Люко Дашвар - На запах м’яса

вивернув на Велику Житомирську, помчав у бік майдану. Майка вчепилася в ручку дверцят, затялася: і слова не скажу, хай знову першим заговорить… Спитає ж: куди тобі? Чи щось таке. Та автівка оминула Хрещатик, Бесарабку, вивернула Кловським узвозом нагору, до Печерського ринку, закружляла дворами, врешті зупинилася біля звичайної п’ятиповерхівки на горі – стояла на краю урвища, внизу Мечникова, як потічок.

– Куди ми приїхали? – не втрималася Майка.

– Додому, – сказав «англієць».

А далі… Що далі? Цікавість і збудження б’ються за першість, виштовхують Майку з приємного салону «міні-купера».

«Англієць» бере її за руку, веде до п’ятиповерхівки. Розчахує двері квартири на першому поверсі, і Майка бачить… себе у величезному дзеркалі навпроти дверей настільки глибоко всередині, що, здається, до нього ніколи не наблизитися: перелякана якась, джинси рвані, поряд він… Треба врешті сказати йому… Дякую… Що не «завалив»… Шукала… Щоби сказати…

Вдихнула, розтулила вуста, обернулася до нього, та замість слів раптом сіпнулася до дверей, учепилася у дверну ручку, смикнула її – двері прочинилися… Знову обернулася до хлопця, наштовхнулася на збуджений погляд, опустила очі додолу – побачила його голі ступні. Скинув черевики, а шкарпетки де? Не носить?… Ноги такі… білі… Упасти, притулитися до них вустами.

Не бачила, як «англієць» торкнувся її шиї, як обережним рухом розстібнув ґудзики на кофтині, усе дивилася на його ступні, тремтіла, голова обертом. І тільки коли хлопцева рука лягла на гарячий Майчин живіт, видихнула шумно, затулила лице долоньками.

– Я… не вмію, – прошепотіла відчайдушно, відчула себе найогиднішою з усіх Еліз на світі.

– Тс-с-с… – почула біля вуха. – Я поряд…

Так у Майчиному житті з’явився Андрій. Клац – останній пазл, що його тільки і не вистачало для поєднання окремих деталей на яскравому пласкому полотні Майчиного життя, ліг у порожнечу: картина враз задихала, ожила, набула об’єму й суті, закрутилася навколо того головного – любові.

Добре, що назавтра була неділя, бо не встала б… Однаково б не відірвалася від Андрія аж доти, доки б сам не відпустив. А він тримав…

– Я поряд… – Бурхлива пристрасть повалила на підлогу в передпокої, з’їла розгублені думки, та Майка раптом усвідомила неземну радість бути з бажаним чоловіком за власним жаданням, що вона трапилася в її житті вперше.

– Я перший? – Андрій побачив на підлозі кров. Здивувався.

Приголомшена Майка усміхалася зачудовано, ялозила очима по стелі – бачила зірки: може, то така правда? Що коли ти по п’яні з Коробовим чи з переляку з Чертогом, то не рахується. Нічого нема. Не було. А кров нині… Коли ти вперше задихнулася від любові… То ж любов? У тому правда?…

Тепла вода не тверезить – збудження зашкалює. Андрій замотує Майку в чорний чоловічий махровий халат, веде на кухню. Вино… Терпке червоне…

– Хочеш їсти?

– Хочу… тебе!

Ложка падає на кахляну підлогу, дзвенить дзвоном – у вухах пробки. На вузькому кухонному диванчику хлібні крихти впиваються в голу Майчину спину: чи то лоскочуть, чи то шкрябають, чи то просять схаменутися. Ні… Не сьогодні.

Кухня залишається в минулому, опівночі Майчина дійсність – простора вітальня з величезним дзеркалом навпроти вхідних дверей. Так он у чому фокус… Двокімнатна хрущовка перепланована з родзинкою – стіна між передпокоєм і вітальнею знесена, тож, варто ввійти, бачиш дальню стіну вітальні з тим правдивим дзеркалом, що воно дивиться на тебе просто з порога. Вікно не запнуте – хто знадвору зазирне, побачить і дзеркало, і плазму на всю стіну, і купу книжок, складених на підлозі, і кальян у куті, і тренажер при стіні, і низьку широку канапу, і шкіряне крісло-гойдалку. І тут хочеш, дівко?

До ранку, як ті пси територію, позначили пристрастю кожне приміщення двокімнатної хрущовки, знесилилися в спальні на широкому ліжку.

– Спи… – шепоче Андрій.

– Зараз…

Майка ще горить. Вивільняється з хлопцевих обіймів, сідає на ліжку, винувато дивиться на нього, наче тільки одну цю ніч має, щоби здійснити геть усі бажання. Лягає на живіт головою до Андрієвих ніг, притискається щокою до його ступні, припадає до неї вустами так спрагло і гаряче – хлопець забуває про сон.

– Що ж ти робиш зі мною?… – шепоче здивовано.

Зі світанком поснули – відрубалися, наче нечиста звалила, і тільки коли на підлозі в передпокої заторохтів Майчин мобільний, розплющила очі, побачила поряд Андрія і чогось так перелякалася – мало не розревлася. Помчала до передпокою, зиркала у всі кути зацьковано – ось вона тут день уже… День? Неділя, слава Богу! А раптом хтось прийшов – мама, приміром, Андрієва чи дівчина. У нього ж має бути дівчина! Певно, сидить на кухні, психує, очікує, коли прокинуться, і тоді…

Зазирає на кухню. Нікого! Хапає мобільний.

– Ти жива? – чує стривожений Русьчин голос.

Дідько! Вона ж учора знехтувала інтелектуальною їжею, втекла зухвало, Вирву не попередила.

– У мене… справи. Все розповім. Як повернуся, – белькоче збентежено, відрубає зв’язок, а серце в п’яти. Зиркає в правдиве дзеркало безпомічно: їй іти звідси доведеться?…

– Не хочу…

Тихо повертається до спальні. Стоїть у дверях, дивиться на Андрія – спить собі солодко, ковдру відкинув, зарився лицем у подушки. Який він неймовірний… М’язи рельєфні, плечі широкі, а долоні вузькі. Пальці тонкі, музикальні. Лице таке… правильне, а очі неправильні, ні! Владні, іронічні, зухвалі, ніжні… Час уже забиратися?

«Не хочу!» – у скронях гупає. Всідається на підлогу навпроти ліжка – гола, розгублена: отак сидітиме й дивитиметься на нього, аж поки він не прокинеться.

Андрій розплющив очі після другої дня. Підвівся на лікті, побачив на килимі голу дівчину – притисла коліна до грудей, обхопила їх рученятами, дивилася ніби крізь нього.

– Гей… – гукнув тихо. – Іди до мене…

У його обіймах так радісно померти, та радості нема – невблаганний час знай капає на мізки: «Жива і житимеш, дівко!» Скоро, скоро вже… повертатися доведеться. До роботи, навчання, гуртожитку, Руслани, пані Пілар, безкінечної гонитви від одного до іншого пункту на протилежних кінцях замкненого кола: якось втриматися в інституті, щоби не турнули з роботи. І проблема: ані у виші, ані в «Гібралтарі» не накосячиш – зламаються сходинки, а Майка тільки-но вишкрябалася.

Та пече не те. Усе те керувало Майчиним життям до вчорашнього вересневого вечора. Відучора весь світ тут, у перепланованій хрущовці: і радість, і надії, і мрії. Знадвору супляться-кличуть куці химери примарних цілей, та Майці байдуже. Аби він сказав: «Лишайся», – і миті б не думала: «Так! Так…»

– Сумуєш? – Андрій обіймає дівчину. – Я голодний… Маємо шукати харч.

Кухня ще гаряча від учорашніх пристрастей. Андрій дістає з холодильника палку сирокопченої ковбаси,