Леся Українка - Том 2

Гірка доля! на берег потім вибігать,—

Хвиля рине,— «віддай їх!» до неї гукать.

Леле! що ж відповість на те тяжкеє горе Безпросвітнеє, вічно турботнеє море?..

Ще смутніша — Жанні. Чоловік її — сам!

В ніч лиху, мов під смертним страшним

покриттям, Безпомічний, дітки ще маленькі... О мати!

Кажеш: «Дітки малі, батько сам!» Що казати! Як зростуть, будуть вкупі з отцем при веслі, Скажеш, плачучи: «Ох! чом вони не малі?!*

V

ГІлащ бере вона й світло. «Час глянуть надворі,

Чи вертається він, чи не тихше на морі,

Чи світає, чи ясно маяк той блищить.

В путь!» —і вийшла. Вітрець іще ранній мовчить, Ще не віє. Нічого ніде. Тьма на морі.

Не біліє ще й смужка в далекім просторі. Найчорніше на світі — се дощ світовий.

День непевний, тремтячий встає, боязкий.

Мов дитина, зоря, нарождаючись, плаче.

Йде вона. Ще не світиться світло тремтяче По хатах. Коли раптом, шукаючи шлях,

Вона вздріла сумне, мов живе щось. В очах Перед нею хатина похилая стала.

Ні вогню в ній, ні світла. І буря хитала Двері. Стріха на стінах старезних тряслась,

І солома злиденна од вітру вилась,

Наче річка руда, каламутна, широка.

«А! то ж тута живе та вдова одинока,

Що, казав чоловік мій, слаба й не встава.

Дай одвідаю, як там вона пробува».

Жінка стукає в двері і слуха; немає Ані гуку. Жанні морський вітер проймає.

«То ж недужа! а діти! десь хліба нема!

Двоє їх,— так вона ж удовиця, сама!»

Стука ще. «Гей, сусідко!» — уголос гукає.

В хаті тихо, як перше. «Ох, боже! — мовляє.-Вже ж і спить! доки маю на неї гукать?»

На сей раз,— наче мали б вони почувать Якусь жалість таємную,— двері сумнії Одчинилися тихо в темноті самії.

VI

Увійшла. Освітилася хата німа,

Що стояла над морем шумливим сама,

Мов крізь сито, крізь стелю вода протікала.

У кутку якась постать страшлива лежала; Нерухомая, навзнак лежала вона,

Боса, око тьмяне, вся подоба страшна;

Труп; — колись була мати і дужа, й щаслива. Се голодної смерті мара розпачлива;

От що робить з людей боротьба та тяжка!

На солому одкинулась мертва рука

І звисає холодна, важка, посиніла.

Мов від жаху, вуста свої мертва одкрила,—

То ж душа, вилітаючи з тіла того,

Смертний видала крик; чула вічність його.

Близько ліжка своєї померлої неньки І дівчатко, й хлоп’яточко, дітки маленькі, Усміхаючись, спали в колисці удвох.

Мати, чуючи смерть, їх укрила обох:

Ноги вкрила плащем; фартушиною тіло;

Вже саму її смертною тінню покрило,—

Хай не чують вони, як зникає тепло.

Похолоне вона,— їм щоб тепло було!

VII

Тихо сонних двойко у колисці гойдалось,

Ясне чоло і тихе дихання. Здавалось,

Що не збудить ніщо тих сиріток зо сна,

Навіть суду останнього сурма гучна.

Бо той суд не страшний для того, хто невинний. А надворі, неначе потоп, дощ невпинний.

Вітер віє крізь стелю і ллється вода,

Часом крапля на мертвеє чоло спада,

По лиці, мов сльозина покотиться тихо...

Гудуть хвилі, мов дзвони, віщуючи лихо.

Мертва слуха безтямно ту тьму таємну.

Тіло наче шука свою душу ясну,

Просить ангела свого віддать її знову І здається, що дивну провадять розмову Бліді вуста і око журливе, сумне:

«Де поділи дихання ви?» — «Погляд твій де?»

О, живіте, кохайтесь, первістки зривайте, Розкошуйте, танцюйте, вино наливайте!

Як у темному морі кінець всім струмкам,

Так в кінці дає доля утіхам, діткам,

Матерям, що діток, як ті квіти, кохають, Поцілункам, що душу людську осліпляють, Співам, усміхам, милій любові ясній,

Всім — холодний спокій у могилі німій!

ѵш

Що Жанні біля мертвої тої робила?

Що вона своїм довгим плащем так укрила?

Що забрала Жанні, із хатини йдучи?

Чого серце їй б’ється? Чого, тремтячи,

Поспіша в суточках там швидкою ходою?

Навіть глянуть боїться назад за собою!

Що у темряві, в хаті, турботна, чудна,

Там ховає на ліжку? ІЦо вкрала вона?

IX

Як додому прийшла вона, скеля біліла Берегова від моря.— Прийшла вона й сіла На стільці біля ліжка, бліда. І чоло На подушку склонила,— їй прикро було.

І уривчаста мова зривалась часами.

Хиже море здалі гомоніло валами.

«Бідний мій чоловік... Що казатимеш ти?

Стільки клопоту й так,— треба ще принести!.. П’ять своїх на руках! батько завжди в роботі. Мало праці тії... ось йому по охоті Я іще додала!.. Чи се він? — Ні.— Нема.

Буде бить,— і є за що,— скажу я сама!

Не гаразд... Чи не він? — Ні.— То й добре...

Торкнув

Хтось у двері немов... Ні. Коли б повернувся Неборак, то тепер я б злякалась його!»

І тремтіла Жанні з неспокою того.

Обгорнули її думки тяжкі самотні.

І в турботі поринувши, мов у безодні,

Ні на гуки вона не вважа надворі,

Ні на крик чорних птах, що кружляють вгорі,

Ні на вітер лихий, на прибої страшні.

Раптом гучно відкрилися двері яснії,

І в хатину з дверей промінь світла упав;

На порозі рибалка із неводом став;

Сіть — як хлюща! «От влови!» — веселий мовляє.

«Ти се?!» — крикнула вголос Жанні й пригортає, Мов коханця, вона чоловіка свого,

І цілує в нестямі свитину його.

«Я се, жінко!» — промовив рибалка їй мило,

Йому хатнє багаття чоло освітило,

Добре ж серце йому освітила Жанні.

«Я летів. Чистий ліс — тії хвилі страшні».—

«Так негода була?» — «Страх!» — «А влови?» —

«Не дуже,

Та ось я коло тебе,— й про все вже байдуже!

Не піймав я нічого і невід подер!

То сам чорт, певне, з вітром літає тепер!

Що за ніч! просто пекло якесь! Я боявся,

Що мій човен потоне, бо й шнур перервався!

Що ж ти тут поробляла? Скажи лиш мені?» Затремтіла й збентежилась бідна Жанні.

«Я? То що ж! — одмовляла.— Як завжди, нічого... Шила перш, прислухалась до гуку морського —

І боялась... Тяжка ся зима,— та дарма!..»

І тремтячи, мов щось провинила, сама Почала: — «От іще я сказать тобі мала:

Вмерла наша сусідка. Чи вчора сконала,

Чи надвечір, як ви були в морі,— хто зна!

І діток ма.^пх двоє лишила вона:

Хлопчик,— зветься Гільйом, та Мадлена —

дівчатко,

Той не ходить, я ся теж мале немовлятко.

Бідна жінка! Тяжкий був їй хліба шматок...»

Чоловік став поважніш — і геть у куток Кинув шапку бідарську, змокрілу до лиха,

Став потилицю