Марина Гриміч - Фріда

Опинившись після тривалої відсутності у напівзруйнованому домі свого дитинства, головна героїня роману — успішна бізнес-леді — бродить його порожніми кімнатами і химерними чорними ходами, лабіринтами своєї пам'яті, підземеллями історії старовинного міста, зустрічаючи на своєму шляху привид Ґешефта, вічного мандрівника часу Юру-юродивого, представників давніх аристократичних польських родів, вірменських торгівельних династій і єврейських підприємницьких фамілій, знаменитих картярів, гендлярів, коханців, фарцовщиків і контрабандистів.

Марина Гримич

Фріда

 ***

Ірина не могла зупинитися…

Ту-дух-ту-дух! Ту-дух-ту-дух!

Вона відчувала, що вже перейшла межу, але нічого не могла з собою вдіяти. Цей стан вона добре знала, і він її лякав: зовнішні зорові та слухові сигнали тлумляться, відступають, натомість чуєш шалене «Ту-дух! Ту-дух!» у скронях і бачиш перед собою тільки біле сліпуче сяйво. Це означало, що вона зірвалася. А тепер летить у прірву, і зупинити її неможливо. Єдине, що керувало нею в цей момент — гнів, безмежний, ненаситний, кровожерливий, нестримний, убивчий…

Ту-дух-ту-дух! Ту-дух-ту-дух!

Вона так довго вчилася мистецтва контролювати свої емоції, надто ж перед начальством і підлеглими!.. Вона давно вже пристосувала голос до тихо-ввічливої й водночас суворо-безкомпромісної манери, відповідної статусу топ-менеджера, а тепер це був уже не голос, а якісь мавп'ячі верески і павині трелі. Вона верещала, немов базарна баба, в якої хлопчиська поцупили жменьку насіння.

Ту-дух-ту-дух! Ту-дух-ту-дух!

Перед нею стояли професіонали високого класу, каріатиди й атланти, які тримали на своїх плечах її бізнес, а вона їх просто обливала помиями, принижувала, топталася по них. Ірина розкидалася нищівними образами і невиправданими звинуваченнями, ризикованими й водночас дитячими погрозами.

Ту-дух-ту-дух! Ту-дух-ту-дух!

Це вже було занадто. Як же зупинитися? Як стриматися від бажання порвати на їхніх очах усі документи, розтрощити меблі?

Стоп, Ірко, зупинися!

Не можу, їй богу, не можу!

Тримайся, Ірко, ти дуже ризикуєш! Так легко втратити набуте за довгі роки стримування, зрад, падінь, злетів і ще раз падінь! Ще не загоїлися рани, завдані чесними супротивниками і зрадливими друзями! Ще не зійшли з твого лоба гулі, набиті від зіткнення з глухими стінами, холодними поглядами та байдужістю.

Не можу, їй-богу, не можу!

Ірко, ти ставиш на карту благополуччя своєї імперії, створеної з нуля! Ти ж сама її розгойдуєш! Ти ж потім сама себе з'їси живцем за сьогоднішній скандал!

Не можу, їй-богу, не можу!

Ту-дух-ту-дух! Ту-дух-ту-дух!

Вона врешті почала розрізняти обличчя своїх підлеглих — заступників, головного бухгалтера, керівників відділів, секретарки. Реакція різна — від переляку до погано прихованого торжества: зламалася-таки непробивна скеля — Ірина Ревуцька.

…Нарешті вся пара вийшла. Ірина сіла за робочий стіл і почала нервово перебирати папери. Вона завжди це робила, коли нервувалася. Треба було закінчувати бридке шоу.

Як гідно вийти з цієї ситуації? Її мозок гарячково працював, шукаючи відповіді, а пальці тим часом і далі перебирали розкидані під час скандалу папери, класифікували їх за темами, розкладали купками на столі, рівняючи по лінієчці і знімаючи невидимі порошинки зі столу.

Пауза затяглася.

Ту-дух-ту-дух! Ту-дух-ту-дух!

Що сказати на завершення, аби згладити конфлікт? Але її комп'ютер, тобто мозок, уперто видавав інформаційну стрічку: «Відповідь відсутня… варіантів немає…»

«Має ж хоч щось бути!»

«Відповідь відсутня… Варіантів немає…»

«Навпроти перелякані та іронічні очі… Треба щось сказати!»

«Відповідь відсутня… Варіантів немає…»

І раптом! Рятівний звук мобільника — улюблений Моцарт.

— Алло! Не чую! Хто це? Не чую!

Ірина махнула до присутніх рукою, мовляв, «вільні», і ті вервечкою вийшли з кабінету. Вона полегшено зітхнула: ідеальна розв'язка.

— Алло! Вас не чути! Хто? Не чую! Хто помер? Фріда? Коли? А коли похорон? Завтра? Хто це дзвонить? Назвіться!…

Ірина сіла на стілець, крутнулася на ньому, повернувшись до вікна, з якого відкривалася панорама столиці, і закурила сигарету.

Померла Фріда — подруга її дитинства.

Це було так давно… Колись, в іншому житті, якого, може, взагалі не було. Але головним на цей момент було те, що смерть Фріди — не та причина, щоб зараз усе кинути і стрімголов помчати до рідного містечка… Який там похорон призабутої подруги дитинства, вона у відпустку не могла поїхати вже п'ять років, боячись навіть на тиждень випустити з-під контролю свій вистражданий бізнес.

І це логічно.

Геть нелогічним було те, що вона взяла телефонну трубку і сказала секретарці:

— Нехай Петрович зайде до мене.

Прийшов Петрович.

Ірина зиркнула на нього і ледь стрималася, щоб знову не розпочати бурю: водій стояв із виряченими після перепою очима і червоною гіпертонічною пикою.

— Геть! — тільки й просичала вона, і той, немов факір, зник з її кімнати.

Але ще несподіванішим для неї самої стало те, що вона, схопивши лише маленьку сумочку, вилетіла з кабінету, на мить затримавшись у приймальні (це був автоматичний рух: вона завжди казала секретарці, куди йде й коли буде), тріпонула своїм довгим густим волоссям, проте, не зронивши ні пари з вуст, вийшла з офісу, спустилася ліфтом до гаража, вивела службову машину і поїхала.

Поки вона петляла містом, блузка на її спині змокла. Ірина давно вже не їздила сама по місту в години пік, вона берегла увагу та нерви для бізнесу. Так робив Маджарян, і жінка перейняла цю його звичку, як і багато іншого.

Зате, виїхавши на житомирську трасу, вона розслабилася, щосили натиснула на газ, і стрілка спідометра різко смикнулася вгору.

Її зупинили лише раз, і все минулося досить легко, адже вона ніколи не шкодувала зелених папірців даішникам: за задоволення треба платити. Це теж від Маджаряна.

Маджарян десять років тому став для неї кумиром. Вона спрагло, немов губка воду, вбирала в себе велику й малу науку ведення бізнесу в Україні, а паралельно ще й риси його вдачі та звички. Ірина створила свою імперію за подобою Маджарянової і сама стала схожою на цього мудрого й винахідливого львівського вірменина. Проте за все треба платити. Він попереджав її про це. Колись вона йому не вірила, тобто назагал вірила, тільки не думала, що для неї самої це колись стане проблемою. І тут він також мав рацію.

Ірина стала вовчицею-одиначкою. Психологічно вона справлялася з цим досить легко. Колись давно, вона вже не пам'ятає, коли саме, в альтернативі «кар'єра — любов» Ірина, не вагаючись, вибрала перше. І досі жодного разу про це не пошкодувала.

Тут усе було о'кей. Але з гормонами!…

І що його робити з цими гормонами? Як обдурити природу-матінку? Про це Маджарян нічого не казав…

Той скандал, який вона здійняла сьогодні, -це, безперечно, вони, гормони. То, може, якраз гормони і є причиною того, що вона стрімголов мчить у свій Бердичів, покинувши