Світлана Литвиненко - Капкан кохання, Світлана Литвиненко

Розділ 22

  Після обіду Леся сіла за кермо своєї крихітки «Купер» і виїхала на дорогу, що вела до ферми Тимофія Васильовича. Вона була налаштована реалізувати свій план. Головне — не схибити, розіграти все так, щоб дід і його дружина Валентина повірили їй. Повірили в те, що вона змирилася з їхнім рішенням і навіть вдячна їм за те, що вони видали її заміж за Аміра. Адже вона покохала свого чоловіка й тепер щаслива з ним.

  Вдавати й розігрувати цю виставу буде для неї надзвичайно важко, особливо коли доведеться погоджуватися з тим, що суперечить її переконанням. Їй бракує акторських здібностей, проте обставини змушують докладати значних зусиль, якщо вона прагне якнайшвидше вирватися з цього «капкану» й повернутися додому.

  Леся доїхала до того самого перехрестя, де зовсім нещодавно зупинялася, вагаючись, у який бік їхати. І ось зараз знову з'явилася думка — а що, як повернути на трасу, що веде в місто, і поїхати додому? Якби ж вона могла це зробити! І вона б зробила, якби не погрози діда, якби не та влада, яку він мав над нею. Але скоро, зовсім скоро все зміниться, бо вона сама все змінить. Вона буде боротися.

  Леся ще міцніше стиснула кермо й щосили натиснула на газ, рушаючи у напрямку ферми. Зупинившись біля будинку діда, вона тяжко зітхнула, налаштовуючись на подальші дії. Взяла пакет із гостинцями, зобразила на обличчі посмішку й вийшла з машини. Двері відчинила Валентина, яка побачила у вікно, як Леся заїжджала у двір.

- Який сюрприз!?- вигукнула Валентина.- Не думала тебе побачити так швидко…

- Я подумала, що настав час миритися, шукати спільну мову,- Леся з усіх сил намагалася виглядати щасливою. - Настав час вибачати один одному.

- Проходь досередини, не стій на ганку. Тиміш зараз прийде, він на господарському дворі, — Валентина пропустила Лесю вперед і зачинила за нею вхідні двері. — У чому причина таких змін? Що змусило тебе переглянути своє ставлення до свого дідуся і до мене? Адже ти, здається, ще нещодавно нас ненавиділа.

- Ненависті більше немає, бо я повинна визнати, що ви мали рацію. Амір неймовірний і я його кохаю і він мене кохає…

- Оце так новини,- до будинку зайшов Тимофій Васильович, який встиг почути про що говорила його онука,- радий це чути.

- Привіт дідусю,- Леся змусила себе підійти та поцілувати діда у щоку. - Зараз я така щаслива і цим щастям я повинна завдячувати саме вам.

- Якщо це так, то це неймовірно,- та Тимофій Васильович, якось недовірливо віднісся до цього, не до кінця він повірив онуці,- ти проходь, чаю зараз вип’ємо, посидимо, поспілкуємося як дружня родина. А чому сама приїхала, без чоловіка?

- Та він зайнятий фермою,- відмахнулася Леся подумавши, що зараз саме той момент, щоб поставити ті питання, які її цікавили насправді.- Зараз овець стрижуть, вовну збирають. Ти дідусю вже своїх постриг?

- Увесь у процесі. Заготівля йде повним ходом. Коли закінчимо, замовник приїде фургоном та забере наготовлену вовну,- поділився планами Тимофій Васильович, але нічого підозрілого у цьому запитанні він не побачив, гадав що підлог в чому іншому і мав намір з’ясувати в чому саме.- Валентино, ти піди на кухню, віддай там розпорядження, щоб нам чаю принесли і подивися як там наш богатир.

- Гаразд,- Валентина зрозуміла натяк чоловіка на те, що він хотів лишитися з онукою наодинці.

  Коли Валентина вийшла з вітальні Тимофій Васильович запропонував Лесі сісти поруч з ним на дивані й тоді запитав відверто:

- Ти, мабуть, приїхала сюди, щоб попросити мене зателефонувати в Берлін своїм хлопцям? Щоб вони припинили пасти твоїх?

- А ти, дідусю, зробив би так? Я ж тепер не збираюся розлучатися з Аміром. Ми щасливі разом, навіть почали замислюватися про народження малюка, — Леся хотіла переконати дідуся у своїй правоті.

- Чомусь усе це здається мені підозрілим. Надто вже швидко… Минуло від сили два тижні, і ти…

- І я покохала Аміра, — знизала плечима Леся, дивлячись дідусеві у вічі. — Амір гарний, розумний, дотепний, ніжний. У такого чоловіка неможливо не закохатися. Якщо ти не віриш, що між нами тепер гармонія, взаєморозуміння і кохання, можеш запитати про це безпосередньо в нього. А ще, щоб остаточно переконатися, що я не обманюю тебе, ти з Валентиною можете приїхати до нас у гості. Ми вас запрошуємо.

- Леся, навіть якщо це так, мої хлопці все одно продовжать тримати твою матір і сестру на гачку. Так, на всякий випадок. І хоч мені це дорого обходиться, поки я не переконаюся, що ти говориш правду, нічого не зміниться, — Тимофій Васильович говорив переконливо.

- І скільки тобі часу знадобиться, щоб переконатися, що я й Амір кохаємо одне одного і не збираємося розлучатися? — Леся намагалася говорити спокійно, щоб не викликати підозри, хоча подумки розуміла, що дід їй не до кінця вірить.

- Може, рік, а може, й більше. Тоді, коли мій бізнес піде вгору. А може, коли у вас діти народяться. А ось і чай. Дякую тобі, Валюш, — Тимофій Васильович узяв із рук дружини чашку з чаєм. — Я вірю, що все буде добре, і з часом ми справді станемо однією великою родиною.

- Леся, тримай і ти чай, — Валентина простягла гості чашку. — Ви продовжуйте спілкуватися, а я піду Данилка зберу. Ми збиралися на прогулянку.

- А можна з вами?- запитала з надією Леся, бо подумала, а що, як у неї вийде з’ясувати де зберігається вовна.- Хочу з Данилком погратися.

- А чому не можна, звичайно, що можна,- Валентина навіть зраділа цьому,- ви пийте чай, а ми швидко зберемося.

- Гаразд,- Леся зробила ковток намагаючись приховувати роздратованість та образу.

- Ти взагалі вибач, що я так з тобою вчинив,- раптом сказав Тимофій Васильович,- але це ж на благо. Я турбуюся про майбутнє свого сина, а також про твоє. Цей шлюб вигідний і для тебе теж. Віднині ти всім забеспечина. І матері своїй тепер можеш допомагати. Гадаю Амір не буде проти, коли ти будеш брати в нього гроші.

- Ні, він не проти. Обіцяв відкрити в банку рахунок на моє ім’я, — збрехала Леся, стримуючись, щоб не сказати дідові в обличчя, який же він усе-таки негідник. — Цей шлюб і справді вигідний. А ще я по-справжньому закохалася в Аміра. Тому тепер щаслива. І тобі я вже давно вибачила, прийняла все як є, бо закохалася.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍