Жослін Сосьє - Дощило птахами

Фотограф налягла на весло. Вона колінкувала на куртці Марі-Денеж посередині плоту. Жінка захопила цю вдяганку, згадавши холодні ночі в літньому таборі. Захопила б і Монсеньйора — вечорами він грів би стареньку, — проте кіт кудись щез, тож фотограф гребла і гребла собі далі. Десь там, за мисом, чекала маленька жінка, в якої щойно почалося нове життя і якій залишилося зовсім небагато; нині ж манюні загрожує клята бляшанка!

Боліла спина. Біль рухався від плечей до лопаток, уздовж хребта ставав нестерпнішим — пекло далі, до сідниць, проте фотографові не спадало на думку поміняти позу чи сповільнити рухи.

Багряно-золоті нічні зблиски вже почали осявати небо, коли до берега затоки пристав пліт із жінкою, абсолютно несвідомою свого виснаженого стану.

Проте вона була без сил, спустошена, м'язи крутило після страшних зусиль, ноги затекли, — а серце тьохкало, мов у дівчини на першому побаченні. А що, як вони просто чекають на неї у таборі, грають у карти і тішаться, що вкотре уникнули безглуздих законів світу? Серцеві не заборониш сподіватися — тож, із надією навпереваги, вона стежкою рушила до табору, встигнувши помітити відсутність човна. Певно, сховали деінде на березі, — вирішила вона. Отже, тривожитись нема чого.

Табір, однак, виявився безлюдним. Ще ніколи вона не бачила його настільки порожнім. Запаси харчів зникли. На кухонній поличці не було жодного слоїку — окрім консервованих слив. «Отже, вони тут жили. Причому довгенько, — міркувала фотограф, роззираючись навколо, — бо не лише виїли всі харчі, а й забрали предмети першої необхідності: свічки, каструлі, а ще, якщо придивитися, — хутра, сокиру, якою рубали дрова для обігріву, і, як не дивно, карти». Однак ушкоджень вона не побачила — жодного розбитого вікна чи зірваного замка, порядок був бездоганний, ведмеді сюди не навідувались, а отже, приходили люди. Тут жили Марі-Денеж, Чарлі і Том; від їхнього перебування не лишилося й сліду, окрім порожнечі, помітити яку могла лише вона. Порожнечі, від якої вона марно вимагала відповідей.

Фотограф вийшла з хатинки і взялася шукати те, що на неї чекало і чого сподівалася не знайти. Сірувате денне світло, схоже на сутінки, креслило неглибокі рельєфи крон, трав'яних кущиків та найменших камінців. Фотограф бачила чітко. Тіні робили речі живішими, природа гусла — а обриси здавалися різкішими у передсмертному світлі дня.

Могили спокійно чекали на неї за табором. Два прямокутники під модриною, звісна річ, без хрестів і написів — нічого не вказувало на те, що це поховання. Дві могилки — одна поруч із другою — це могли бути тільки Чарлі й Марі-Денеж. Том поховав їхні тіла, щоб уберегти від звірів, — так само вчинив він і з Тедом; тож наступної весни не лишиться і сліду — прямокутники вкриє зелена травичка. У лісі вмирають так само, як і жили. Тихо, обачно, не гучніше за лист, що паде. Авжеж, фотограф могла б поринути у думки — звичайно смерть підштовхує до міркувань, — могла б замислитися над питанням, де Том, але суміш виснаження, гніву та болю звалили її з ніг поміж горбків землі — і вона довго лежала, не рухаючись.

Вона була при свідомості — жінки її будови так просто не зомлівають. Але ноги на якусь мить відмовилися тримати тіло — і обличчя опинилося на землі між могилками; дивна річ, та від близькості до подруги їй стало легше. Тут спочиває старенька пані, — ніби повідомляв горбик, — тут спочивають її сподівання і мрії; її справжнє життя тривало лише один рік, а решта не має значення, бо решту вона залишила тут; поруч лежить її приятель, її коханець — він любив її так, як люблять прекрасну пташку, рідкісну пташку, що прилетіла здаля, аби намостити гніздо на долоні.

«Чарлі й надалі наглядатиме за Марі-Денеж», — журливо всміхнулась фотограф.

Гнів відступав, лишаючи місце втісі від того, що старенькі тепер назавжди разом. Фотограф вирішила не уявляти, як приймалося страшне рішення, які знаходилися слова, якими поглядами вони обмінювались, перш ніж ковтнути стрихнін. Вона відчайдушно сахалася того, що сталося потім, — власне смерті й поховання. Думала про дружбу стареньких, про їхні тіла, що спочивали одне побіля другого під шаром ґрунту, який надійно захищав їх, та сутінкове світло, що пестило їхні могили.

Таки довелося згадати про Тома. Куди він подався вмирати? Адже небіжчик сам себе не зариє. Тож мусить знайти місцину, де його тіло буде захищене від тварин.

Озеро, — вирішила вона, пригадавши, що човна не побачила, — чисту смерть він міг знайти лише в озері.

Ця думка примусила підвестися й вирушити на пошуки човна.

Проміння важчало сірістю ночі, що густішала вздовж стовбурів дерев і дозволяла очам вирізняти лише грубі маси, різкі рухи і непрозорі тіні. Раз фотограф навіть зачепила ногою зайця.

Вона йшла берегом до великої гранітної брили, потім поверталась, уважно вдивляючись у темні води, де ввижався затонулий човен.

Думки про Тома були сумніші, ніж думки про Чарлі й Марі-Денеж. Їм принаймні поталанило померти разом, а Том залишився на самоті. Чи був у нього хоч хтось, про кого він думав останньої миті? Життя Тома — незважаючи на все, що він розповідав — залишалося загадкою.

Вона стояла на берегу, ніби прощаючись з ним, поки не згустилася ніч і все навколо поглинула темрява. Тоді фотограф наосліп повернулась до табору, намацуючи стежку у мороці та грузнучи в тяжких думах.

Ніч несла прохолоду. І фотограф тремтіла.

Накрившись курткою Марі-Денеж, вона намагалася відшукати у ліжку тепло і затишок подруги. Однак хвилі сну оминали її. Забагато картин і почуттів купчилось у голові. Тож вона закуняла і снила псами, що рвали одне одного на шматки, та вовками, що жалісно вили на