Андрій Котовський - Потопельник у рожевих рукавичках

Гроші пливли до його рук кількома потічками. Найбільший, як і годиться — найризикованіший: участь у кришуванні цеховиків, радянських промисловців-підпільників. Не гребував й дріб'язком, аякже. Ось, у обкомівському спеціальному секторі, сидить собі той, хто відає закордонними поїздками громадян. Заходить до нього якийсь місцевий діяч, тихенько скимлить: «Вікторе Сергійовичу, наступного разу я поїду? Правда ж, я поїду?» Закриються за прохачем двері, і кине йому у спину завсектором, так, аби не почув: «Поїдеш-поїдеш. Голой жопой по нєструганим доскам…»

А приязний, уплутаний у сотні знайомств, товариш Дідух зустріне прохача в коридорі, цілком випадково. Прийме запрошення на кавусю з коньяком. Погомонить. Шепне, мовляв, той Сергійович нічого не рішає, і ні-ні, борони Боже, не бере. Натякне на інші шляхи, очима вкаже на стелю. Конверт від прохача розділить з тим же ж Сергійовичем. Конверт до конверта, гріш до гроша…

І прийшли на зміну перекошеним від хронічного переляку цеховикам перші кооператори. І проросли всілякі, з понтом, молодіжні, технічні та творчі кубельця, де чого лишень не клепали, чим не торгували… Кому треба — знали, що ходить усе це під Дідом, як кликали його поза очі.

Варто було дочекатися. Незворушно. Всяке було, тепер згадувати, так просто смішне, а тоді… Те, що міг упійматися, коли з таємного кипіння цеховиків час від часу здіймали шумовиння, запроторюючи декого під серйозний строк — це передбачуваний ризик. А якщо отака фігня?..

Він виступав в обговоренні свого напрямку роботи під час чергової обласної партконференції. І раптом байдужу тишу залу розірвало неймовірне. «Повстаньте, гнані і голо-о-од-ні…» Розлогий баритон, одинокий, затягнув партійний гімн.

Він не глянув у зал. Перш за все — кинув оком на президію. Там усі сиділи цілком незворушно. У залі ж півхвилини тривав шурхіт, під який, з виряченими від переляку очима, опускався на місце літній профспілковий діяч, чи то з Бродів, чи ближче, ага, з Пустомитів.

У залі чавили сміх. А товариш Дідух спокійно продовжив читати свій виступ, з того слова, на якому коротко перервався.

Баритона у районну делегацію взяли саме за голос. Партконференція — ніяка не дискусія, а раз і назавжди усталене дійство, як ото служба Божа. У кінці, по всьому, співають «Інтернаціонал». Районний керманич хотів, аби делегація була на видноті. Сказав тому, з профспілок, якому до пенсії півроку лишалось — будеш делегатом, можеш собі у поїздці відриватися, бухай собі у почесному відрядженні. Від тебе — лишень одне. Як дійде до «повстаньте», не шкодуй голосини, хай побачать, як у нас в районі співати можуть.

Те, що стариган задрімав під рівне дзюркотіння слів із трибуни — не біда. Але ж він, бугай похмільний, так хропів, що інструктор райкому, з крісла поруч, засадив невігласу ліктем у бік. Ну, й зрозуміло, той сприйняв поштовх за команду цієї ж миті виконати свою місію…

Зараз глянути — на які дурниці витрачали сили? Хоч тріснути, хоч тихцем надзюрити у відпрасовані костюмні штани, а не засміятись від такого скандалу! Не спитати — що, мовляв, сталося?

Зреагувати саме так й лише так, було чеснотою. На бенкеті після завершення конференції Дідуха пальцем підкликав обласний парткерівник.

— Молоток. Коли той курвій рота роззявив, я думав — розгубишся, витріщишся чи на президію, чи то на цього йолопа. Ще й ляпнеш щось, теє… Чого не треба. А ти чешеш собі та чешеш, точно по тексту!

А якби ти зреагував на провокацію, я б тобі такого підсрачника ввалив…

Похвала від начальства. Придасться. Пронесло крізь дурну небезпеку, якої годі й сподіватися було. Також непогано.

«Сам» відзначив, мовляв, він молоток. Це добре.

Але… Дідух, правду сказати, й не душив у собі сміху тоді, у нештатний момент. Сміху просто не було. Отак. Бо не за розпорядком був би сміх, правда? Так звідки ж би сміху в нього взятися, га?..

Жив не почуттями — калькулятором. Котрий клацав у голові, коли він підраховував цифри в ощадкнижках на пред'явника. Тоді, що ж, народжувався й сміх. Такий дивний — го-го-го. Але за зачиненими дверима.

У часи, порослі мохом по тріщинах подвір'я, часи, які він скинув, мов латані штанці — найкращий шматок їв якраз за зачиненими дверима, у норі їхнього напівпідвалу. У воєнні та повоєнні роки, часи з вічною слиною у роті, найкращим куском був відкраяний матусею хліб, якщо він тоненько змащений маргарином й притрушений дрібкою цукру. Не було маргарину — хліб обережно змочувався водою, бо таки так, ница дрібка цукру розчинялася що в маргарині, що у воді, з-під крану химерного рукомийника. Й солодила слину.

Всі щирі «го-го-го» — від себе й для себе. Коли Муся, прибравши зі столу посуд по його вечері, наважувалася розповідати, що там видалося їй смішним на роботі чи в черзі магазину — він піднімав одну брову. Мовляв: повтори ще раз. Бо не второпаю, нащо мені це чути, й взагалі, про що ти? «Йой, бабо…»

Муся? Звичайно, що так. Законна дружина, а як же ж. З офіцерською донькою він відвідав ЗАГС. Пізнувато, бо вже перетнув свій тридцятник.

Він ставив золоті коронки на підгнилі кутні. Щоби не в робочий час, а справа виявилась марудною, домовився з дантистом на пізніше. Поліклініка, при лікарні, була пустою. Дантист цього разу вимучив клієнта до денця. Біль Дідух стерпів, але оце сидіння з відкритим ротом, оці дурні команди — закрийте-відкрийте, прикусіть, сплюньте — накопичились. Реально, у щелепі. Хотілося сплюнути, саме так, від усього єства.

Медсестра кабінету, така собі, зі штивними рулетиками шестимісячного, тобто, гарячого перманенту, стовбичила в коридорі. «Больна вам, да?» Не пам'ятаючи себе — а таке траплялось із Дідухом украй рідко — вхопивсь за цицьку, через цупкий, неприємний бюстгальтер. Заштовхнув у закапелок, пригнув, розвернув головою до держаків прибиральницьких швабр. Копирсався із якимись гумовими мотузками, що підтримували її панчохи, зі своїми штанами.

Насадив саме так, рачком і без зайвих слів.

І, можна сказати, влучив. Не випадає брати цнотливицю (і як збереглася?) таким робом? Ну, та й що? В результаті — сльози, але не від зґвалтування, ні-ні, через те, що «Валодя, я смотрела на тебя, когда ти єщьо в ту пятніцу первий раз прішол».

У Дідуха ще не було цнотливиць. Воно так, справа марудна, радість хіба мусульманам, напевне… Бо ж їм чомусь Пророк міцно гарантує, що у їхньому раю герої будуть ламати цілки дівкам-гуріям, й після кожного разу там у гурій усе заростатиме, щоб наступного разу знов ламати…

Але ж, але ж. Перший раз — усе лише для