Марина Гриміч - Фріда

самозбереження? Саме він, а не інстинкт продовження роду, є основним. Люди міняють батьківщину, мову і навіть віру, бо їхнє найбільше бажання — вижити…

Ірина сиділа на ґанку й дивилася на дім-древо… Воно всохло, померло….

Щоправда, це сталося не вперше. Воно вже вмирало колись, але згодом оживало…

Коли ж востаннє почав руйнуватися дім-древо? Можливо, ще тоді, коли там була Фріда. Спершу почали відходити люди…

Хто був першим?

Здається, Збігнєв: сім років з конфіскацією майна. Він так і не повернувся додому…

Але ні. До Збігнєва був Андрій. Він утік із дому зразу ж по тому, як Фріду примусили зробити аборт. Додому він більше не повертався, принаймні, на пам'яті Фріди, а Ірина туди взагалі не приїздила.

Ірина якось зустріла Андрія. На його виставці в Києві. Він малював у стилі Фріди Калло.

Вона прийшла на вернісаж і стала в куточку, пильно спостерігаючи за всім, що відбувалося. Після презентації через Маджаряна скупила всі Андрієві картини. І, не розпакувавши, сховала в коморі на дачі.

Аби ніхто ніколи не бачив древа, що проростає крізь красиву смагляву зеленооку жінку.

Щоб ніхто ніколи не бачив брата баби Катрі, який повісився серед двору на мотузці для білизни, навіть не знявши ліфчики, труси й «трикошки», що сушилися на ній.

Щоб ніхто не бачив привида ґешефту, який блукає домом-древом, з довгими хрусткими білими пальцями, синіми нігтями і синіми губами.

Щоб ніхто не бачив старовинного креденцу пані Ірени, з якого проростає ваніль, кава, цинамон і перець-чилі.

Щоб ніхто не бачив живі шуби, що бігають по стертому паркету Мойсея Давидовича.

Аби ніхто не бачив шістнадцятилітню дівчинку з байдужими зеленими очима, котра сидить в калюжі крові, тримаючи в руках закривавлений згорток.

Щоб ніхто не бачив білих божевільних очей Юри.

Щоб ніхто ніколи не бачив цього всього…

…Отже, пан Збігнєв. Він, здається, навіть року не прожив у тюрмі…

Потім заслабла пані Ірена. Фріда на той час уже вчилася у Києві.

Потім виїхали Соболєви. Здається, переїхали на нову квартиру, яку дядько Федір нарешті отримав після двадцятип'ятирічного стояння в черзі.

А далі був Мойсей Давидович…

Ні. Спершу виїхала до Америки його велика родина, без нього, але разом з його сином Шостаком, якого не втримало в Радянському Союзі українське прізвище і змінена п’ята графа. За рік вони викликали до себе Варданянів.

Потім поховали Берту Соломонівну. На новому безликому кладовищі, оскільки єврейське зруйнували, і всі тамтешні могили об'єднали в братську.

Мойсей Давидович лишився сам-один у домі-древі, як вірний його охоронець. І його серце не витримало.

І все… Древо всохло, дім помер.

Що ж, час циклічний. Усе періодично вмирає і наново народжується. Може, купити цю руїну, зробити ресторан «Фріда» і знову оживити дім?

…Ірина сиділа поряд з Юрою на приступці, що вела в квартиру, де багато років жив Костя Шухер, а після нього у якийсь спосіб там опинився Вася Кашкін, по-дворовому Промокашка, який, подібно до Кості, мав сумнівну репутацію і випадкові заробітки. В домі-древі навіть кімнати самі обирають собі господарів, а не навпаки. Ця напівпідвальна кімнатка з вікном, що на якихось півметра виступало над землею, цілком відповідала напівлегальному життю її господарів. Офіційно Промокашка жив на інвалідну пенсію учасника війни, а поза тим потроху крав і жебрав на базарі. Час від часу на дім-химеру налітала міліцейська команда, аби забрати його «на місці злочину», а він щоразу влаштовував виставу для «міцних горішків»: починав дико смикатися, пускати піну з рота й волати: «Не чіпайте мене, я контужений!» На крики збігалися всі мешканці двору і скрушно хитали головами, мовляв, чого причепилися до нещасного, хіба не бачите — він же юродивий! Після того розгублені (якщо новачки) або розлючені (якщо досвідчені) міліціонери подавалися геть, а сусіди спокійно розходилися по своїх оселях. Потому Промокашка знову робився тихим і слухняним. У домі-древі так звикли до цих сцен, що в кухонних сварках сусідки, коли хотіли, щоб хтось відчепився від них, викрикували: «Не чіпай мене, я контужена!»

Терпиме ставлення до незаконного Промокашчиного заробітку у мешканців дому-древа зумовлювала фраза Мойсея Давидовича: «Не чіпайте його, це хвороба. Клептоманія називається. Від неї немає ліків». До того ж, у своїх Промокашка ніколи не крав. Таким був світ дому-древа, який жив за власними, виробленими попередніми століттями, неписаними законами.

…Якось Фріда спитала в Берти Соломонівни, чому в них усе не як у людей, маючи на увазі світ поза домом-древом, правильний, чіткий радянський світ. На що мудра Берта Соломонівна сказала: «Не варто засуджувати наш світ. Він тобі колись у пригоді стане!..»

«…Де ти цьому навчилася?» — дивувався Маджарян, коли Ірина знаходила цілковито неймовірний, проте ефективний спосіб виплутатися з найскладнішої ситуації — начебто в законних рамках, але насправді оминаючи їх.

Вона знизувала плечима: «Не знаю…»

Тепер вона знає: це дім-древо, який живе в ній, підказував правильні рішення…

Це було мистецтво «влаштовувати справи», якому за рік не навчишся. Для цього треба пройти велику школу. Давню, мудру школу ведення перемовин. Коронною фразою в домі-древі була: «Я все влаштую!» Найвищий пілотаж мистецтва перемовин на всіх рівнях. «Я все влаштую!» означало: «Я зроблю все поза законами й правилами. У мене зв'язки».

Саме за це шанували й водночас не любили і Берту Соломонівну, і Мойсея Давидовича, і Рафіка Варданяна… Саме по це приходили до них люди із «зовнішнього» світу — чіткого, правильного, зрозумілого. Торгівля — мистецтво зав'язування й подальшого використання зв'язків.

…Коли помер Промокашка (якось безглуздо — замерз на базарі), у нього вдома знайшли цілу колекцію гаманців. Мойсей Давидович, розглядаючи їх, дійшов висновку, що тут були екземпляри ще від Кості Шухера. Велика картонна валіза з овальними зображеннями жінок з перебивних картинок, з Промокашчиними та Шухеровими гаманцями якийсь час зберігалася у Берти Соломонівни. Фріда якраз хворіла на горло і залюбки гралася ними у гру, яку сама вигадала.

Вона брала в руки гаманець, роздивлялася його, нюхала ззовні і всередині (як робила пані Ірена), потім заплющувала очі, і перед нею поставав образ череватого дядька з укритою крапельками поту лискучою лисиною, з зачесаними набік тонкими мокрими пасмами волосся; або товстої тітки, що торгує кабанчиком на базарі в білому халаті, забрудненому кров'ю; чи охайного маленького чоловічка з тоненькою смужкою вусиків; або неуважного дівчиська, яке випросило в мами гроші, щоб купити собі джинси… Скільки гаманців, стільки людей, стресів, сліз…

«Це в музей Торгової, 4, — сказав Мойсей Давидович наказовим тоном. — Зараз це нікому не потрібне, а