Надія Борзакова - Красуня та чудовиська, Надія Борзакова

Його страшенно трусило, але Артур цього не помічав.

- Артуре, мені страшно! - потрясла його за плече. Він здригнувся, відволікся на мить від дороги, глянув на мене і все-таки трохи зменшив швидкість. Замружившись, я притулилася до його плеча. Страшенно хотілося плакати, ніби сльозами можна загасити ту пожежу, що спалювала його сьогодні зсередини. Не його, нас обох.

Підскочила від сигналу клаксону. Виявилось, ми вже біля воріт будинку. Не чекаючи, поки ті відкриються повністю, Артур в'їхав на подвір'я і припаркувався так, що між капотом і поруччям сходів доведеться протискатися. Не чекаючи, поки він відчинить мені двері, я вийшла з машини. Майже одразу опинилась у його руках, і чоловік потягнув мене всередину, тримаючи за талію, як дитину. І так само обережно.

Ми піднялися нагору до спальні.

- Я не дам тобі піти! - прогарчав, стиснувши мої плечі. - Ти моя!

І накинувся на мої губи жадібним поцілунком, зірвав з мене пальто, заліз крижаними руками під джемпер. Тіло хотіло його, відгукувалося на ласки, а розум протестував. І Артур відчув.

- Елізо, я не просив його про це. Ніколи б не подумав перевіряти тебе, - простогнав він важко дихаючи. - Ти не віриш мені, але це так.

- Я вірю, Артуре. Ти сказав, і я вірю. А ось ти мені ні. Хоч Віталія і не підсилав, хоч розповідаєш про свої справи, хоч надів обручку на палець. А все одно... Я винна, я мала розповісти про Алекса. Але я не давала жодного приводу вважати, що причина інша, ніж та, яку озвучила. Це так?

Він безсило кивнув. Притулився палаючим чолом до мого і заплющив очі.

- Ти права. У всьому. Я дійсно змушую себе думати, що ти тут з будь-якої причини, крім...

- Крім кохання. Чому?

- Тому що всім іншим я можу керувати. Всім, крім почуттів. А в такі моменти я впевнений, що ти по-любому будеш поруч. Але в той же час, не хочу так, мені вже мало .... Не «вже», з першої хвилини мені стало мало просто твого тіла. Мені ти вся потрібна. Потрібне твоє кохання. І коли думаю, що завоював його, втрачаю розум від страху втратити. Адже я не зможу жити, знаючи, що тобі не потрібен. Без тебе не зможу жодної хвилини. Мені вже дах зриває, Елізо….

- Просто спробуй навчитися мені вірити.

- Елізо, я й вірю. Що ти не брешеш. Ось тільки за кохання можна прийняти й інші почуття. А потім розібратися в собі та зрозуміти, що помилився. Адже не всіх можна…

- О, ось у чому справа. Ти вважаєш, що тебе не можна кохати!

- Чому ж – можна. Наприклад, як батьки, хрещений батя-Соловей або ті, чия любов міцніла зі збільшенням кількості нулів на рахунках. А ще можна жаліти – як, наприклад, ти зараз.

- Я не жалію тебе! - закричала я, - мені боляче від твого болю, розумієш? Боляче від того, що ти вважаєш себе негідним кохання. І це не так. І не тому, що тих, кого не можна любити, не існує в принципі. Не тому, що люблять не за красу, розум, талант чи успіх, а взагалі невідомо за що… ще один поцілунок не дав домовити.

- Ти кохаєш мене, скажи? - прошепотів у мої губи.

- Кохаю…

****

Пізніше, натягнувши одну з його сорочок, я попрямувала за медикаментами під явне невдоволення чоловіка, що вибралася з ліжка. Щойно повернулася, Артур одразу намірився мене в нього повернути.

- Ви що нехтуєте рекомендаціями лікаря?

- Виконувати їх немає необхідності, адже я вже вилікуваний, - відповів чоловік.

- Угу, - хмикнула, сідаючи на відносно безпечну відстань і приступаючи до справи. Згадалося такий схожий на цей вечір ранок...

- Віталію сильно дісталося? - я обережно обмацала розбиту руку. Та, на щастя, виявилася цілою.

- Хай, дякую скаже, що живий залишився, - крізь зуби процідив Артур.

- Ти не правий, Артуре. Він просто переживає за тебе і…

- Через його переживання я мало не втратив тебе! – перебив він.

- Але це через мої власні неправильні висновки, а не через його вчинок. До того ж, якби не ця ситуація, хто знає, коли б ми поговорили. Виходить, він все ж таки допоміг нам обом, хоч і вельми специфічним чином.

- Ти все ж таки неймовірна.... Повинна б вимагати "негайної страти", а натомість захищаєш і намагаєшся нас помирити.

- Віталій - твій найкращий друг, - усміхнулася, представивши вираз обличчя Ліхно, якби він це почув. Закінчила з обробкою і приклала до руки крижану грілку. Пізно, але все-таки. - Рідкісна людина, якій ти справді довіряєш, інакше вже точно вирішив би, що її пропозиція не перевірка. До того ж, якщо непотрібні люди почують, що у вас сварки, скористаються цим, а проблем і так багато.

- Як швидко ти вчишся, - задумливо промовив Артур.

- Це погано?

- Так мені хоч трохи спокійніше, - незрозуміло відповів, а потім знову потягнув мене в ліжко, заважаючи обмірковувати сказане ним.

 

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно