Жослін Сосьє - Дощило птахами

class="book">Рятувала робота. Готуючись до виставки, фотограф виконувала одночасно низку замовлень, і це забирало всі сили. Доводилося багато міркувати, працювати, приймати рішення. На щастя, Клара завжди була поруч. Вона здавалася весняним сплеском, а її друзі — сонячними промінцями, і фотограф залюбки віддавала себе їхній енергії. Їй сподобався задум представити публіці твори невідомого митця-оригінала — незалежної особистості, яку ніхто ніколи не вчив, — показати примітивний хист, силу натхнення та бездоганне володіння композицією; друзі Клари не втомлювались нахвалювати талант Теда. Світлини також викликали у них захоплення. Фотограф подумки дякувала своїй «Вісті», яка вловила глибоку текстуру світла та глибину поглядів.

Проект стартував. Часом фотограф не могла стримати подиву. Команда митців прагнула гучної події. На старій винниці багато років не виготовляли віскі, але тутешній простір, старі мури та старовинний брук переходів живили різноманітними чутками, найсерйознішою з-поміж яких була побрехенька, ніби тут для заможної богеми будують розважальний центр із ресторанами, театрами, галереями та розкішними крамницями — на кшталт Йорквіллю[11], проте у більш європейському дусі. Клара та її друзі хотіли бути в перших рядах, коли місцину заповнять мистецтво, багаті гульвіси і вишукані страви.

Поки ж — колишню винницю використовували для зйомок. Трупа з Голлівуду, яка знімала комедії на сучасний смак, поступилася юним митцям і віддала їм частину приміщень бочкарні.

Фотограф нарешті мала карт-бланш. Задум їй імпонував. Картини і світлини ніби перегукувались, особливо ж вражала неймовірна історія Пожогів у Метісоні, напівсліпого хлопчини, що блукав руйновищами у пошуках не однієї, а відразу двох коханих — хоч і схожих між собою, мов із одного ока випали, — про трійко закоханих, що ціле життя не могли позбутися пут любові. Кохання, блукання, страждання, густі ліси та спокута через живопис — теми, близькі серцю юних митців, які люблять пошкребти на дні, перш ніж виринути до сонця.

Найбільше їх зацікавила серія «Довгокосі юнки», з якої вирішили залишити тільки п'ять картин. Пліт, що здалека наближається річкою, супроводжуваний золотими смугами у темній воді. Пліт уже ближче — і двійко золотокосих дівчат гребуть руками. Ще ближче — і юнки, помітивши когось на березі, махають руками, молячи про допомогу. А далі — драма: пліт потрапляє у чорний вир. І фінал: неземна врода облич.

Серію мав доповнювати портрет Енджи Полсон — єдиного живого свідка романтичної трагедії. Проте помилка фотографа — світлина, не зроблена у Гай-Парку, коли стара була поруч, — позбавила серію такої бажаної присутності Енджи.

Натомість висів її портрет, намальований Бойчуком. Енджи Полсон на полотні була молодшою, ніж старенька з Гай-Парку, — на двадцять або тридцять років, — проте у кутиках очей бриніло те саме рожеве сяйво.

Під портретом висів папірець із поясненням:

«Енджи Полсон», між 1965 та 1975 рр.

Енджи Полсон народилась у Метісоні 1902 року.

Разом із сестрою-близнючкою Марджи пережила Великі Пожоги, спустившись Чорною річкою на випадковому плоту. У 1920 році переїхала до Торонто. Як склалось її життя — невідомо. Востаннє її бачили в Метісоні 1972 року та у Гай-Парку Торонто навесні 1994 року. Її сестра-близнючка померла від раку в 1969 році.

Клара з написом не погодилась. Надто холодно, сухо, текстові бракувало емоцій, він ніби затуляв красу, любов і пристрасть; до того ж, оце «Як склалось її життя — невідомо» — брехня, жахлива брехня! Адже відомо, що її життя перетворилось на низку переважно невдалих побачень, якими вона намагалася ділитись із сестрою. Відомо, що це кохання не мало майбутнього, бо кохали вони чоловіка, який просто не міг покохати. Відомо, що той чоловік помер, залишивши по собі твори, в яких увічнив вроду близнючок. То нащо викручуватись, замовчувати й ухилятись?!

Фотограф зняла цей текст і склала новий:

«Енджи Полсон», між 1965 та 1975 рр.

Енджи Полсон народилась у Метісоні 1902 року.

Разом із сестрою-близнючкою Марджи пережила Великі Пожоги, спустившись Чорною річкою на випадковому плоту. Юний Бойчук кілька днів блукав, шукаючи їх, а не знайшовши, залишив місто. Повернувся лише 1922 року, коли Марджи одружилась, а Енджи чекала в Торонто. Як наслідок — низка переважно невдалих побачень. Усе життя їх поєднувало нездійсненне кохання. Марджи померла у 1969 році, Тед Бойчук — у 1996-му, і лише Енджи досі жива. Її бачили навесні 1994 року у Гай-Парку в Торонто.

Кінець тексту подобався фотографу, бо збивав із пантелику. Хотілось додати: Енджи годувала птахів, — проте бракувало рядків. «Зрештою, — вирішила вона, — запитання тут, ось воно, поміж рядків: А ви бачили Енджи Полсон у Гай-Парку або деінде?»

Фотографові дуже кортіло розшукати стару, яка годувала птахів. Проте вона не усвідомлювала цього бажання, поки не спливло слово «птахи», ладне покірно лягти на папір. Тоді вона зрозуміла, що єдина мета виставки — віднайти стару, де б та не ховалася.

«Дощило птахами», — авжеж, саме так сказала вона тоді.

— Дощило птахами? — зраділа Клара.

Фотограф щойно знайшла назву для виставки.

Якби хтось обізнаний із темою почув таку назву, то неминуче розсердився б.

Першого ж погожого квітневого дня фотограф подалась до Гай-Парку — ніби зробила крок у весну; наступний крок ступила у невідомість. Мріяла про