Люко Дашвар - На запах м’яса

плигає в темне море, щоби дістатися потічка, та море раптом стає світлим-прозорим – прекрасним, як життя, де наївна Вітка беззастережно віддасть останню копійку, іронічний Ігор Росов простягне руку, поштарка Галя вхопиться за мітлу, Уляна нагодує, Санджив заспокоїть і Толя… Толя не покине ніколи. Безплідна мрія вже несла – занурила Майку у світле море, та вона раптом опинилася у вузькому брудному потічку – у такий виливали помиї в генічеському ресторачику: зовсім поряд із морем, та ніколи в нього не впаде.

Майка відсахнулася від вікна. Увіп’ялася поглядом у грубого дядька: «М’ясо?» Їла очима, висмоктувала собі – усе більше, більше…

– Сто років житиму… – прошепотіла глухо. – Ще встигну храм побудувати.