Марина Гриміч - Фріда

Вона сидить тут, у зруйнованому світі дому-древа, приголомшена, безпорадна. Цієї миті вона, не кліпнувши оком, віддала б усе за те, щоб стати простою жінкою з бердичівської слобідки, яка мала грандіозні плани підкорення столиці, але, на жаль, не вступила до «крутого» інституту. Тоді б вона повернулася додому, швидко вийшла заміж, народила дітей, а тепер сиділа б у своєму будиночку з палісадником, де квітнуть мальви, у ситцевому халаті. Вона сиділа б у старомодній кімнатці з відчиненим у сад вікном, звідки долинає сюрчання цвіркуна, на старому дивані, з якого вилізли пружини, їла б молоду картоплю з кропом, запивала кислим молоком і рівно тридцять хвилин співпереживала б героям нереальної телевізійної історії, щоб потім про них забути і заснути безтурботним сном до ранку…

А все ж могло бути саме так! Якби Берта Соломонівна «за старим торгівельним звичаєм» не відвезла б до Києва нову «волгу» і не оформила б дарчу на ректора дуже престижного інституту; якби Ірена Жевуська, караючись докорами сумління за Фрідин аборт, не продала свої смарагдові сережки і не доклала своєї частки до тієї суми, за яку Берта Соломонівна купила машину; якби Мойсей Давидович не позичив Берті Соломонівні решту грошей, яких не вистачало, щоб купити машину, і які Берта Соломонівна так і не встигла віддати…

Попереднє свідоме життя Ірини, життя після смерті Фріди, розсипалося за останню добу на дрібні друзки… І немає його — того життя… Точніше, воно стало далеким, чужим, непотрібним…

Яка сила привела її сюди? Хто примусив її порпатися в минулому — своєму і не своєму? І навіщо їй усе це?

Хто вона насправді?

За легендою, створеною нею самою після свого другого народження, Ірина Ревуцька — втілення «американської мрії»: звичайна дівчинка з простої родини з бердичівської робітничої слобідки, яка «сама себе зробила», посівши гідне місце в українському бізнесі. Насправді ж вона — Фріда, позашлюбна донька Рубена Варданяна і Галі Кац. За кров'ю Фрідина мама Галя була зовсім не Кац, бо народилася в поліській родині на хуторі Ямна, тій самій родині, яка врятувала Берту Соломонівну в роки війни, за що й поплатилася своїм життям. Берта Соломонівна стала для Галі справжньою мамою, виховавши її в традиціях Торгової 4, дому-химери, дому-древа, де в чудернацький спосіб переплелися різні культури, різні звичаї, різні долі.

Чому саме «Ірина Ревуцька» стало її новим ім'ям? Тому що у Фрідиному житті на той час був один ідеал — Ірена Жевуська, уроджена Огінська.

Але чому виникла потреба змінити ім'я?

Бо Фріда померла. І дуже давно. Під час фатальної автокатастрофи, коли запізніла звістка про смерть Берти Соломонівни застала її у веселій компанії на дачі однокурсника, що заливала дешевим вином тверді шашлики; коли вона, вся в сльозах, вибігла на трасу, зловила таксівку і наказала водієві: «Жени!» Таксист не хотів ризикувати, тож їхав, не порушуючи правил, проте аварія, вочевидь, була запланована на небесах, і на зустрічну лінію вискочив КАМаз.

Коли вона, спаралізована, лежала в палаті серед десятка інсультних бабусь, у палаті, де смерділо пролежнями, сечею, гноєм, випорожненнями, старими тумбочками і хлоркою, а єдине, що вона бачила, була замерзла гілка, яка шкрябала вікно, — в неї було одне бажання — померти. Вона відчувала своє тіло в кількох місцях з лівого боку, зокрема два пальці лівої руки. Саме ними вона нашкрябала для лікарів «своє» ім'я — Іра Ревуць… На інші запитання вперто відповідала: «Не пам'ятаю».

У неї справді була амнезія, проте тимчасова. Якийсь час вона не могла згадати про себе нічого. Але згодом, згадавши все, вирішила не зізнаватися: хотіла почати нове життя, бо зі старим її вже нічого не пов'язувало. Остання ланка — Берта Соломонівна — відійшла в кращий світ. А Ірина-Фріда після того, як пролежала в цій палаті півроку, зрозуміла, що безнадійна, і вона лежатиме тут довіку, ходитиме під себе і дивитиметься на гілку, яка шкрябатиме у вікно лікарні.

Коли до палати зайшов молодий професор з легкою сивиною на скронях, вона навіть не зважила на нього. Їх тут стільки вже перебувало! Всі професори приходили, вивчали історію хвороби, штрикали голкою в кінцівки, згинали пальці ніг і йшли геть, більше не з'являючись. Вона незмигно дивилася на гілку, що вперто шкрябала у вікно. Цей професор, мабуть, був надто недосвідченим, бо затримався біля її ліжка довше, ніж інші. Він дав їй у пальці лівої руки, які трохи ворушилися, олівець і підклав теку з чистим папером. Фріда перевела погляд від гілки на молодика з легкою сивиною на скронях і вивела великими каракулями на папері «Я хочу вмер…». На більше не спромоглася. Вона вп'ялася в лікаря очима, які кричали: «Благаю, дайте мені померти!» Молодий професор не злякався, не відвів очей, навпаки, він повернув голову до палатного лікаря і сказав спокійним голосом з низьким оксамитовим тембром: «Я її беру!»

Молодий професор прооперував її раз. Потім — вдруге. Перегодом — ще раз. Після третьої операції вона вже відчувала доторк голки. По кількох місяцях перебування у гіпсовому корсеті до неї прийшов здоровенний дядько з величезними руками і бичачою шиєю. Він годинами м'яв її, згинав кінцівки, носив на руках, тримав попід пахви, поки вона торкалася ногами підлоги.

Вона народилася знову, вже як Ірина Ревуцька… Жінка, яка за десять років зробить карколомну кар'єру і віддячить своїм рятівникам, побудувавши для них клініку.

…Ірина-Фріда, сидячи на зогнилому ґанку будинку, де минуло її дитинство, усвідомила, що вона — яничарка, яка навмисне забула все, що було колись, вирвала з корінням, як бур'ян, усе, що заважало жити, заважало бути людиною нового, модерного світу. Проте насправді бур'ян, що його вона безжально вирвала зі свого життя, був слабким пагоном пророслого зернятка, одного з тисячі, що живуть в її нутрі, в її душі, утворивши таке саме химерне древо, як і дім її дитинства. Воно переплелося в ній своїм корінням, гілками, плодами, і саме воно, це древо, мислило, діяло, творило.

По суті вся Україна складається з отаких-от яничарів — Ірин-Фрід, Ковалів-Ковальових, Шнеєрзонів-Шостаків, Жевуських-Ревуцьких, Ведмедів-Медвєдєвих. Ми всі яничари — Ірини, які не хочуть бути Фрідами, Фріди, які хочуть бути Іринами, Шнеєрзони, котрі хочуть стати Шостаками, і Ведмеді, що конче хочуть стати Медвєдєвими; Галі, народжені в українській сім'ї і виховані в єврейській, і навпаки, Варданяни, які живуть поза історичною батьківщиною і вже не пам'ятають своєї мови, проте й далі залишаються носіями давньої вірменської культури…

Чи маємо ми право засуджувати їх?

Напевне, ні. Хіба можна засуджувати інстинкт