Андрій Котовський - Потопельник у рожевих рукавичках

спочатку на повітряні викрутаси, а потім і на ноги, на пружні, м'язисті, але по-жіночому стрункі. Така собі — птічка-нєвєлічка. Ого…

Одного разу таки шльопнулась. У коротких, жовтогарячих, блискучих велосипедках до колін, і шкіра ніг, там, де відкрита, також виблискує. А на шкірі — садно, не так щоб велике, але ж по асфальті проїхалась.

Заєць підліз, мовляв, допомогти. Але очі в пацанки були не зляканими, дівчина оглядала свою ногу із садном так, ніби це був механізм, з якого чомусь вилетіла неслухняна гайка. І під ніс бурмотіла недівочі слівця.

Проте, паперову хусточку прийняла. Використавши, скрутила кулькою і щиглем послала її напрочуд влучно, прямо у неблизький смітник. Хлопцеві кинула: «Доганяй!»

Галею звати. Галкою. Телефончик дала. Сьогодні пересіклись на Хрещатику.

— 1 що, ти закохався?

— Скоріш — захотівся.

Лобода посміхнулася хлопцеві: «Хотеть — не вредно, правда-правда, Сашо». І, мовчки, до себе: «Здається, шкідливо якраз нікого не хотіти. Як-от я останніми роками…»

Заєць закрив свій ноут.

— Та добре, облишимо моє стривожене лібідо. Скажи, як ти уявляєш собі свої найми? Ким будеш, що робитимеш?

— Поки що думаю…

Ася все ж таки доправила свою скалічену спину до лікаря. У них з Ромком на ходу й машина, двомісний фіат «Баркетта», синій, дах піднімається. Вона сама — ні, за кермо не сідає. А Ромко — як же гарно він виглядає, коли веде машину, таку, з відкритим верхом, виставивши лікоть!

І дарма, що «Баркетта» — мотлох. Що люди, котрі продали Асі цей будиночок, просто залишили геть спрацьовану тачку, ні копійки не попросили. Мовляв, бонус, хочете користуйтеся — фіат все ж таки ще на ходу, а хочете, так на звалище його.

Під'їхали вони в приватну клініку «Борис». Недалеко, тут на Осокорках, на Бажана, хто ж не знає цієї будови, схожої на величезний батискаф. Чи справді батискаф виглядає саме так? Чи просто подумалося це Асі, прилипло слово, бо ж і не бачила вона ніяких батискафів.

Вона з усіх сил відволікала, заговорювала себе. Бо ненавиділа візити до лікарів. Це… занадто. Розповідати про тіло сторонній людині.

Сердитій? Напевне, що сердитій. Бо нема чого калічитись. Було колись, Ася малою плигнула так, що зламала ногу. Ні, напевне що була лише тріщина, коло пальців ступні. Бо із серйозним переломом вона навряд чи б мовчки ходила до вечора. А вона ходила. Біль боровся зі страхом. Бо бабця й справді розгнівалася, коли усе вийшло на яв. «Хто тобі винен? Сама собі винна» — повторювала вона.

Та ж доведеться не лише розповідати, але й показувати!.. Ох.

Ася зіщулилася в кріслі затишного коридора. Треба було зачекати, аби зайти у процедурний кабінет, лікарка ж звеліла зробити ультразвукове дослідження.

Роман розглядався не без цікавості. А нівроку вона, лікарня для тих, хто при грошиках!

У коридорчику, крім УЗІ, ще рентген. Ось, винесла звідтам медсестра пластину, так би мовити, негатив фотки нутрощів. Простягає літній пані, сивій, енергійній. Ага! Не віддає. Відкликає набік, щось говорить, здивовано. Схвильовано? Йде назад у кабінет. А пані стоїть, не повертається до вусаня, мабуть, свого чоловіка, який на стільці сидить тута, в коридорі. Вона робить йому жест рукою, мовляв, почекай хвилину. Рука її… Так, здригається.

З-за зачинених дверей рентгену раптом лунає гнівний чоловічий крик. Медсестра вискакує, червона на виду, тицяє пальцем у знімок, белькоче:

— Таке у мене вперше… Вибачте, вибачте ж! Не робіть рекламації, сама не знаю, як сталось… Мене за це із зарплатні оштрафують, прошу вас…

Лікар виходить з кабінету. Пояснює: дівка клацнула грудну клітину на уже використану плівку. І поспішила віддати знімок, ляпнувши про застарілі туберкульозні каверни в легенях… А це ж — просто накладання зображень! Якщо придивитися, видно, що пацієнти різного зросту, навіть два хребти побачити можна. Але це — якщо придивитись. Якщо ж просто тицьнути пальцем у чорні плями, й сказати, що це застарілий туберкульоз або рак… Не дивно, що людині зле може стати.

Сива жінка молодшає на очах. У неї глибокий, щирий сміх. До сміху долучається її супутник, вусань.

Вони не збираються скаржитися. Достатньо повторного знімка. «Те, що я пережила за одну хвилину… А виявилося — нема чого й переживати!»

Роман відходить набік, досить стовбичити біля людей, роблячи вигляд, що читає рекламу на стіні.

Ага. Асі ж нема. Її вже покликали на ультразвукове. Вона не бачила цього цирку.

* * *

Дорогою назад дівчина повеселішала. Хірург каже — хребці не постраждали. Болить? Аякже. Глибокий внутрішній забій. Знеболювальне, звичайно ж, не вихід. А ось є такі порошки, зараз буде рецепт, прямо тут у них нанизу в аптеці придбати можна. Три-п'ять днів, не пропускати прийому, у воді розводити, вже сьогодні має бути легше, а там і весь забій розсмокчеться.

Ася, крізь пакетик, намацує упаковку ліків. Знов сумнішає. Хірург оглянула спину. А мозок? Як це вона може геть не пам'ятати свого падіння зі сходів? А таки не пам'ятає ж… Лунатичка? Сомнамбула? Чи усе примітивніше, огидніше — звичайна самашедша, яка невдовзі почне забувати, хто вона є, що навколо…

Ромко не повинен знати цього. І… їй, у крайньому разі зараз, не знати б. Вона нізащо не піде до психіатра.

Аби знову не повіятися десь уві сні, Ася останні пару ночей крадькома стелить біля ліжка товстий махровий рушник, просочений зимною водою. Десь чула, що сомнамбули прокидаються, торкнувшись ногою холодного.

А потім? Коли Ромко спатиме з нею? Мокрий рушник доведеться прибрати…

Роман кермував однією рукою. Звичайно, що ця «Баркетта» — повне гімно. Хоча, ач, оглядаються, коли котить він отак, з ліктем назовні. З відкритим верхом. Коли купуватимуть вони автівку, зрозуміло, що потім, може, й справді брати б саме таку, в якої відкидається дах?

Ну й історія з цим рентгенівським знімком… Дійсно, дрижака можна схопити конкретного. Ця тітка з сивиною, вона, напевне, сильна. Не почала голосно побиватися, не дала почути чоловікові. Стиснулась у кулак. Перечекала.

Що би було з Аською, якби їй підсунули таке? З хай попереднім, але разючим діагнозом?

Ася, вона ж боягузка. Вона і без такого знімка з безлічі варіантів будь-якої ситуйовини подумки обирає найгірше. Й мовчить. А якщо б так, у лікарні страшне почула б — розридалася б, крикнула б? Чи мовчки пішла б? Навіть не занісши знімок до лікаря? Пішла б умирати? Вона геть не вміє захищати себе…

Такі ось у них справи.

Колись — 4. Ася

Мама — свято. Й тато — свято. Бабуся —