Жослін Сосьє - Дощило птахами

— на плантацію. Не залишилося нічого — все вирвали. Сотні чудових зрілих кущів марихуани зникли серед страшної руїни. Тож вони і про це подбали. Фотограф згадала Стіва — певно, він у в'язниці, а Бруно, якщо мав щастя бути відсутнім під час нальоту, вочевидь, не скоро повернеться. Чи побачить вона їх узагалі? Вона відчула себе ошуканою, позбавленою друзів, із якими навіть не обмінялась адресами. Бруно — а далі? Стів — а далі? Прізвищ вона не знала. «А може бути, — міркувала фотограф, — що насправді вони — Марк чи Даніель, і мені представлялися вигаданими іменами». Дійсність потьмяніла, фотограф немов прямувала серед фумарол жахливого вибуху, збагнути причини якого не мала сил.

Жінка знову опинилася перед подвір'ям Теда. Озеро лежало тихо, вітер мовчав, жодна хвилька не порушувала урочистого спокою. Фотограф довго стояла на березі, вдивляючись у мис, що ховав затоку та друзів.

Якось треба перепливти, це зрозуміло, але без човна — нездійсненно.

Тож фотограф взялася до справи. Походила по хижках, відшукала знаряддя, бруси, дошки, форнір і заходилася робити пліт. Невеличкий, тонкий, але достатній, щоб утримати вагу її тіла.

Її непокоїло те, як їм ведеться, зокрема Марі-Денеж — кволій і безрадній, — адже у літньому таборі не було звичних для неї вигод. Чи є в неї все, що потрібно? Ночі набиралися холоду. Чи встигла Марі-Денеж, похапцем готуючись до втечі, прихопити свій теплий одяг?

Фотограф залишила пліт і подалася до будинку старої. Безлад не справив на неї жодного враження — саме так вона все й уявляла, — цікавив же тільки одяг, безладно скинутий на підлогу. Фотограф знала усі вдяганки Марі-Денеж, тож шукала, чого бракувало.

А бракувало чорних штанів, помаранчевої ватної камізельки та картатої сорочки. Певно, перед утечею на ній було саме це, і фотограф зраділа, адже сорочка була дуже тепла. Однак зачудувало її те, що бракувало й льолі — адже дивно, що літня жінка, змушена хутко їхати, згадала про подібну дрібницю. Та згодом фотограф зметикувала, що льоля була найжіночнішою і найдорожчою річчю у гардеробі Марі-Денеж.

Не вистачало ще однієї вдяганки — фотограф помітила це відразу. У безладі будинку вона намагалася відшукати зимову куртку Марі-Денеж, аж раптом відчула м'яке тертя об ногу. «Монсеньйор!» — зраділа фотограф. Проте це лише кухонний рушник ліниво упав їй під ноги, а доторк тканини нагадав кота, якого вона не бачила, не чула, відколи повернулась до хутора.

Куртка знайшлася під ліжком, але кота не було, тож фотограф пішла до Чарлі — кота не побачила й там, і лише коли замикала хатинку Чарлі, перед її очима чітка, безжальна картинка, що змусила повернутися. Картинку зафіксував мозок, проте через поспіх з'явилася або неусвідомлене небажання вона не відразу це помітила або не хотіла помітити. Фотограф повернулася до хатинки, напевно знаючи, що там побачить, — і ледве примусила себе подивитися. Із полички над ліжком зникла бляшанка.

Мозок має власні рецепти захисту від емоційного перевантаження — і в голові фотографа щось перемкнуло, її свідомість заклякла. Фотограф завмерла перед поличкою, стояла незрушно, вирячивши очі, а думки раптом зникли. Мозок намагався поєднати дві картини. Усвідомлену машинально і ту, яку нині бачили очі фотографа. Картини нібито однакові, проте недостатньо сфокусовані, а коли перша ніби злилася з другою, поруч із відсутністю бляшанки фотограф помітила й відсутність картонки, де Чарлі зберігав свої документи — справжні й підробні.

Лише згодом, коли фотограф незграбно крутила веслами, виникли запитання, за ними — відповіді й усвідомлення того, що на неї чекало.

Спочатку ж вона кинулася до роботи. Пиляла, в'язала, забивала цвяхи. Минула година — і постав досить міцний пліт; аж раптом фотографові сяйнуло піти перевірити, чи на місці бляшанка Тома.

Її не було.

Тоді вона перевірила в іншому місці — у Теда, і в безладі після поліційного обшуку серед баночок з фарбами знайшлася бляшанка — недоторкана, навіть не відкрита; і це відкриття, коли фотограф повернулась до озера і прийшла до тями, змусило прийняти найстрашнішу гіпотезу. Том і Чарлі забрали бляшанки зі стрихніном, бо Тедова бляшанка не зацікавила поліціянтів. Фотограф люто занурювала весла у хвилі. Чи зможе вона коли-небудь пробачити їм?

Плавання видалося шалене, відчайдушне — вона ніби зірвалася з ланцюга; проте швидкості це не додало. Веслувати довелось уважно, адже пліт не такий верткий, як човен, — тож, якщо не стежити, куди його веде кожен помах весла, пліт сіпається врізнобіч; фотограф же мало що замість весла мала звичайну дошку, то ще й думки обсідали, — тож вправлятись із таким вередливим транспортом було непросто. Шмат землі, до якого вона прямувала, вперто тримав дистанцію, яких би зусиль вона не докладала.

Її охопила нестяма — не могла приборкати лють на стареньких за те, що потягли Марі-Денеж за собою. «Авжеж, — визнавала фотограф, — вибору в них не було». Їй ще вистачало терпіння погодитися, що залишати Марі-Денеж на хуторі саму було не варто, та чи матиме Марі-Денеж вибір у тому разі, коли ті двоє вирішать убити свій мозок стрихніном?

І відразу ж захоплення їхньою прекрасною гордовитою поставою диких лісових звірів, презирством до смерті, гонором зухвалих вельмож, вільних обирати між життям і смертю, — усе те, чим вона захоплювалась, чому заздрила і що інколи навіть наслідувала, — раптом затьмарилося видовищем Марі-Денеж у жахливих передсмертних конвульсіях.

«Ні, ви не маєте на це права!», — гукнула вона на все озеро. І крик повернувся луною. Вона пропливла половину — на неї чекав мис, залитий рожевим сяйвом, яке багряніло на обрії, а за краєвидом, гідним поштівки, — затока і друзі.

«У них немає на це права», — цього разу вона прошепотіла. Її внутрішній голос ніби злився з голосом Марі-Денеж — такої близької і наляканої, — що промовив: «Я завжди