Андрій Котовський - Потопельник у рожевих рукавичках

на новій батьківщині, бракувало тоді супермаркетів. Нарід скуповувався в «склепах», продуктових магазинчиках коло житла. Вивезеного так-сяк (не варто прибіднюватися, ще й як) — вистачило на відкриття такого закладу. Одного, другого. Третього. Зрушилася з місця загальмована, було, гра.

З часом купився будинок. З'явились інші справи.

Жирного для себе 2012-го він стояв на терасі, діставав з кишені дещо заяложеної замшевої камізельки цибулинку годинника. Треба добре втовкмачити Асьці, що не варто порушувати його, доброго, владного дядя Дзюника, непорушний регламент.

І нащо знадобилася тут ця безбарвна дівуля, онучка призабутої молодшої сестри, Ольги? Та нащось знадобилася ж.

Тут і зараз — 4

Заєць клацнув дверима квартири на Позняках. Скидав кросівки, гладив Гриця.

— Гей, Зайцю! Все гаразд? Може, ти ще й наїжений? Якщо так — давай сюди. Малюватимемо щось на зразок генеалогічного дерева Дідуха. Так чи інакше — це оточення моєї дівулі.

— Стривай… Дай дихати. Гінекологічні дерева я здатен малювати по тому, як хоча б перевдягнусь.

— Фе… Жарт щодо генеалогічного-гінекологічного — мало, що з бородою, так точно, з бородою брудною. Ага… Нахлявся пива? Сам-один? Зі своїми айтішниками? Або з черговою леді Гагою?

Заєць дещо знітився. По-дурному, чомусь саме «леді-гагами», він йменував усіх своїх тимчасових подружок. Але ж і справді, він, цілком випадково, дні три тому, наскочив на нову, познайомився. І сьогодні прогулювався саме з нею. Ну, й чуйка в Лободи!

— Отже. Володимир Дідух, він же Дзюник, 1935 року народження. Анастасії Петрук доводиться двоюрідним — аж дідусем. Молодша сестра Дзюника, якась Ольга, у 1970-му народила дочку Тетяну, виховувала її сама. За відомостями — була ця Ольга спокійною, усе життя пропрацювала бібліотекаркою у Львові, в науковій бібліотеці імені Стефаника. Коли Таня у вісімнадцять років подарувала їй онучку, щоправда, шлюбну — гнівалася. Зарано, мовляв. Якби не мати, Тетяна б і освіти не отримала, а так бабця взялася за кермо родини, малу доглядала, дочку примусила медичне училище скінчити. Батько Асі, Валерій Петрук, це й був приятель нашого Бонка, він…

— Не торохти! Ти ж у цих відомостях уже, напевне, півдня сидиш, а я лише в'їжджаю! А, до речі, де ти надибала таке досьє? Та стривай, що це за погоняло — Дзюник? Чому саме так?

— Не погоняло. Нормальне зменшувальне ім'я, розповсюджене, щоправда, лише у певних регіонах, на Галичині.

— Не второпаю. Жодна літера з Володимира тут не прокльовується!

— Послухаєш філолога — второпаєш. Тебе, до речі, Шурою ніколи не кликали? А могли б. Могли б, хоча ланцюжок і дійсно дивакуватий. Слухай-но, вслуховуйся: Олександр — Олексаша, чи, радше, Алєксаша, бо російською, й далі — Саша — Сашура. Шура. І тут усе витікає чудово: Володимир — Влодек — Владек — Владзюньо — Дзюньо — Дзюник.

Те, що Заєць назвав досьє, Лобода оперативно здерла з Бончука. Ще при першій розмові сказала йому — це конче потрібно. Усе, що вдасться надибати. Хай відробляє свою частку розслідування!

Його хрещениця, ніби, не має близьких друзів. Навіть приятелів. Тим паче, у Києві. Отже, якщо мацати її середовище, то починати варта з родини. Ще таке важить: дивні речі навколо неї почали коїтись після того, як неочікувано отримала спадок. До того, ніби, нічого такого не було. Спадок — від старого Дідуха. Може, він когось обділив?..

Бонк, невідомо достеменно, які зв'язки задіяв (казав, що і якогось відставника-міліціонера йому у Львові відкопали, й навіть старигана, приятеля Дзюника, художника Євгена), але вже нині виклав гідну інформаційну здобич.

Соломія, й дійсно, малювала на аркуші, але схоже це було ніяк не на дерево, радше, на струнку схему зі стрілками. Стрілки перехрещувались.

Від Валерія Петрука, котрий бозна-коли розбився на машині, до Бонка. Але й до Дзюника, треба розуміти, риска мала б вести. Як-не-як, а Валерій же ж — зять його молодшої сестри. Батько його двоюрідної онучки, яку діловар Дідух сильно вподобав наприкінці звивистого життя.

Звивисте життя. Дружина, Муся, померла, ще коли Дідух мешкав у Львові. Лишивсь якийсь Едуард. Чи то племінник, чи, може, й син. Справді — син Дзюника? Або ще когось, невідомого?

Була й друга дружина. Не розписана, цивільна, як-то кажуть. Якась львівська бухгалтерка, Наталія. Жили вони з Дідухом порівняно недовго, але ж таки жили! Ще й у неї — якийсь син, авжеж. Але ніби, за строками співжиття, він не може бути сином Дзюника.

Лобода накидала кілька запитань. Взялася за мобільний.

— Анатолію? Добрий вечір. Занотуйте, будь ласка, і постарайтеся довідатись якнайшвидше. Оця Наталія, друга дружина Дідуха, вона жива? І де живе зараз. І ще, чуєте, попрошу…

Заєць намірявся вийти з кімнати, але перш за все — зробив Соломії те, чого вона не любила. Показав кажана. Тобто, розтягнув указівними пальцями очі, великими — рота, висолопив язика, вільними пальцями помахав у повітрі, немов вухами нічної летючої потвори. Заєць не терпів Бонка.

— Ну, ти й крута… Напрягаєш конкретно. Та що ти, ні-ні, я жартую! Усе буде зроблено. Кажу ж — пожартував. Не ображайся. Просто цікаво, у сім'ї ти тоже наряди роздаєш?..

У сім'ї… Комп та книги. Друзі. Заєць-Зайчисько. Гриць — котяче сонечко.

Сказати цьому перцеві, аби ніколи не чіпав язиком її особистого життя? Ні. Проїхати. Бо сказати так — це, значить, якраз зачепити те, чого не хочеш дозволити чіпати.

Ще на аркуші, у схемі зі стрілками — звичайно ж, Тетяна. Асина мати. Про неї Бонк знає. Живісінька, їй всього-навсього 45 років. Вже давненько у Києві. Чому заопікуватися проблемами з донькою не могла б саме мати? Геть байдужа? Чи, стривайте, небезпека може якраз виходити, у тому числі, від неї? Сім'я — кручена справа…

Соломія намацала шльопанці під столом. Рушила й собі на кухню.

— Агов, родинонько! Ви ж — моя сім'я? Дайте бутерброда, з бринзою, якщо бринза лишилася!

Заходило літнє надвечір'я. Котисько лежав собі на рамі відчиненої кухонної кватирки, одна лапа — назовні, хвіст — у середину. Заєць щось під'їдав, не відриваючись від ноутбука. Навряд чи працював, бо зачасто посміхався.

— Блудливі ниньки у тебе очиська, Зайчище. Та добре, не хочеш — не розповідай.

А розповідати й не було так, щоб чогось особливого. Кілька днів тому колега купив собі новий скейт. Ось і вирушили, прямо після роботи, дощечку опробувати. Вони обоє, звичайно ж, катались, але не так, аби високим класом. І ось, перепочивали, сиділи, дивилися собі на інших. Прямо таки літала тут одна собі така. Вони спочатку думали — хлопчисько. Та ні, дівка! Але й управна…

Сашко задивився —