Світлана Литвиненко - Капкан кохання, Світлана Литвиненко

- Оголошую вас чоловіком та дружиною… Від цих почутих слів Лесі стало ще гірше ніж було дотепер. Капкан захлопнувся… - Можете поцілувати свою дружину… - Ні…,- вирвалося з вуст Лесі, але, коли побачила суворий, проте задоволений вираз обличчя свого діда, вона закусила губу. Однак сліз стримати вже не змогла. Вона міцно стулила повіки, приготувавшись до того, що зараз цей селянин, віднині її законний чоловік почне дико цілувати її. Як хижак, який отримав свою здобич загнану, в цей ненависний… капкан. Та натомість Амір лише обійняв її і пошепки сказав на вушхо: - Поцілунки залишимо на потім, а зараз заспокойся і спробуй зробити щасливий вигляд. У нас все-таки весілля, а не помини...

Розділ 1

  Леся поклала останню річ у валізу – нарешті! Та щойно зітхнула з полегшенням, як їй зателефонували. Але де саме лежав її смартфон дівчина відразу і не пригадала. Обернулася навколо себе та обвела очима розкидані речі, які валялися по всій кімнаті. Прислухалася і тільки тоді зрозуміла, що смартфон лежить на ліжкові під купою футболок, які так і не помістилися у валізу. Вона відкинула речі у бік та відповіла на дзвінок, втомлено сівши на край ліжка.

- По голосу зрозуміла, що ти все-таки поїдеш. А я тобі вже не раз радила і знову раджу послати цього… старого кнура… куди подалі…

– Мамо, не починай знову, – спокійно заперечила Леся. – Усе буде добре, не варто так за мене хвилюватися. Подумай сама, що зі мною може трапитися?

– Я знаю, що ти в мене смілива, вольова, за себе постояти зможеш. Я скоріше просто висловлюю тобі своє невдоволення, – Раїса Олексіївна трохи знизила тон голосу. – Ніяк не можу збагнути, навіщо ти до нього їдеш. Кажу тобі: відправ його під три чорти…

– Як ти собі це уявляєш? – Леся аж сама до себе усміхнулася, коли запитала це в матері, бо чудово знала її багату уяву. Вона зараз неодмінно почне у найменших деталях розповідати, як саме це зробити, тому поспішила не дати їй такої можливості. – Він мій дідусь, якого, до речі, ми востаннє бачили на похоронах…

– Чесно тобі скажу, думала, не приїде, хоч і рідний син загинув. Звичайно, не дай Боже втрачати рідну дитину, – Раїса Олексіївна тяжко зітхнула. – Твого батька жаль, але він усе-таки не подаруночок був. Так нас зганьбив, зруйнував нашу репутацію порядної сім’ї на віки. Через нього нам навіть довелося аж за кордон виїжджати. А то все місто за нашою спиною шушукало, тикало пальцями: “Он, мовляв, подивіться, це та жінка, чоловік якої з коханкою розбилися на машині, коли їхали в ліс… Зрадник…”

– Мамо, з того часу пройшло вже десять років, а ти ніяк не можеш цього забути, – Леся засмутилася. – Я всі ті події теж пам’ятаю, і зараз мені неприємно про це згадувати. Мені тоді було тринадцять… Мамо, це все в минулому. І знаєш, хай там як було, а батько мене любив, і я його теж любила. Мені його завжди буде не вистачати.

– Вибач, що згадала про це, – Раїса Олексіївна заплакала, і Леся це почула через телефон.

– Мамо, не засмучуйся, залишмо все позаду. Зараз у нас усе добре. Ти вдало вдруге вийшла заміж. Вольф тебе любить, а сестричка, яка у мене-то гарна народилася. До речі, як там Марта?

– Спить. Така ж невгамовна, як і ти була в дитинстві. У свої п’ять рочків і німецькою говорить, і українською, – у голосі жінки відчувалася гордість. – Ви в мене, дівчатка розумні, гарні. Пишаюся вами, люблю вас.

– І ми тебе любимо, мамо. Щойно повернуся до Києва, то й до вас одразу прилечу в Берлін. У мене ще залишатиметься два тижні відпустки, – поділилася планами Леся.

- А мені б хотілося, щоб ти всю свою відпустку провела з нами. Може все ж таки…

– Мамо, я не можу відмовити дідусеві. Він щороку запрошував мене до себе в гості, а я щоразу відмовлялася, посилаючись то на навчання, то на зайнятість, а тепер – на роботу. Десять років я його не бачила й навіть відчуваю якусь провину перед ним. Мені здається, що я йому постійно щось винна. Адже дідусь допомагав мені, та й зараз допомагає. Завдяки йому я змогла купити квартиру в центрі Києва, машину… Усе, що маю, – це завдяки його підтримці. А ще він хоче допомагати й тобі, але ти постійно відмовляєшся.

– Відверто тобі скажу: я не люблю Тимофія Васильовича. Коли його син вирішив одружитися зі мною, він був категорично проти. Казав, що я йому не пара. Мовляв, вони – успішні, заможні фермери, а я – сирота, яка на той час не мала за душею нічого. Але я ніколи не боялася роботи й не соромилася свого минулого. Я виховувалася в дитячому будинку, мала одну єдину сукню “на вихід” – до того часу, поки не познайомилася з твоїм батьком. Так, твій батько – зрадник, але він “вивів мене в люди”. За це я йому завжди буду вдячна, – Раїса Олексіївна почала розповідати те, що Леся чула вже неодноразово, але готова була слухати знову й знову. – А твій “дідусь”, як ти його називаєш, бо для мене він просто старе хамло, хотів, щоб його Андрійко одружився з дівчиною із багатої сім’ї. Уявляєш, він навіть наречену йому вибрав! Але плани його провалилися. Твій тато пішов наперекір батькові й одружився зі мною. Проте згодом я зрозуміла, що твій татусь, доню, просто використав мене. Він одружився зі мною, щоб сховатися за моєю спиною й уникнути волі свого батька. Він мене не кохав, тому й зраджував. Але батьком він був хорошим, любив тебе…

– Мамо, не засмучуйся і більше про це не згадуй, – Леся намагалася підбадьорити маму. – І прошу тебе, не хвилюйся за мене. Я буду телефонувати, коли матиму можливість. А зараз, я хочу, раніше лягти спати, щоб завтра зранку вже виїхати. Гадаю, що за цілий день доїду і під вечір буду на місці.

– Може, все-таки варто поїхати автобусом або потягом? Якось мені тривожно, що ти за кермом, – зауважила Раїса Олексіївна.

– Мамо, я буду уважною і їхатиму не поспішаючи. Не забувай, що я вже два роки за кермом, отже, досвіду в мене вистачає. Для мене, розумієш, найзручніше буде поїхати своєю автівкою. Прошу, не хвилюйся, запевняю – все буде добре.

– Телефонуй мені. І менше розповідай про мене тому "хрущеві". Ну все, до побачення, лягай відпочивати. Цілую.

  Леся відклала смартфон убік, зібралася з силами та взялася прибирати в кімнаті. Розкидані речі швидко розклала по своїх місцях, а валізу поставила перед вхідними дверима. І тільки ледве видихнула, як у двері подзвонили. На порозі стояв сусід – привабливий юнак, ровесник Лесі. Високий, із накачаними м’язами, блондин.

– Привіт! – Гриша сміливо зайшов до квартири, навіть не чекаючи на запрошення. Побачивши валізу, він зацікавлено запитав: – Кудись їдеш?

- До дідуся  в гості,- Леся відносилася до Гриші скоріше як до друга чим до хлопця, який до неї залицявся,- хочу сьогодні раніше лягти спати.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍