Люко Дашвар - На запах м’яса

мариновані помідорчики-чері у скляній банці, шматок домашнього печінкового паштету в пластиковому судочку.

– Мама приготувала, – пояснює. – Вона в мене така турботлива.

Розкладає все по тарілках, усаджує Майку біля столу: прошу.

Шмат не лізе в горло. Скорботна печаль не дає дихати.

– Сумуєш? – знову питає Андрій.

– Я… не хочу йти, – зізнається Майка.

– Залишайся, – відказує так легко і спокійно, наче головне сказано ще вчора увечері, коли Майка запитала: «Куди ми приїхали?», а він сказав: «Додому…»

Радість – дикунка. Верещить у вухах, трусить Майку, б’є по щоках – прокинься, ти чула?! Він сказав – залишайся…

– Чай зробиш? – чує Майка Андріїв голос.

Чай? Усього лише чай?…

Розкіш – сидіти на широкій низькій канапі, тримати в руках гарячу чашку, п’ялитися в телік, геть не розуміти, про що болобонять з екрана, притулитися до Андрія, відчувати на плечі його долоню.

– У тебе проблем на роботі не буде?

– Ні… – легковажить Майка.

– Я зрозумів це ще під час тесту, – усміхається Андрій.

– Хотіла подякувати… Що не «завалив».

– Як я міг?! Мене попередили: менеджер Гілка – виключно цінний профі.

– Ну… Перебільшують.

– Ти – весна. Знаєш?

– Тому що Майя?

– Ні. Просто. Ти – весна.

– А ти… – Майка намагається дібрати слова, губиться, червоніє. – Ти – все!

Андрій дивиться на неї приголомшено, цілує в чоло, як малу дитину.

– Розкажи про себе. Народилася на морі…

– Ну, і все… Виросла. Приїхала… Відшукала свій шанс… для самореалізації.

– І тільки? А… почуття, захоплення, мрії? У тебе був коханий?

– Ні… – Майка опускає очі додолу, супиться стривожено, бо перед очима ті двоє непотрібних – Коробов, Чертог…

– Гей… – Андрій торкається Майчиного підборіддя одним пальцем, повертає до себе. – Подивися не мене.

– Не можу.

– Чому?

– Бо вмру…

Він збуджується – не так, щоби тої ж миті зірвати з Майки свою футболку, у якій дівчина швендяє квартирою цілісінький день, а так, щоби цілувати й цілувати, дивитися в сірі очі, прибирати з лоба русяве пасмо, шепотіти на вушко щось божевільне й дурне, а коли слова скінчаться, обійняти, притиснути до себе міцно і так застигнути, на даючи їй змоги навіть дихнути без свого дозволу: «Моя…»

Вона читає тремтячі ритми його тіла – не так, щоби відповісти словами бурхливого зізнання, а так, щоби не дихати, геть не дихати, поки він не розімкне обіймів і не дозволить жити.

Недільного вечора пристрасті спадають відливом, лишають на Майчиних грудях, шиї пульсуючі острівці. «Ось і нема вихідних!» – жахається. Заспокоює себе відчайдушно – до понеділка ще ціла ніч: вона обніме Андрієву руку, притулиться до неї всім тілом… Не спатиме, спостерігатиме, як він дихає за них обох…

А понеділок – ось він! Не встигла й очей зімкнути. Сидить на ліжку, спостерігає за тим, як Андрій швидко збирається на роботу: сорочка, краватка, костюм. Кладе на крісельце поряд із ліжком ключі від квартири.

– Ну, раптом захочеш прогулятися… – Усміхається, цілує Майку в чоло. – Не сумуй. Я скоро…

Майка згадує, як бабця проводжала діда, коли той виходив у море по камбалу, а вона, мала, крутилася поряд і все намагалася всунути в халяву високих дідових гумових чобіт цукерку чи іграшкову фігурку з «Кіндер-сюрпризу». «На удачу!» – серйозно повторювала за бабцею.

Усміхнулася ніяково. Узяла Андрієву руку, притулилася до вузької долоні з музикальними тонкими пальцями, припала вустами. «На удачу!» – подумки.

– Не сумуй, – повторив Андрій.

Коли сумувати? Справ до біса. Провела поглядом «міні-купер», що він виїхав із двору, вхопила мобільний.

– Ігорю… Лежу! Захворіла. Тридцять дев’ять. Певно, грип… Лікарняного не буде. Ну, так виходить. Шефові перекажи – відпрацюю! Перекажеш?

– Миколі Миколайовичу? – після нетривалої паузи обережно перепитує Росов.

– Ну, якого це?! Ще б Господу Богу! Начальникові відділу скажи. Виручиш?

– Без проблем. Але краще сама йому зателефонуй.

– Мобільний скинеш? У мене немає.

– Без проблем, – повторює Росов. – Чого тобі принести, Елізо? Фруктів? Може, ліки якісь потрібні?

Майка шаленіє:

– Припини, Росов! Не смій називати мене Елізою!

Ігор мовчить.

– Ігорю…

– Так чого тобі принести, квітко моя? – Він знущається?!

– Нічого. Не треба мене провідувати. Я не в гуртожитку. У подруги. Тут її бабця за мною доглядає. Мед, калина – скоро встану.

– Одужуй швидше, я скучив…

За хвилину Майка отримує есемескою номер мобільного безпосереднього начальника, закритого, як консервна банка, Нестора Слободяника.

– Несторе Олександровичу, – хрипить у трубку. – Захворіла… Відпрацюю…

– Ну, що за фантазії, Майє? Кому потрібні такі подвиги? Не треба нічого відпрацьовувати. Просто одужуйте й повертайтеся, – навдивовижу привітно відповідає Нестор. Чого це він? Невже Ігор нашепотів Слободянику свою версію про її кревність із Чертогом?

І до біса! Тепер із Руською поговорити. Майка вже набирає номер… Ні! Скидає. Замислюється. Як попросити Вирву вибачитися за неї перед пані Пілар, щоби не пояснювати іншого: куди втекла від інтелектуального товариства, де застрягла…

– Русланко… – усе ж набирає Вирву.

– Гілко, де ти є?!

– Я… захворіла.

– Тобто? – перепитує Руслана з підозрою. – І де ти захворіла?

– Дівчата з роботи маякнули… У суботу, коли ми з тобою на тому зібранні були. Каталися вночі… На катері. Застудилася… Тепер лежимо… Із колежанкою разом у неї вдома. Я дзвоню чого… Ти Хворостючці поясни… Чому на іспанську не прийшла…

– Коли в гуртожитку будеш? – замість «одужуй» питає Руслана зі ще більшою підозрою.

– Температура спаде – одразу повернуся… Бувай!

Майка вимикає мобільний, падає на ліжко, регоче: ну от усе – вільна! Нема ніяких зовнішніх зобов’язань, тільки внутрішнє горіння. Кружляти квартирою, заглядати у всі дірки: чим ти дихаєш, Андрію?…

Не наважилася. Порилася в шафках на кухні, бо раптом відчула себе такою господинею – ховайсь! – зараз плов Андрієві зварганить чи, приміром, посмажить куряче філе в кисло-солодкому соусі. Якось вони в гуртожитку пробували готувати… З Руською вдвох. Що ж для того соусу потрібно? І Руслані не зателефонуєш…

Охолола. Повернула на полиці банки й коробки, що подіставала їх зопалу, всілася на килимі у вітальні напроти дзеркала, роздивлялася себе: чому вона весна?

– Недозріла, типу? Недорозвинена?…

Еліза?… Засмутилася, полізла до книжок. Корінці здебільшого англійською, Біблія, Ніцше, українські народні казки, Фейхтвангер, Маркс, Маркес, Троцький, знову англійські, знову Фейхтвангер…

– «Гойя, или Тяжкий путь познания»…

Розгорнула. А-а-а… То це про Іспанію! Доречно. І про пізнання Майці нині не зайве, бо радість із сумом упереміш залили по вуха, і як із того виплисти – бозна! Так усе несподівано сталося: клац – і є! Серце до Андрія тягне: хіба може Майка навіть подумати про те, щоби звідси піти? Тут він. Де б не був, сюди ж повернеться… А мізки тривожаться: «Просереш