Андрій Котовський - Потопельник у рожевих рукавичках

нього! Зараз би так і сказали: ексклюзив для найшановнішого відвідувача. Значить, рівень, як не крути.

Офіцерська донька виявилася не козирною. Її батечко, в якого скандально смерділи ноги, а нігті він дбайливо й часто стриг саме на очах у новоспеченого зятя, великих чинів чи там статків не набув. Приймаком Дідух увійшов у квартиру-гармидер, вхід, знаєте, з так би мовити, італійського балкону, що тягнеться над усім подвір'ям, і вхід цей — прямо в кухню. За нею дві кімнати. От і весь палац.

Та добре, батька збиралися переводити в інший округ. Здихатися старшої, Мусі, яка вже дещо перестоялася — ще й як випадало.

Забрали фікус, символ помешкання «не паслєдніх людей». Один. Другий лишили Мусечці. Вона вологою ганчіркою протирала його шкіряне, ніби й неживе, темне кажанисте листя.

Дзюник-Валодя не шкодував, що одруживсь. Бо так і треба. Аби — як у людей. Муся, звичайно, тоді, коли він призначав гостину на свята, кромсала вінегрет й парилася вночі коло холодцю. І манерно запрошувала визначених ним осіб «на чашку чая». Аби вони при столі сплеснули руками, й хвилину-другу виспівували: «Йой, Мусю Миколаївно, ваша чашка чаю — це ж обжиралівка, ні в яку чашку й не зміститься, хоч би у пузень якось змістити!»

Муся не зачала дитини. Й цим дозволила Дзюникові тримати її в чорному тілі, можна сказати, з усіма підставами. Древніми, де годиться при нагоді кинути — «пустоцвіт».

Коли отримав від партії квартиру, нарешті, в новобудовах коло Автобусного заводу, перебрався туди сам-один.

Про людське око вважалося: Дідух шукає обмін двох квартир на одну, наразі стережуть обоє помешкання, ось такі вони спритники.

Роз'їзд (крий, Боже, не офіційне розлучення) відбувся тихо, Дідуховій кар'єрі геть не завадив.

Коли хотів — міряв кроками довгий, паршивий балкон. Відчиняв власними ключами. Сідав їсти, зокрема, пізнього недільного ранку, бо ж любив Мусині сирники й пересолоджений чай з молоком. Роздивлявся, чи не забрати б трійник з електричної розетки, тут-бо стирчить, а у нього якраз потрібен, не бігати ж йому по магазинах!

Інколи — валив Мусю на диван. Майже мовчки. Та що там — таки мовчки. А якщо й говорив, то радості жінці з цього було мало.

Не згадає вже, що саме він тоді сказав їй, куди вколов. Але одного-однісінького разу Муся верещала без сліз, а потім і зі сльозами, що бризкали, немов з клоунського знаряддя, з-під підпухлих очей. Верещала — «ти душу мнє виєл, у-у-у...»

Невдовзі, проте, — здається, це просто співпало за часом — вона подалася на вітцівщину: батько, по відставці, осів десь там у Росії, під Набережними Челнами, звідки й був родом. Ніби — молодша сестра, Алевтина, з якою й відбули тоді батьки зі Львова, захворіла важко. Чи ще там щось таке з нею трапилося. Він же ж і грошей на цю мандрівку підкинув, еге ж.

Сиділа у цих Човнах, чи під ними, чи не півтора року. Повернулась зі шмаркачем: «племінник». Буде, мовляв, виховувати. Пхе, не Альоша, а цілий Едуард!

Щуреня не викликало захвату. Та хай собі, не під його ж дахом. Щуреня у школі вчилося так-сяк, але змалечку бігало пальцями що по клавішах ще трофейного піаніно, на якому не змогли вивчити ні Мусю, ні молодшу сестру, що по гітарних струнах.

Хлопець співав. Сколотив гурт. Середньої руки, весільна попса — бум-цик-цик. Коли ж з претензією — так тіпа рок. У якомусь кафе в певні дні лабали не «Висить ябко, висить», а власні пісні.

Поїхали влітку підкосити бабла на танцмайданчиках кримських курортів. Звідти Едик й загримів на відсидку. За злісне хуліганство. Чи з собою привіз, чи то там якусь міцно надибав, але була в нього ляля. Й одного разу, коли, відігравши на танцях, поткнувся у її двері, вони виявилися зачиненими на ключ.

Другий поверх. Розігрітий, поліз до вікна, чи то по сплетеннях лози, чи то, — точніше, так і було — по платану. А за вікном — трахається його ляля з курортником, аж гай шумить. Якби навкруги був гай…

Навколо шуміло море. Чи в голові шуміло. Едик сплигнув у кімнату, й перемакетував курортникові щелепу.

Дідух мало думав про Мусю й виплодка, якого вона підібрала, так би мовити, на самотню старість. Проте, пізніше, гей, пізніше, хлоп, уже після смерті Мусі, обважнілої, з ногами в напливах, якимось чином розчухав його e-mail.

І почав писати, та яке! Мовляв, здоров був, татку, я є Дідух, мама казала, що справжній, твій син.

Мовляв, ти ж бував з нею, вона поїхала до Човнів зі мною в животі. Народила. Ось він — я!

Дідух отримував цю маячню уже в Польщі. За кордон він від'їхав із задоволенням. А як же ж? Треба вирівнювати течію життя, бо…

Бо він, один раз, поставив не на ту конячку. На червону, мать її туди. Звичну. Старезну шкапу, котра, проте, здавалася безсмертною.

А тут — не по краплі, а нежданим дощем, що там, грозою, аж ніяк неочікуваною — кипіли мітинги кінця 80-х століття за номером 20. В обкомі спочатку не сприймали ці початки повені всерйоз. І коли замзав відділу, товариш Дідух, вичитував своєму приятелеві, Генику-Жені, єдиному збереженому з юності, художнику Євгенові, за те, що той знов став Геником, і вчащає на ці ниці збіговиська — Дідух вважав себе правим.

Мовляв, не варто лягати під танк. А Совіти — таки танк. Відмовить їм мотор, так це ж не за нашого життя.

А потім, по ГКЧП, по проголошенні незалежності — у ці здичавілі дні, в обкомі перегрівались апарати для знищення документів, паперів, котрі здавалися вчорашнім господарям життя геть цінними й таємними, але… не знадобились і переможній вулиці.

Вулиця, як водиться, прощолкала. Люстрації не було. Дідух опинився в інженерах-управлінцях середньої ланки, на підприємстві, котре було відстійником для номенклатури й у затишніші часи.

Якби, якби ж!.. Коби знати б — і він би засвітився на тих мітингах. І потім (фахівці-апаратники, а не мітингові горлопани — потрібні усім), залишився б бодай яким, і то не останнім, посадовцем у «нових». Не на ту конячку поставив…

На життя вистачало. До кінця б вистачило. Але… Зникла гра.

Що ж, був документ, надрукований латинкою, котрий не мав ніякого відношення до паперів, що їх згодували різальній машині. Його документ. Мамка зберегла, ще колись передала йому. Польське свідоцтво про народження. У 90-х цього вистачало для репатріації. Народивсь у Львові до 39-го, маєш папірець — давай, стукай у залізну браму кордону.

Там,