Світлана Литвиненко - Капкан кохання, Світлана Литвиненко

  Та з роками Амір навчився приймати правду такою, якою вона є. Він усе рідше почав їздити на ферму, а коли й приїжджав, намагався надовго не затримуватися. А коли вступив до університету, то зовсім припинив туди навідуватися. Його дитинство залишилося позаду, і разом із ним зникли прагнення завоювати материнську любов. Він почав сприймати все таким, яким воно є, і жив своїм життям.

  Проте іноді мати телефонувала й запрошувала його в гості. Це траплялося рідко — найчастіше раз на рік, на її день народження. Щороку, двадцятого жовтня. І тоді Амір все ж їхав на ферму, бо не міг відмовити. Але він більше не прикидався і був самим собою.

  Однак люди довкола продовжували ставитися до нього так, ніби він залишався тим, ким удавав себе в дитинстві, а не тим, ким був насправді. Для жителів ферми він назавжди залишився тим поступливим, замкнутим хлопчиком, якого вони звикли бачити. І вже знищити створений ним раніше образ ніяк не вдавалося.

  Спочатку це засмучувало Аміра, і він не раз шкодував, що колись прикидався іншим. Але згодом заспокоївся і махнув на все рукою. Він пробув на фермі день, а потім повернувся до свого життя в місті. Нехай думають, що хочуть.

  Та згодом усі дізналися, що Амір почав працювати на батьківському заводі, який займався перероблюванням пластмаси та виготовленням продукції з пластику. Це ніби підняло його авторитет в очах рідних, і це його справді радувало. Він працював на заводі, поки був живий його батько. Але після його смерті Амір вирішив змінити своє життя, досягти більшого. І з часом йому це вдалося…

- Про що це ти так замріявся? — запитання Тамари вирвало Аміра з його думок.

  Він повернув до неї голову й ледь помітно всміхнувся.

- Та ось думаю, якось дивно, що ти раптом теж захотіла навчитися їздити верхи, — сказав він, удаючи, що не розуміє її справжніх намірів. — Тамаро, навіщо тобі це?

  Тамара примружила очі та зробила вигляд, що його слова її обурили, але в її голосі чулося лукавство.

- Дивне запитання з твого боку, — вона кокетливо відкинула волосся назад і хижо посміхнулася. — Гадаєш, кінь мене не витримає?

- Я зовсім не це мав на увазі, — Амір заперечливо хитнув головою, розуміючи, що відвертої розмови від неї не дочекається. — Просто пам’ятаю, що ти завжди боялася коней, а тепер…

- А тепер я стала сміливішою і готова спробувати щось нове, — її голос звучав оксамитово, а в погляді з’явився грайливий блиск. Вона зробила крок уперед, скоротивши відстань між ними, і злегка вигнула спину, демонстративно випинаючи груди. — А ти готовий спробувати щось нове? Більш… соковите?

  Амір чудово зрозумів її натяк. Тамара явно намагалася його спокусити, перевірити, чи піддасться він. Вона спокусливо торкнулася рукава його футболки, провела пальцями вздовж тканини, ніби ненароком.

- Хіба ти ніколи не думав про це? — її голос став ще м’якшим, майже шовковим.

  Амір ледь помітно стиснув щелепи, але швидко взяв себе в руки. Його погляд став холодним і відстороненим.

- Тамаро, я не граю в такі ігри, — сухо сказав він, відступивши на крок.

  Тамара здивовано звела брови, а потім її губи скривилися в легкій усмішці, але в очах промайнуло розчарування.

- Шкода… — промовила вона, зітхнувши, але не відступила.

  Однак Амір більше не мав наміру підтримувати цю розмову. Він відсунув її вбік, взяв коня за віжки та вивів з конюшні. Де біля входу чекала Леся.

- Леся зараз покаже тобі, як правильно сідлати коня, залазити й триматися в сідлі. А потім спробуєш і ти, — його голос був рівним, але погляд, який він кинув на Лесю, говорив про інше. Він хотів зрозуміти, як вона до цього ставиться… можливо, все ж таки ревнує?

  Та Леся була зосереджена на тому як краще засвоїти уроки верхової їзди, щоб швидше здійснити свій план «А», а не на тому, що Тамара зараз намагається спокусити її чоловіка. Смішно, але для неї було навіть краще аби Амір захопився цією Тамарою…