Надія Борзакова - Красуня та чудовиська, Надія Борзакова

Що ж робити? Як урятувати Артура, якщо моїм словам він не повірить. Якщо все, що я скажу, лише погіршить ситуацію... Якщо...

Я глибоко зітхнула. Виникла думка принесла полегшення, подібне до того, що відчуваєш виринувши з глибини і зробивши довгоочікуваний ковток повітря. Можливо, вперше за довгий час я дійсно вчиню правильно.

Я набрала номер Артура. Він відповів після першого гудку.

- Артуре, ти ще в офіс?

- Так, треба кілька справ закінчити, не чекай на вечерю.

- Я теж тільки їду. Була складна операція, тож затрималася.

- Успішно?

- Так, - повисла пауза, яка передбачає прощання і можливість все ж таки ще раз подумати, - Артуре, мені потрібно з тобою поговорити. Це відносно терміново, але якщо ти не можеш…

- Я можу, - у його голосі залунав метал. - Приїдь прямо в офіс.

- Впевнений?

- Так.

Отже, часу продумати рівно стільки, скільки займе дорога. А вона, попри вечірній час та негоду, пролетіла жахливо швидко. Ось і бізнес-центр, ліфт, приймальня вже без секретарки та його кабінету.

- Я сумувала за тобою, - він скривився, ніби ці слова завдавали болю.

- Я теж, - сказав у відповідь. Наблизився, поклав мені руки на талію. Поблизу ще більше впадало в око те, що він, швидше за все, не спав цієї ночі. А може й попередньої.

- Артуре, у нас є проблеми. Від того, що уникатимемо один одного, вони не зникнуть.

- Так давай зараз і обговоримо, - він відійшов, сів за стіл, а мені запропонував крісло навпроти. Ніби я співробітник, що завинив, або, у кращому разі, бізнес-партнер. Погляд Артура був зараз крижаним.

- Артуре, до мене вранці приїхав Віталій.

- З чого раптом?

- Він... Артуре, він щур. Зливає про тебе інформацію комусь, а після Алекса ти його віддалив, і він запропонував мені..., - глянула в непроникне обличчя Артура, і слова застрягли в горлі, - о боже, це ти! Це ти йому сказав так вчинити! Щоб перевірити мене!

Схопилася з крісла, спіткнулася об нього, але втримала рівновагу.

- Елізо..., - прошепотів білими губами. Підвівся, ступив до мене, але я відсахнулася, - Це не...

- Це не так?! Скажи, матір твою, дивлячись мені в очі, що ти не просив цього чванливого недоумка перевірити мене, підозрюючи, що я замішана в історії з Алексом! Скажи! – голос зірвався на істеричний крик, але я не могла зупинитися. Біль від першої в моєму житті справжньої зради отруйними шипами врізався в серце.

Артур якось ніяково хитнувся вперед. Трохи підняв руку, але відразу опустив. Просто мовчки дивився на мене з якимсь нечитальним виразом.

- О, боже .... Артуре, я винна. Я мала тобі розповісти, але не зробила цього не тому, що ти думаєш. Я не хотіла, щоби хтось постраждав. Але якби я могла припустити, що Алекс... Хоча яка різниця, якщо ти все одно мені не віриш. І щоб я не сказала, чого б не зробила, це не зміниться. Просто тому, що ти мене не залякав і не купив. У глибині душі ти сам це розумієш.

Я обернулася і вийшла з кабінету. Вся моя істота кричала, благаючи його мене зупинити. Сказати хоч щось, хоч спробувати виправдатись. Нехай і збрехати-зараз не важливо. Адже це стало б приводом виправдати його для себе... Але Артур не зрушив з місця.

Двері за спиною голосно грюкнули від протягу. Немов сомнамбула, я підійшла до ліфта і натиснула кнопку. Його стулки майже відразу відчинилися, і я практично налетіла на Віталія. Він аж завмер на місці з таким виразом обличчя, яке в інший момент до сліз би розсмішило. Дивлячись у вічі, зробила крок у ліфт, а він відсторонився і смикано вийшов. Щойно стулки зрушили, долинув якийсь гуркіт і шум. Я сподівалася, що ліфт звалиться, і я розіб'юся... Точніше, падіння покінчить лише з оболонкою, чим і є людина без серця. А моє вирвали та розтоптали...

На виході чекали Олег та ще двоє охоронців.

- Залиште мене, - обійшла чоловіків, запізно пошкодувавши, що звично вибрала паркування. Якби вийшла на першому, було б набагато швидше. Хоча, а куди поспішати і куди йти...

- Елізо, послухайте, будь ласка, - терплячим тоном почав Олег. - Ви не можете сама ходити вулицями, це небезпечно. Я прошу вас, сядьте в машину.

- Ви приставлені охороняти дружину Барінова правильно? - прокричала я. - А я нею більше не є, тому…

Я не договорила. Двері на сусідні з ліфтами сходи з гуркотом відчинилися і з них вискочив Артур. Біла сорочка була розірвана на плечах і забризкана кров'ю - на грудях та правому манжеті. Кісточки збиті до м'яса. На спотвореному ледь не звіриним вискалому обличчі дикою люттю палали чорні з-за розширених зіниць очі.

- Не є? - проревів він. - Думаєш, це тобі вирішувати?

І грубо схопивши мене за руку, потягнув до машини. Відкрив її і вштовхнув усередину.

- Не лізти! - скомандував охороні, що наблизилася. Сів за кермо і різко зірвався з місця. Пронісся парковкою і вилетів на дорогу, збивши шлагбаум. Вдавив педаль газу до упору і помчав проїжджою частиною, ігноруючи світлофори і іноді вилітаючи на зустрічну смугу. Ми дивом досі ні з ким не зіткнулися та не спровокували аварію.

- Артуре! Артуре, я прошу тебе, будь ласка, не жени так! Ми розіб'ємось! - здавалося, він не ігнорував, а справді не чув мене зараз. Мов його розум з метою самозбереження відключився від усього, крім того, що давало вихід агресії. Згадалися його слова про схожість із батьком. Зараз те, що він мав на увазі, ставало очевидним, але все одно я його не боялася. Тому що розуміла, наскільки відрізнялася його оцінка власної особистості та її подання від того, якою вона була. Десь на краю свідомості маячило, що я знову не до кінця розібралася в ситуації та знову зробила необачні висновки. Але зараз усе це разом із образою відступило перед прірвою болю, який я відчувала в ньому.

- Артуре, будь ласка! - я посунулася на сидінні, поклала руку поверх його руки, намагаючись не торкатися ранок, що кровоточать. А другою ковзнула по передпліччю, трохи стискаючи залізний біцепс. - Зменш швидкість, будь ласка!