Тамара Крюкова - Чарівниця з острова Гроз

Вона підвелася. Затерпле тіло пронизали тисячі гострих голок. Судячи з того, як заніміли її руки й ноги, вона спала досить довго. Та й смолоскип устиг погаснути.

Поруч хтось дихав.

— Хто тут? — злякано запитала Маріка.

— Твоя доля, Коли б не я, спати тобі вічним сном. А так усього-то три місяці подрімала, — хихикнули у відповідь.

— Скільки?! Три місяці?! Це жарт?

— Нічого собі жартик. Надворі осінь. Якби не я, лишатися б тобі вічною полонянкою Вересового пагорба. Пам'ятай мою доброту.

— А як же старий? Хіба не він тебе прислав? — поцікавилася дівчина.

— Прислав? Та він навмисно заманив тебе в пастку.

— Але чому?

— Щоб тримати подалі від острова Гроз.

Відповідь стурбувала Маріку. Яке до неї діло незнайомому дідові? Коли Агнеса піднялася проти її від'їзду на острів — це ще можна було зрозуміти. Тій головне — дотриматися правил пристойності, щоб у вищому товаристві не ходили чутки, буцім названа дочка від неї втекла. Та з якої ради незнайомець узяв такий гріх на душу?

І тут Маріку осяяло: напевно це підступи Агнеси. Недаремно подейкували, що колись герцогиня спілкувалась із потойбічними силами. А може, старий і не людина зовсім? Що коли і цього разу Агнеса удалася до чаклунства і лиш про людські очі відправила її до школи? Після того, як герцогиня підступно підсипала їй снодійне, ця думка не здавалася дівчині блюзнірською. Все пояснювалося так просто і так жахливо!

— Чому люди бувають такі жорстокі? — мимоволі вирвалось у Маріки.

— Це запитання не до мене. І, до речі, щодо жорстокості. Якщо дізнаються, що я тебе визволила, мені не минути лиха. Так що, цінуй мої старання, — вела далі незнайомка.

— Спасибі,— сказала Маріка.

— Я спасибі не їм.

— Я б із радістю віддячила тобі, але в мене нічого немає.

— Хтозна, може, що і знайдеться. Приміром, дрібничка, що висить у тебе на грудях.

— Звідки ти про це знаєш? Ти мене обшукувала? — обурилася дівчина.

— Ну і що з того? Це зайвий раз доводить мою чесність. Я могла б зняти дрібничку, поки ти спала, — і тю-тю. Шукай вітра в полі. А я чин по чину пропоную непогану угоду. Я тобі подарую волю, а прошу всього-то дурничку, іграшку, про яку навіть говорити совісно. Тьху! — презирливо сплюнула незнайомка.

— Це правда. Воля коштує дорожче. Я згодна, та спершу я хочу на тебе подивитися. Чому ми розмовляємо в темряві? Хіба ти не взяла світильника?

— Краще тобі мене не бачити. Боюся, тобі не сподобається мій вигляд. Недаремно кажуть, по одежі стрічають, — відповіла співбесідниця. — Давай-но краще обіцяне, і я допоможу тобі звідси вибратися.

— Та ні. Спершу покажись. Мені однаково, який у тебе вигляд.

— Гаразд, але присягнись, що дотримаєш слова і віддаси те, що висить у тебе на грудях.

— Присягаюсь, ти отримаєш це.

— Ну от і славненько! Вважатимемо, що домовились.

Ґнотик смолоскипа ледве зажеврів, але спочатку навіть слабкий вогонь показався Маріці занадто яскравим. Мало-помалу очі дівчини звикли до світла, і вона розгледіла тендітну метку бабусенцію. Щось у її вдачі здавалося смутно знайомим. «Кого ж вона мені нагадує?» — болісно намагалася згадати Маріка. Старомодний очіпок. Витягнуте обличчя з довгим носом, який раз у раз посмикувався, наче його хазяйка постійно до чогось принюхувалась.

Раптом Маріка скрикнула й відсахнулася. Перед нею стояв не хто інший, як Знахарка з Лисячої нори.

— Це ти, стара відьмо! — обурено вигукнула Маріка.

Ніхто не завдав їй стільки лих і нещасть, як ця підступна баба.

— Ну от, а обіцяла пам'ятати мою доброту, — жартома покартала дівчину Знахарка.

— Доброту? Та я ні від кого не бачила стільки зла!

— А оце даремно. Хто старе поминає — той щастя не має. Може, я розкаююся, тому і прийшла тебе врятувати. Чому б нам не забути колишні чвари? Я ж допомагаю тобі, можна сказати, не заради користі. Що значить дріб'язковий дармовис? Я, можна сказати, ризикую через тебе своїм чесним ім'ям.

— Знаю я твоє чесне ім'я. Умишляєш зле і ще вимагаєш платою за послуги душу.

— От бачиш! А з тебе б я ніколи не посміла вимагати нічого подібного.

— Чого це ти така добренька?

— По дружбі. Чесне слово. Кажу ж тобі, розкаялась.

— Щось не віриться, що в тобі заговорила совість.

Маріка мала рацію. Знахарку привело до печери не розкаяння, а страх. Тільки-но відьма дізналася про те, що безрідна циганка — могутня чарівниця, вона відразу зметикувала, що скочила на слизьке. Знахарка завдала юній чародійці занадто багато лих і побоювалась, що та пригадає їй усі гріхи.

Відверто кажучи, відьма не горіла бажанням визволяти Маріку з полону, та за картами виходило, що Верховний Чародій зовсім старий і при владі довго не протримається. Знахарка ворожила на кавовій гущі, на бобах, на зернах, на воску, на папері, на дзеркалах і на воронячому пір'ї. Скрізь виходило одне — майбутнє за юною чарівницею. Хоч