Ірвін Ялом - Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді

— Мені й досі трохи зле, однак це мене не засмутило. Гадаю, ви наблизилися до чогось дійсно важливого.

— Гаразд. По-друге, я хотів би поцікавитися, які враження ви отримали від сеансу. Сьогодні ви добре попрацювали, серйозно ризикували й відверто ділилися зі мною важливими подробицями свого життя. Ви довірилися мені, і я ціную вашу довіру. Як гадаєте, ми зможемо працювати разом? Яке враження про мене у вас склалося? Як воно — бути настільки відвертою?

— Мені подобається працювати з вами. Справді подобається, Ернесте. Ви симпатичні та гнучкі; з вами легко спілкуватися, а ще ви володієте дивовижним умінням зосереджуватися на травмах, про які я й гадки не мала. Я відчуваю, що потрапила в гарні руки. А ось і ваші гроші, — з цими словами вона простягнула йому три п’ятдесятидоларові банкноти. — Я саме забираю свої гроші з банку Чикаго до Сан-Франциско, тож зараз мені зручніше платити готівкою.

«У гарні руки, — подумки повторив Ернест, проводжаючи її до дверей. — Здається, зазвичай кажуть “у добрі руки”?»

Біля дверей Керол обернулася до нього. Зі сльозами на очах вона мовила:

— Дякую! Ви для мене Божий посланець!

А тоді нахилилася, легенько обійняла Ернеста — це тривало дві-три секунди — і вийшла з кабінету.

Спускаючись сходами, Керол відчула, що її огорнув сум. До неї повернулися небажані спогади з минулого: ось вони з Джебом б’ються подушками, стрибаючи на ліжку батьків і щосили горлаючи; батько несе книжки, проводжаючи її до школи; материна труна поволі опускається в землю; Расті, ще зовсім хлопчак, лукаво всміхається, бо забрав книжки з її шкільної шафки; жахливе повернення батька в її життя; витертий перський килим у кабінеті лікаря Кука. Вона заплющила очі, намагаючись прогнати ці образи геть. Відтак у її уяві зринув Джастін — можливо, саме цієї миті він прогулюється десь у місті зі своєю новою обраницею — його рука в її руці. Може, навіть десь поряд. Вона вийшла з вік­торіанської будівлі й пильно подивилася на Сакраменто-­стрит. Джастіна ніде не було. Натомість до неї наближався молодик із довгим білявим волоссям. Штани вільного крою, рожева сорочка і светр відтінку слонової кістки — він пробіг повз неї, перестрибуючи через дві сходинки. «Мабуть, іще один простак, який потрапив на гачок Леша», — подумала вона. Ідучи геть, вона озирнулася й кинула оком на вікно Ернестового офісу. «Трясця, — міркувала Керол, — цей сучий син намагається мені допомогти!»

Тим часом Ернест сидів нагорі у своєму кабінеті, записуючи на диктофон нотатки, зроблені під час сеансу. У кімнаті ще довго вчувався гострий цитрусовий аромат парфумів Каролін.

  Розділ 7

Закінчивши супервізорське заняття з Ернестом, Маршал Стрейдер відкинувся на спинку свого крісла й подумав про переможні сигари. Двадцять років тому він почув, як провідний чиказький психоаналітик Рой Ґрінкер описував рік, що його провів на кушетці Фройда. То було ще в двадцяті роки, коли для здобуття професійної репутації треба було здійснювати паломництво на кушетку Майстра. Іноді це тривало кілька тижнів, а іноді, якщо кандидат прагнув стати справжньою зіркою психоаналізу й здійснити переворот у галузі, це могло тривати цілий рік. За словами Ґрінкера, Фройд ніколи не приховував свого тріумфу, коли йому вдавалося зробити вдалу інтерпретацію. А як гадав, що інтерпретація була просто-таки грандіозною, то зазвичай відкривав коробку дешевих сигар і пропонував одну з них пацієнтові, щоб той викурив «переможну» сигару. Маршала тішило те, як мило і наївно Фройд трактував перенесення. Якби він досі курив, то пригостився б тріумфальною сигарою після того, як Ернест покинув його кабінет.

За останні кілька місяців його молодий учень досягнув непоганих результатів, однак сьогоднішня зустріч стала переломною. Рішення запросити Ернеста до комітету з медичної етики було своєрідним поривом. Маршалу часто здавалося, що еґо Ернеста пронизане прогалинами: він був претензійним та імпульсивним. Неконтрольовані часточки його сексуального «ід» проявлялися під дивними кутами. Та найгіршим було його підліткове іконоборство: Ернест не відчував особливої поваги до дисципліни, законних авторитетів, знань, що їх протягом десятиліть напрацьовували талановиті психоаналітики, проникливому розуму яких значно поступався його власний.

«Хіба є кращий спосіб допомогти Ернестові позбутися цього іконоборства, аніж призначити його на роль судді? Геніально!» — міркував Маршал. Саме в такі моменти йому завжди хотілося, щоб поряд були свідки — глядачі, які належно оцінили б створений ним шедевр. Зазвичай здоровий глузд підказує, що психоаналітик має бути прикладом цілісної особистості. Однак Маршал планував рано чи пізно написати працю про недооцінений аспект зрілості (перелік праць, які він собі запланував, невпинно зростав). Насамперед ішлося про здатність зберігати творче начало протягом років і десятиліть навіть за відсутності зовнішніх спостерігачів. Зрештою чи існують «митці» — ті, хто серйозно сприймає твердження Фройда про те, що психоаналітика — це наука, хто може присвятити все життя мистецтву, якого ніхто не побачить? Уявіть собі Челліні, який створив срібну чашу невимовної краси, а тоді заховав її у склепі. Чи Маслера, який створює елегантний скляний шедевр, а тоді розбиває його на друзки у своїй студії. Жах! «Можливо, такі “глядачі” є однією з “поживних речовин”, які не зазначені в переліку обов’язкових, але водночас є напрочуд важливими, і саме їх незрілий терапевт всотує зі своєї супервізії? — міркував Маршал. — Декого слід “присмачувати” десятиліттями, аби він зрештою опанував уміння творити на очах у спостерігачів».

«Те саме можна сказати і про життя, — поринув у роздуми Маршал. — Немає нічого гіршого, аніж приховувати своє життя від інших». Під час своєї роботи він знову і знову помічав неймовірну потребу пацієнтів у його увазі — авжеж, потреба у глядачах є недооціненим фактором тривалої психотерапії. Працюючи з пацієнтами, які втратили свого партнера (тут він цілком погоджувався з ідеями, що їх виклав Ернест у своїй книзі), він часто спостерігав, як вони поринають у відчай — передусім через те, що втратили свого «глядача». За їхнім життям ніхто не спостерігав… щоправда, трап­лялися щасливці, які щиро вірили в існування божества, якому не бракувало часу аналізувати кожнісінький їхній учинок.

«Стривайте! — стрепенувся Маршал. — Хіба ж митці-­психоаналітики працюють на самоті? Хіба ж не пацієнти є їхніми глядачами? Ні, в цьому сенсі їх не варто брати до уваги. Пацієнти ніколи не бувають досить неупередженими. Вони не здатні помітити найбільш елегантні аналітичні рішення! А ще вони напрочуд жадібні! Лишень погляньте, як вони хапають найбільш ласі шматочки інтерпретації, навіть не кинувши оком на велич посудини, що їх містить! А студенти чи учні супервізорів? Чи ж вони не глядачі? Тільки декому з них не бракує проникливості, аби належно оцінити майстерність психоаналітика! Зазвичай вони не здатні осягнути сутність інтерпретації; та пізніше, коли вони вже займатимуться клінічною практикою — можливо, коли минуть місяці чи навіть роки — у їхній пам’яті щось спалахне, і саме цієї миті вони належно оцінять витонченість і велич шедеврів свого вчителя, і їм перехопить подих.

Звісно, так трапиться і з Ернестом. Настане той час, коли він відчуватиме розуміння і вдячність. Змусивши його ідентифікувати себе як агресора, я заощадив йому рік підготовки до роботи в галузі психоаналізу».

Утім, він зовсім не бажав, щоб Ернест якнайшвидше закінчив свою підготовку. Маршалу хотілося, щоб учень залишався поряд із ним якомога довше.

Протягом дня він провів п’ять сеансів психоаналізу,