Світлана Литвиненко - Капкан кохання, Світлана Литвиненко

- Це добре, що ти закохалася, — Тимофій Васильович навіть посміхнувся. — Ти так часто це повторюєш, що я не можу не повірити.

"Як же я тебе ненавиджу" — думала про себе Леся.

  Раніше вона й гадки не мала, що здатна так ненавидіти когось, та ще й рідну людину — свого дідуся. Але вона багато чого не знала. Наприклад, що її рідний дідусь здатен на такі вчинки, здатен використовувати власну онуку. Вона йому цього ніколи не вибачить. Навіть якщо він колись і проситиме по-справжньому пробачення. Щойно вибереться з цієї халепи, навіки забуде, що в неї був дід.

- А ось і ми,- до вітальні зайшла Валентина з сином на руках, якого встигла одягнути,- ми готові йти на прогулянку. Леся, так ти йдеш з нами?

- Звичайно йду,- Леся підвелася з дивану обертаючись до дідуся,- я рада, що ми помирилися.

- Я теж радий,- Тимофій Васильович теж підвівся,- йдіть гуляйте, а я піду відпочину та зроблю пару дзвінків.

- А можна я візьму Данилка на руки? — запитала Леся у Валентини, дивлячись на хлопчика якось співчутливо. Вона думала про те, як йому не пощастило з батьками.

- Візьми, — Валентина не заперечувала. — От народиться в тебе дитина, і ти на собі відчуєш, яке це щастя — бути матір’ю. Кого б ти хотіла — сина чи доньку?

- Та яка різниця, головне, щоб малюк був здоровий, — відповіла Леся, простягаючи руки до дитини, яка залюбки пішла до неї. — Ну що, підемо гуляти?

  Вони вийшли на подвір’я. Бавлячись із малюком, Леся не забувала роздивлятися все навколо й запам’ятовувати, де що знаходиться. Проте її головна мета полягала в тому, щоб з’ясувати, де саме зберігається вовна, яка вже підготовлена для продажу. Мабуть, в одному із сараїв на задньому дворі… Але як змусити Валентину туди піти?

  Та раптом Валентина сама це запропонувала, чим справді порадувала Лесю.

- Данилко любить спостерігати за тваринами, — сказала Валентина, застібаючи блискавку на своїй куртці. — Пішли прогуляємося на господарський двір.  Леся, так тобі й справді Амір сподобався?

- Сподобався, — підтвердила Леся, усміхаючись до Данилка, який крутився на всі боки, намагаючись роздивитися все навколо. — А ти, мабуть, не віриш?

- Чому ж, вірю. Амір на вигляд симпатичний, ще й як, — Валентина закусила губу, даючи Лесі зрозуміти, що він зачепив і її. — Правда, шкода, що з головою не дружить… Ой, вибач… Леся, вибач, я не те хотіла сказати, нічого образливого…

- Та з розумом у нього все гаразд, — Леся скоса глянула на Валентину. — Якби було інакше, він навряд чи зміг би управляти фермою. Хіба не так?

- Так, звичайно, що так. Іноді говорю, не обдумавши, — знітилася Валентина. — Підійдімо ближче до овець, Данилко це любить. Правда, зараз на них страшно дивитися — після стрижки вони геть голі.

- А знаєш, я ніколи не бачила овець у такому вигляді, — Леся вхопилася за можливість обговорити тварин, не викликаючи підозр. — Завжди було цікаво подивитися, як їх стрижуть, як заготовляють вовну на продаж.

- Як їх стрижуть, ти, мабуть, уже не побачиш. А втім, ти ж тепер на фермі живеш, то можеш попросити свого чоловіка показати тобі цей процес.

- Звичайно… просто ще не встигла, — швидко відповіла Леся, злякавшись, що Валентина може щось запідозрити.

- Ну, якщо не встигла, то пішли, я тобі покажу, як зберігають вовну. І час так швидше мине…