Жослін Сосьє - Дощило птахами

місяць. Еге ж, про псів я забула, — майнула думка, — цікаво, де вони поховали собак. Але тут її торкнулася хвиля сну і забрала на саме дно.

Вони стоять перед ямами.

Том захмелів. Проте зберігає рівновагу, твердо стоячи на одній нозі, хоч друга і підгинається, — словом, він у стані легкого сп'яніння, яким відверто тішився весь час, поки копали ями, а тепер має лише одне бажання — випити ще, ще, померти п'яним!

Така остання Томова воля.

І Чарлі погоджується, розуміючи: давній друзяка хоче повернутися на рідну землю, померти так, як і жив. Марі-Денеж не усвідомлює цього, а проте знає, що слід поважати бажання людини, яка має померти.

І поки Том згадує забуту звичку, Марі-Денеж і Чарлі готують те, що стане для нього останнім домом: вистеляють дно ями ведмежою шкурою. «Так йому буде зручніше», — міркує Марі-Денеж. «Йому це байдуже, — думає Чарлі, — він матиме час, аби втратити всі відчуття».

Том сидить, звісивши ноги до ями; пес тулиться поруч. Одне його око зирить на шкуру ведмедя, друге — гасає довкола. Том чекає миті, коли життя промайне перед очима. Що він побачить спершу? Жінку? Та яка жінка погодиться вмерти разом із таким, як він? Проте в усіх снах, де він бачив смерть, поруч із ним лежала жінка — біла, схожа на квітку — й повільно зросталася з його боком.

Притискаючи до себе пса, він зісковзує в яму.

Ні, він не п'яний. Принаймні, не настільки. Повністю усвідомлює все, що відбувається. У яскравому прямокутнику над собою бачить Чарлі й Марі-Денеж. Вони такі високі, могутні й живі! У них стільки сил! Вони обіцяли залишатися з ним до кінця.

— Бачиш, Чарлі, моя зима мине тут. Тіснувато, але згодиться.

Він стоїть посеред ями, в одній руці тримаючи склянку, а в другій — порожню пляшку. Всі троє добре тямлять, що означає порожня пляшка. Не тямить лиш Дринк, який розлігся на шкурі.

Том вихиляє останню склянку і зістрибує в яму до пса.

Чарлі стежить за кожним рухом товариша. Непокоїться. Хоча б це сталося швидко, хоч би стрихнін спрацював без болю, хоча б не було крові, хоч би Том не блював...

— Томе, — повільно проказує Чарлі, наголошуючи на кожному слові, зміненим, ніби чужим голосом, — Томе, ти ж пам'ятаєш — лише щіпку, і подвійну для Дринка, інакше...

— Інакше все буде не так бездоганно, еге ж? Не хвилюйся, друзяко, — я завжди тримаюся гідно, надто ж при дамах.

І він, вийнявши з кишені бляшанку, схиляється над собакою. Ніжно розтуляє пащеку і всипає білий порошок. Перш ніж уділити смертельну дозу і собі, він зважується на останнє вітання, останній жарт.

— Ну ж бо, ви двоє, чого похнюпилися? Живіть собі далі і переказуйте світові від мене вітання!

Він ковтає.

Дія не забарилася. Смикання, конвульсії, руки й ноги німіють, скручуються з лапами пса, що дряпають, б'ють, ранять господаря; спостерігати за бійкою тіл неприємно. Чарлі попереджав: «Ви ж пораните одне одного!», але Том наполягав: «Хочу лежати там із Дринком!», і Чарлі відступив, не маючи змоги йти проти волі Тома. Проте як їм кортіло тоді зістрибнути до ями і прибрати Дринка, дозволивши другові вмерти спокійно! Та було пізно. З'явилася піна, наближався кінець, і Чарлі притиснув до себе Марі-Денеж — вона німувала, зачарована вправною справою смерті.

Після цього видовища вони ледве рухалися. Ховали: Чарлі — лопатою, Марі-Денеж — маленькими грудками. Знали, що далі черга за Дарлинґом, собакою Стіва, і Кіно, собакою Теда. Бо саме так вирішили напередодні. Том із Дринком у першій ямі, а двійко псів — у другій. Про все домовилися. Попрощалися, засвідчивши прожите життя словами, ніби печаткою, востаннє потиснули руки — усе це зробили напередодні у літньому таборі. «Наступна зима мені вже не потрібна, — заявив Том, — я достатньо пожив, для мене все зупиняється тут».

Забиття і поховання собак відбулося за планом. Тепер старенькі переходять до другого етапу — менш певного.