консерви. Марі-Денеж спадає на думку зоставити на поличці слоїк зі сливами. «Для Анж-Еме», — каже вона.

— Залишимо їй послання?

— Не варто, — відказує Чарлі.

Вони навантажують човен. Марі-Денеж сідає попереду, кіт скручується поруч. Любко знаходить, де розлягтися, — на купі одягу в центрі човна. Чарлі тримається на кормі. Майна забагато, проте кількома поштовхами він вивільняє кіль із піщаного полону, і човен рушає.

Із берега за ними стежать. Смерть каже собі, що час іще є. А ці двоє можуть тішитися надією досхочу.

Усупереч і наперекір усьому, їй вдалося знайти місце для виставки. Коли згасла надія на останню галерею зі списку, якась дівчина, що стала свідком відмови, запропонувала фотографу місце, яке не було ні галереєю, ні мистецьким центром. «Поки що, — додала дівчина, — але виставка стала б чудовим початком!»

Дівчина виявилася мисткинею — вона видувала скло; звалася вона Кларою Вілсон, а запропоноване місце скидалося на будь-що, крім галереї. Власник найбільшої у Британській імперії винниці використовував його як бочкарню. Над майданчиком тяжіла промислова архітектура минулого століття, проте можливостей вистачало, — пояснювала Клара, вказуючи на металеві карнизи, що кріпились до стелі, сталеві зв'язні та вікна, глибоко всаджені у цегляні стіни. «Вікна чіпати не можна, — заявила вона, — це ж диво доби королеви Вікторії!» Роботи велися незначні. Клара входила до складу групи активістів, матеріалів у них було небагато. Відкриття запланували на весну (травень чи й пізніше) — і це влаштовувало фотографа, яка багато чого ще мала владнати.

До хутора вона не повернулася. Їй вистачило й побаченого. Часом кортіло позбутися спогадів про могили, уявити, що друзі десь там — у гущавині, у новій хатинці, де почалося їхнє нове життя. Проте щоразу надія побачити їх живими згасала — перед очима з'являлась полиця Чарлі, на якій не було бляшанки. І ще більш кричущою була відсутність картонки.

Картонка була вельми цінна, бо містила документи Чарлі — справжні й підробні, а також гроші, чималу суму. Чарлі показав фотографові вміст картонки незадовго перед її поїздкою до Торонто. «Це для Марі-Денеж, — сказав він, — якщо одного дня вона не відчує щастя у лісі». Фотографа вразила кількість купюр. Цупкі гумки звивали їх у десятки жмутів: на перший погляд — тисячі доларів. Вона не стрималась і зойкнула. «Це моя пенсія, — пояснив Чарлі, — не було на що витрачати».

— Але усе це — для Марі-Денеж, — наполягав він.

І вона пообіцяла. Що знайде місце, що опікуватиметься старою, якщо раптом їй перехочеться жити на хуторі.

В очах Чарлі вона побачила радість і зрозуміла, що він ладен відмовитись від усього заради добробуту Марі-Денеж. Їхнє уважне ставлення одне до одного, ніжні погляди, усе те, що здавалось фотографу відданістю і дружбою, останнім кокетуванням стареньких сердець, виявилося значно глибшим почуттям. Ці двоє кохали одне одного так, як кохають лише у двадцять років. І відсутність бляшанки й картонки могла свідчити тільки про одне. Вони вирішили піти з життя разом — рішуче й назавжди, не залишивши слідів.

Тож зрештою вона змирилася з неприйнятним. Хіба чинять опір коханню? Поступово, місяць за місяцем, відсутність бляшанки на поличці набула романтичних барв. Чарлі та Марі-Денеж ішли, тримаючись за руки, — достоту Ромео і Джульєтта — назустріч долі.

А Стів і Бруно виявились живими. Стів потрапив до в'язниці в Монтейті без права на заставу — суддя вирішив, що підсудний за першої-ліпшої нагоди повернеться до лісу. Від Бруно ж новин не було — під час поліцейського рейду його не знайшли, і відтоді він не з'являвся в околі. Та й вона була зацікавлена не блукати в тих місцях, адже поліція шукала свідків.

Про це її повідомив Джеррі — власник готелю, через якого Стів щомісяця забирав урядові чеки.

— А решта? — запитала вона, не уточнивши імен.

— Решта? — здивовано підняв одну брову він.

Отже, власник готелю не здогадувався про існування Тома й Чарлі, і напевно нічого не знав про сухеньку стару, яку прихистили хащі. Джеррі вірив лише у брудні оборудки і в те, що з незаконних дій інших людей можна отримати зиск.

Тож фотограф більше не поверталася до череваня.

Кілька наступних місяців вона готувала виставку. Це все, що залишалося від року, проведеного з друзями у лісі. Триста шістдесят сім картин, болісні галюцинації Теда і погляд Марі-Денеж, який пояснював кожну цятину на полотні. Картини для виставки займали все помешкання. А інші чекали своєї черги на складі у північній частині міста.

Бувало, прокидалася посеред ночі, сполохана жахливим сновиддям, чітких обрисів якого не могла пригадати, й обходила кімнати у пошуках кольорової плями, що повернула б її до друзів у лісовій гущавині.