Люко Дашвар - На запах м’яса

– Досить уже! Мені прокидатися рано, а ти тут влаштувала… Не бажаю слухати про твою любов! І на Ярославів Вал зі мною більше не просися. Чого я через тебе маю виглядати, як дурепа? Мене питають: «А де, Русю, твоя подруга?» А подруга здиміла… Та не сама.

– Я й без тебе до тих троцькістів піду, якщо схочу. З Андрієм!

Руслана усміхнулася саркастично.

– Хочеш знати мою думку? Не пара ти Андрієві, Гілка. Отож і не парся… – Вимкнула світло, вляглася на своє ліжко.

– Ти йому пара чи що? – кинула Майка в темряву.

– Ну, скажімо так – подібна до мене. Такі, як Андрій, цінують перспективних, розумних, цілеспрямованих… Вільних. Без комплексів. І стосунки він цінує вільні. Без зобов’язань.

– Як це?

– Коли людей пов’язують не проблеми, а тільки емоції.

– А може, він просто не кохав раніше! – сказала Майка. – А ти… Ти просто сама сохнеш по ньому! Я ж бачу!

– Я взагалі ніколи не сохну. Часу не маю, – відрізала Руська. – Добраніч…

Хіба заснеш, коли на тілі ще й досі сліди гарячих поцілунків? Коли вперше пізнала радість віддаватися коханому до божевілля легко й природно, без сорому й напруження, без слів, без страху… Хіба заснеш, коли все те вже в минулому, а попереду тільки безглузді ями порожнечі: робота, виш, іспанська, гуртожиток, робота, виш, робота…

У «Гібралтарі» з’явилася такою засмученою – ніхто й не засумнівався, що хворіла. Засіла за комп, вбивала в базу номери сертифікатів, ледь відповідала, коли хтось із колег звертався. Смикалася від кожного дзвінка мобільного: раптом Андрій? Та, крім мами, яка з гордістю повідомила, що Луцикові державну нагороду вручили – медальку якусь, і дзвінків колег з інших відділів, які телефонували у справах, тільки одна СМС, відправлена кимось помилково на Майчин номер: «Як справи, Рито?»

– Як справи, квітко моя? – Ігор…

Майка дивиться на витонченого, іронічного Росова. Ще кілька днів тому ладна була душу віддати за один його прихильний погляд…

– Закохалася…

– У мене? – Ігореві очі сміються.

– Ні, – відповідає Майка.

– Облом, – ще не вірить Росов, сідає біля Майчиного столу. – І на каву тепер зі мною не підеш? Чи до театру…

– Чому ж… Піду.

– Клас! – Росов оперативно згортає розмову, іде до свого столу. Стратег. Уміє завершити розмову на потрібній йому ноті. Якби запросив до кав’ярні сьогодні ж, Майка б відповіла: «Вибач, іспанська…»

Іспанська ще актуальна? Риється у власних мізках, намагається зібрати докупи аргументи, – робота за кордоном, престиж, бабло, – та відчуває лише відчайдушне бажання хоч здалеку побачити в Мадриді замок Буена-Віста, якщо той зберігся, – там юна красуня Каетана Альба танула в обіймах старого, глухого, напівбожевільного Франсіско Гойї. Нема в коханні пар… Зливаються воєдино… Нащо іспанську вчити? Навіщо Іспанія, коли Андрій тут, а Майчине щастя – виконувати його бажання. Значить, вони правду кажуть – мама, Лілька: увесь сенс у тому, щоби знайти свого мужчину?

Андрій не з’являється. Його нема, коли після роботи перед уроком іспанської Майка на хвильку вибігає на вулицю, шукає поглядом знайомий «міні-купер». Біля пафосного бізнес-центру – тільки «мерси», «тойоти», «ауді».

Його нема після уроку іспанської, коли разом з інтелігентною Хворостючкою Майка виходить врешті з роботи і пані Пілар усе ще схвильовано вихлюпує свою версію кохання Каетани і Франсіско, бо Майка обмовилася під час заняття – Альба і Гойя… То ж диво.

Майка прощається зі щирою іспанкою, та суне не до зупинки, з якої переповнені повсякчас маршрутки прямують у бік гуртожитку. Дістається метро. Виходить на «Кловській», тихо йде вулицею Мечникова до гори, на якій стоїть Андріїв будинок. Думок ніяких. Планів. Просто глянути – вікна світяться?…

Світяться. Крізь незапнуті портьєри вітальня як на долоні. Там весело – кілька хлопців і дівчат завзято слухають Андрія: стоїть посеред вітальні, читає щось із ноутбука, компанія регоче до сліз.

Майка відчуває: на щоці сльоза. Чому він так із нею? Руська має рацію: Майка не розуміє його вчинків, принципів, бажань…

Суне геть ні з чим. У гуртожитку кидає Вирві похмуро:

– Про Андрія – ані слова. Прошу…

– Угамуй гнів. Бо ще вихлюпнеш не на того… – спокійно відказує правильна, як новопосвячена черниця, Вирва.

– Що маєш на увазі?

– З Миколою Миколайовичем Чертогом стосунків не зіпсуй!

– А які в мене з ним стосунки? – Майка червоніє до скронь.

– Сама казала – вкрай довірливі. Тільки на це й сподіваюся. Невже забула, що маєш допомогти мені з «Гібралтаром»? Я слово тримаю… Про наукову для тебе домовилася на кафедрі. Маєш завтра заскочити в деканат, поспілкуватися із заступником декана. Гроші знадобляться. Дві тисячі гривень. Маєш?

– Так…

– Кльово. Проспонсоруй викладацький склад, тобі ж потім легше буде.

– Дякую, Русю…

– Нема коли сохнути, Гілко, – капає на мізки Руслана. Чому вона й досі не всохла без кохання?…

Майчині дні зливаються в суцільний, прекрасно освітлений зсередини глухий тунель, у кінці якого – диво! – не миготить і найменшого вогника. Усе в тому тунелі огидне, зайве: ковбаси, сертифікати, іспанська, виш, продажні викладачі, раціональна, цілеспрямована Руська. З усім тим безжально ясно: метушися, не зупиняйся. Хіба що пані Пілар не така – невимовно чарівна й горда, незважаючи на сиві коси, неймовірна у своїй повазі до рідної мови, традицій. І дивні, незрозумілі СМС, що дратують до сказу: «Доброго ранку, Рито», «Не сумуєш, Рито?», «Добраніч, Рито». Та скільки можна?!

– Картку нову куплю, – поскаржилася за тиждень Росову.

Ігор узявся клацати мобільним.

– Усе просто, напиши, що помиляються, щоби припинили…

– Писала.

– Хтось надто невгамовний, – сказав Росов. – О! Ще одна СМС Риті.

– Це неможливо!

– «Лазанья холоне, Рито»… – прочитав Ігор.

– Що?!. – заклякла.

Боже ж мій! Ну, дурна! Дурна-прибацана! Як же одразу не здогадалася?! Де ті мізки?! Лазанья. Нове ім’я… Вона – Рита?…

Пальці літають по клаві – скорше, скорше. Вихором до пані Пілар: «Вибачте, сьогодні ніяк не зможу залишитися на урок». Сумку на плече, з офісу. Так шугонула зупинити таксі, мало під колесами не опинилася.

– На той світ поспішаєш?!

– На Мечникова! Можете скоріше?… – Сяє на всі тридцять два.

– Добре. Буде тобі кіно…

– Яке кіно?

– «Таксі»…

Е, дядьку… Ну, ви вже так не женіть, їй-богу! ДАІ не спить.

– Сподобалося? – За десять хвилин автівка гальмує напроти італійського ресторанчика, де вони з Андрієм…

– Ви… Крутий! – Майка вискакує з таксі, мчить до ресторану.

– Місць нема, вибачте, – чемний хлопчик-офіціант заступає Майці шлях, киває в бік повного залу: люди їдять-п’ють-усміхаються, як здається Майці, зухвало зиркають у її бік.

Майка нишпорить поглядом. Андрій… Де Андрій?…

– На мене чекають! – безцеремонно обходить офіціанта,