Люко Дашвар - На запах м’яса

Провела долонькою по шиї, збудилася. Почала читати…

Коли Андрій повернувся з роботи, сивий художник саме полонив серце юної герцогині Альби.

– Плачеш? – Андрій обійняв Майку, поцілував у мокрі очі.

– Читаю… – Кинула книжку, притулилася до нього. – Назви мене… – прошепотіла. – Дай мені ім’я…

Він усміхнувся приголомшено.

– Ну, тоді і ти… Дай мені ім’я.

– Ні, ні… Ти – Андрій.

– Чому?

– Ну… Ти ж, певно, не змінився. Ходиш на роботу, керуєш автівкою, читав і читатимеш Троцького, Марксів-Маркесів… Повертався і повертатимешся до свого дому. А я тепер геть нова… Без імені.

– Добре. Подумаю, – загасив Майчине хвилювання. Допоміг звестися на ноги. – Піцу любиш? Може, пасту із соусом болоньєзе? Лазанью, пармську шинку?

– Лазанью.

– То збирайся. Тут поряд на Мечникова чудовий італійський ресторанчик. Повечеряємо…

Майка зголодніла, та думка про те, що вона зараз вийде з Андрієвого простору і… вже не повернеться, вчепилася в ноги, тримала – з місця не зрушити.

– Допомогти вдягнутися? – почула.

– Ні… – Напружилася, і скільки потім сиділи в італійському ресторанчику, стільки трусилася: оце і все? Все? Повечеряють, поцілує на порозі, запропонує викликати таксі…

– Додому? – спитав Андрій, коли на тарілках не лишилося й крихт.

Після червоного вина, лазаньї й салату з шинкою, що його замовив Андрій, з повними шлунками дерлися нагору.

– Розкажи про себе, – попросила Майка.

– У нас із тобою тільки одна відмінність: я народився не на морі. В іншому – те саме. Виріс. Самореалізуюся.

– Ще не самореалізувався?

– Безкінечний процес.

– Тому ходиш… на Ярославів Вал?

– Непереборна потреба змінити світ.

Майці здалося – Руська поряд. Та теж усе світ змінювати пнеться.

– Мені було цікаво… – збрехала відчайдушно.

– А-а-а… Ну, то навідаємося найближчим часом, – так легко відповів Андрій – у Майки крила відросли. Він розмірковував про них двох у контексті майбутнього. Чого ще треба? Нічого! Кохати його, цілувати ступні й бачити, весь час бачити тільки його, забути про все інше.

Інше нагадало скоріше, ніж розраховувала Майка. У середу, коли Андрій поїхав до бюро перекладів, а Майка ковтала чергову книгу з бібліотеки коханого, зателефонував начальник відділу Слободяник, чемно поцікавився Майчиним здоров’ям.

– Краще. Завтра вже буду, – ляпнула, відрубала зв’язок, серце впало.

– Не хочу… – розридалася. А мізки вже складали план: увечері до гуртожитку повернутися, бо зранку й перевдягнутися треба, і робочий блокнот прихопити, і, може, підручник з іспанської…

Андрій аніскільки не здивувався, коли увечері Майка видушила демонстративно оптимістично:

– От і все! На роботу викликали.

– Зараз? – Дивиться на годинник. – Дев’ята вечора. Щось термінове?

– На роботу завтра. Але маю до гуртожитку їхати. Там і блокнот, і одяг… – белькоче розгублено, додає знічено: – І взагалі…

– Довезу тебе.

– Ні! Таксі викличу. – Мазохістка. Відмітає можливість побути поряд з Андрієм зайві кілька хвилин. Наче чекає – ось зараз він вибухне, скаже: «Та довезу! А ти тільки візьмеш у гуртожитку все, що тобі треба, і ми повернемося… додому».

– Не переймайся. Сам викличу, – каже Андрій спокійно. – Знаю нормальну службу, де завжди є вільні автівки.

Клята невизначеність. Майка тулиться на задньому сидінні таксі, що воно мчить до гуртожитку, перед очима – смерть, просто смерть: Андрій виходить разом із нею у двір, де вже гурчить двигуном автівка з шашками… Галантно відчиняє дверцята – сідай! – зачинив дверцята, махає їй рукою… І… все? Таксі вже вивертає з двору, а Майка ще не вірить: він не спитав, коли повернеться чи хоча б коли зустрінемося… У нього немає Майчиного мобільного, і вона не здогадалася записати його номер! Він не знає, де її гуртожиток… А вона не наважиться сама постукати у його двері. Клята, клята невизначеність! Сподіватися на випадкову зустріч у прокуреній мансарді на Ярославовому Валі чи припустити, що Андрій чекатиме її біля офісу «Гібралтару»?

– Не чекатиме… – Зиркає в бокове скло, бо він міг би отямитися, здогадатися про Майчині мордування, сісти за кермо «міні-купера», гнатися за таксі, щоби все виправити…

За вікном мерехтять безнадійні вогні.

– Перепрошую! Повернімося… – раптом просить Майка водія, пояснює безпомічно: – Забула дещо…

Таксі залишає Майку на Мечникова – над вулицею висить Андріїв будинок. Майка шкребеться до нього бетонними сходами, прокладеними в горі, ворожить навмання:

– Вдома! Не вдома. Вдома… Чекає на мене, знає, що повернуся…

Врешті долає сходинки, зупиняється, бо серце гупає, як скажене.

«Нікого немає вдома!» – шепочуть Майці темні вікна Андрієвої квартири.

Поривається до будинку: ключі… У неї ж мають бути ключі від Андрієвої квартири! Шарудить у кишенях – забула! Роззирається безпомічно – і «міні-купера» нема. То ж просто смерть…

На метро з пересадками й двома маршрутками близько опівночі Майка дісталася гуртожитку. Руслана не спала – старанно повторювала вголос завдання від пані Пілар.

Майка мовчки впала на ліжко, заплющила очі. «Тільки не чіпай мене! Не чіпай!» – попросила сусідку подумки.

– З Вишенським була? – почула холодний Вирвин голос.

Напружилася.

– Хто такий Вишенський?

– Андрій…

Майка завмерла, проковтнула клубок у горлі.

– Ну?… – прошепотіла.

– Ідіотка!

Майка почервоніла до скронь, звилася, сіла на ліжку, їла очима Русланину спину – так і не обернулася, гортала підручник з іспанської, крутила в руці кулькову ручку.

– Та повернися! – вигукнула, мов навіжена.

Руслана відклала книжку, підвелася… Поправила довгі коси, наче без того ніякої розмови не вийде, опустилася на ліжко навпроти Майчиного. Дивилася Майці в очі зухвало.

– Ну… Повернулася, – мовила холодно.

Майка б вихлюпнула в карі Русьчині очі такого гніву – враз би забула про самозакохану впевненість, та раптом закліпала повіками, схлипнула, втерла одну сльозу, а ті у відповідь – рясно, не зупинити. Впала на ліжко, обхопила подушку – ридала, поки сил вистачало. А як знесилилася – відвернулася до стіни, схлипувала судомно, наче без того дихати не могла.

– Заспокоїлася? – спитала Руслана.

– Чого тобі?

– Мені? Нічого. З тобою що?

Майка наїжачилася, обернулася до сусідки.

– Звідки взнала, що я з Андрієм?…

– Ну, ти не перша…

– Брешеш! Немає в нього дівчини!

– Серйозно? Тебе до двадцяти семи років виглядав?!

Майка зиркнула на Руслану недобро.

– А мені однаково! Тобі чого пече, що я з ним?… Навіщо дзвонила, якщо знала?… Гніваєшся?…

– Дістала ти мене, Гілка!

– Ревнуєш?

– Шкода тебе… Уже плачеш…

Майка знітилася, гнів за мить випарувався.

– Русю… – прошепотіла. – Я жити без нього не можу.

– А ти… вчися! Бо доведеться… – відрізала Руслана, повернулася до столу: складала книжки, зошити.

– Чому?

– Тому що Андрій… Він класний. Людина світу – багато знає, ще більше розуміє. З ним цікаво. Він мудрий… І екстремальний… Живе за власними принципами. Тобі їх не зрозуміти. І не прийняти.

– Та мені по цимбалах,