Марина Гриміч - Фріда

настануть часи, коли народ оцінить справжню народну історію… Не те, що писалося в газетах і постановах партії, а те, що діялося за фіранками — в сім'ях, на базарах, у тюрмах, підземеллях, а надто ж те, що робилося нелегально, бо воно і є по-справжньому народне».

— Ну ви, дядю Мусю, й даєте! Яка ж це історія? Це рудименти старого світу, які треба нещадно знищувати! — з комсомольською категоричністю заявив Петя Соболєв.

— Молодець, Петю! Будеш генеральним секретарем КПРС! — засміявся Мойсей Давидович. — Хоча, поки ти виростеш, Радянського Союзу вже не буде!

— Та що ви таке кажете! — щиро обурювався Петя. — Коли я виросту, буде комунізм!

— Комунізм, Петю, існує тільки на Торговій, 4.

— Давиде Мойсейовичу, ти не відволікайся, — перебила його Берта Соломонівна, — Краще скажи: що робити з цією музейною колекцією?

— Та хіба ви мене послухаєте? Я вже старий, щоб робити музей народної історії, а іншим або нецікаво, або не під силу. Хіба що Фріда, як виросте, зробить такий музей, правда, Мишко?

Фріда стенула плечима. Хворе горло не дозволяло їй вимовити навіть звуку. Вона сиділа в ліжку й попивала напій, який завжди готувала їй бабуся під час застуди — ураганну суміш молока, масла, какао, меду й горілки.

«Треба їх спалити, — радила тітка Ірена Берті Соломонівні про гаманці. Бо на кожному з них — прокляття. Я, коли гублю гроші, завжди кажу: нехай тому руки повідсихають, хто їх украв. Викиньте їх до дідька, бо у вас гроші не водитимуться ніколи, запевняю».

«Ти права. Щойно я занесла до хати валізу з порожніми гаманцями, з мого дому пішли гроші», — погодилася Берта Соломонівна, і після того ця «колекція» безслідно зникла.

…Створення «музею справжньої народної історії» було «ідеєю фікс» Мойсея Давидовича.

Час від часу він приходив до Берти Соломонівни, щось приносив їй і казав: «Сховай ТАМ».

Якось Фріда підглянула через плече, коли Берта Соломонівна і Мойсей Давидович розглядали якусь стару мапу. Ірина тепер здогадувалася, що то була карта бердичівського підземелля.

— Бачиш, як люди жили! — сказав Мойсей Давидович.

— Хіба то життя? — засумнівалася Берта Соломонівна.

— Оце, Берто, і є справжнє життя. А зараз ми що — скніємо… Нема де розвернутись! Нас би з тобою та в ті часи… Ти б мала свій банк, а я… А я тримав би будинок мод. Правда, Мишко? — обернувся він до Фріди.

— Ти нащо підглядаєш! — насварилася Берта Соломонівна на внучку. — Марш у ліжко!

Фріда прожогом кинулася під ковдру.

— Тільки не розчухуй свою вітрянку! — попередила бабуся.

Мойсей Давидович посміхнувся і штовхнув Берту Соломонівну ліктем:

— Не свари її, з неї будуть люди! Пам'ятаєш, саме їй явився привид ґешефту.

Берта Соломонівна з підозрою глянула на Фріду, але нічого не сказала.

Мойсей Давидович мав рацію. З Ірини-Фріди «вийшли люди». Вона має все, про що мріяли мешканці дому-древа: ломбард як пам'ять про покійну Берту Соломонівну, швейну фабрику на пам'ять про покійного Мойсея Давидовича, казино для покійного Збігнєва, антикварний салон як пам'ять про покійну пані Ірену… Так вимагає древо, що живе в ній.

А почала вона з паперу. Саме папір збагатив її. «Паперова королева» — казали про неї.

Люди люблять діаманти, золото, гроші, старі меблі, горілку, морозиво, футбол, а Ірина любила папір. Вона була паперовою фетишисткою. Папір друкарський, книжковий, газетний, упаковочний…

Важко згадати, з чого все почалося — чи то з коробки з фантиками, чи з прискіпливого ставлення до якості зошитів, чи з трепетних доторків до пачки паперових грошей, чи то з відсутності туалетного паперу. Одне словом, все те саме, що в усіх у дитинстві, але чомусь саме вона зробилася королевою паперу…

Вона приїхала до Польщі на екскурсію і напросилася на паперову фабрику. Тоді її настільки вразили рулони (рульони, сказала б пані Ірена) білосніжного паперу, що вона підійшла до директора і сказала: «Купую!» На ті часи на рахунку її новоствореного підприємства лежали двісті доларів, але це не завадило їй укласти контракт з виплатою протягом місяця. Контракт тримався на чесному слові, проте вона це зробила, гіпнотизуючи своїми зеленими очима прозорі польські очі. Чи гіпнотизувала вона їх чи то, навпаки, ті очі добре розумілися на психології бізнесменів, у конкретному випадку марнославних початківців, але оборудка відбулася. Навіть не оборудка, а ґешефт. Після «здєлки» вона знайшла на стоянці «ТІР» галицьких хлопців, які возили в Польщу горілку, домовилася з ними про фури, забрала папір, заплатила за старим торговим звичаєм на всіх пострадянських митницях хабар, приїхала до новоствореної друкарні тоді ще незнайомого Маджаряна і, дивлячись своїми зеленими очима в його вірменські чорні очі, переконала його купити все це за ціною, яку призначила сама. По розрахунку з поляками вона поклала на свій рахунок перші сто тисяч, які знову вклала в папір.

Ірина вперше дозволила собі піти в ресторан задля власного задоволення, а не для бізнесових переговорів, лише тоді, коли на її рахунку було більше мільйона. Такі були її принципи. А точніше, древо, що жило в ній, диктувало їй трепетно ставитися до грошей.

«Розумієш, мала, — якось казав їй Маджарян, — у нашій країні з часів Русі торгівлею, ґешефтом (і в доброму, і в поганому розумінні цього слова) і тим, що тепер називається словом „бізнес“, займалися греки, вірмени і євреї. Саме в них діловитість є справою десятків, а може, й сотні поколінь… Це династичне чуття… Його ще часом називають інтуїцією, але це не зовсім так. Це закладений на генетичному рівні тисячолітній досвід. Як українці-землероби відчувають і люблять землю, як скотарі відчувають і люблять худобу, так ми — торгові народи — відчуваємо й любимо бізнес. Як землероб персоніфікує землю, як скотар ставиться до худоби, так ми обожествляємо бізнес і торгівлю. Ви, українці, дуже часто нас засуджуєте, вважаючи, що для нас гроші — головне. Так, головне, але не у вашому розумінні, не в сенсі зажерливості. Ми любимо гроші, які працюють. От і все. У вас родить земля, у скотарів — худоба, а в нас родять гроші. Вкладеш зерно і працю в землю — вона почне родити, не вкладеш — не отримаєш урожай. Вкладеш гроші і працю в худобу — отримаєш приплід, ні — сидітимеш бідним. Так само ми вкладаємо гроші в справу і отримуємо результат. Наша любов до грошей те саме, що ваша любов до землі чи скотаря до худоби. Для нас кількість грошей те саме, що для землероба — кількість землі, а для скотаря — худоби».

Гроші Ірині приносив папір. Папір її годував, поїв,