Ольга Кобилянська - Царівна, Ольга Кобилянська

по­ки­ну­ти свої студії і йти жи­ти між на­род?

- Так це прав­да, Оря­дин? - спи­та­ла я, не­ми­ло зво­ру­ше­на, ви­ди­вив­шись на йо­го ве­ли­ки­ми очи­ма.

- Правда, а здер­жує ме­не від то­го ли­ше те, що я не люб­лю на­ро­ду, зна­чить ту гру­бу, не­об­те­са­ну, хоч і доб­ро­душ­ну, незіпсо­ва­ну ще ма­су, кот­рої не зро­зуміє цілко­ви­то тон­ше ду­ма­ючий ум; що се­ред тієї тем­ної тов­пи чо­ловік освіче­ний із своїми дум­ка­ми стоїть сам, мов па­лець. Я го­во­рю прав­ду, от­же, це здер­жує ме­не від то­го, і я не мо­жу ще ріши­ти­ся цілком.

- Так не йдіть між лю­ди, що не при­тя­га­ють вас своїм жит­тям, для кот­ро­го не маєте змис­лу. Ви самі змар­ну­ва­лись би, а їм не при­да­ли­ся та­кож на нічо­го! Кінчіть свої студії, ви май­же вже у цілі, бу­ло би навіть гріхом по­ки­ну­ти все. У нас чис­литься один освіче­ний чо­ловік за двох-трьох - не за­бу­вай­те й цього! У вас суть обов'язки і суп­ро­ти ва­шої на­род­ності!

- Я зне­охо­че­ний, На­тал­ко, послідні ро­ки відоб­ра­ли в ме­не за­пал до вся­ко­го ви­що­го зма­ган­ня, і я жад­ний спо­кою!

- Ви віджи­ве­те знов, Оря­дин! - на­мов­ля­ла я жи­во. - Те­пер вже піде все ліпше, те­пер маєте який­сь маєток, ідіть ли­ше знов виб­ра­ним шля­хом! Ба­чи­те, жит­тя дійсно ду­же, ду­же гар­не! Робіть те, до чо­го ви спосібні, що-не­будь, Оря­дин, ли­ше що­би все бу­ло поп­рав­не, влас­ти­ве вам, і щось та­ке, що мож­на би по­ва­жа­ти!

Він усміхнув­ся так, як­би пе­ред ним сто­яла ди­ти­на і оповіда­ла з роз­га­ря­че­ни­ми очи­ма пре­гар­ну ка­зоч­ку. Я усміха­ла­ся та­кож ми­мо­волі.

- Я вам доб­ре рад­жу, - до­да­ла я, - пос­лу­хай­те ме­не!

- Ви вва­жаєте ме­не спосібнішим, На­тал­ко, ніж я справді є!

- То зав­дай­те собі праці, що­би ста­ли та­ким, яким я вас ува­жаю: ро­зум­ним чо­ловіком із вірою в іде­альні ви­мо­ги жит­тя, по­ри­ва­ючим приміром для за­га­лу. На­шо­му на­ро­дові тре­ба про­во­дирів всю­ди і всю­ди!

- А відтак що, На­тал­ко?

- Відтак нас­ту­пить на­го­ро­да, цеб­то по­ва­жан­ня, вдо­во­лен­ня, кра­са… Ох, Оря­дин, ко­ли б я бу­ла муж­чи­ною, так як ви, я не ва­га­лась би ані хвильки, якою до­ро­гою йти, не зва­жа­ючи ні на що летіла би вго­ру, мов орел, і кли­ка­ла ще й дру­гих за со­бою!

- І ви пе­ре­ко­нані, що за ва­ми злетіли б і другі вго­ру?

- Переконана!

- А я ні! Ор­ли літа­ють без то­ва­рист­ва.

- Ну, - відповіла я гор­до, - але за­те во­ни сильні і не жа­лу­ють своєї са­мот­ності, їм і не ли­чить прис­та­ва­ти з пле­бей­ськи­ми ду­ха­ми!

- Так ор­ли чи­нять, На­тал­ко, а лю­ди не ор­ли!

- Ні, во­ни щось більше і бла­го­родніше, чим за­ро­зуміла ди­ка пти­ця! Во­ни в моїх очах щось ду­же крас­не, а бо­дай щось та­ке, що мо­же бу­ти крас­ним. Що во­ни ще не такі, то інша річ; об тім я й не го­во­рю.

Він розсміявся і ди­вив­ся на ме­не з оче­вид­ним вдо­во­лен­ням, а очі йо­го сіяли дивнім світлом.

- Не смійте­ся, Оря­дин, я не люб­лю, ко­ли ви смієте­ся з моєї бесіди від сер­ця.

Він не зво­див з ме­не очей, мов­би я бу­ла якимсь об­ра­зом або чим.

- Так, так, мій па­не!

- Я чую, що так! - відповів, знов усміха­ючись. - І я по­див­ляю ваш дар оду­шев­ля­ти­ся. Я то­го не маю. Моя ду­ша втом­ле­на, ту­жить за су­по­коєм, а це знак, що старіюся!

- Саме в тій хвилі ска­за­ли ви неп­рав­ду, Оря­дин!

Він розсміявся.

- Встилайтеся! То­му що ви ста­ли ліниві і ви­баг­ливі, то вам здається, що старієтесь!

- То ви хотіли би, щоб я став яким-не­будь ор­лом?

Я усміхну­ла­ся ми­мо­волі.

- Я хотіла би, що­би всі ук­раїнці бу­ли ор­ла­ми!

- Щоб ор­лом бу­ти, тре­ба все-та­ки ста­ти на якійсь ви­соті, на відсто­ронні; а це не згод­жується з людською на­ту­рою і не тво­рить щас­тя. Чо­ловік не лю­бить но­си­ти­ся з якою-не­будь дум­кою без лю­дей, що так са­мо ду­ма­ли б, як і він, - чи не так? Що він без за­га­лу, На­тал­ко? Відірва­ний член, що ги­не на са­моті.

- Коли він індивіду­ально сильний, то бу­де й на са­моті чу­ти­ся щас­ли­вим, ро­зуміється, не бу­ден­ним щас­тям; свідомість си­ли вдо­во­лить йо­го.

Він ди­вив­ся впе­ред се­бе ве­се­ло, а по якійсь хви­лині ска­зав:

- Є лю­ди, що жи­вуть наскрізь у од­но зі світом, од­но­го й ба­жа­ють, що, так ска­за­ти б, роз­хо­дяться, розп­ли­ва­ються в ма­сах; а є знов лю­ди, що див­ляться вбік; є, врешті, лю­ди, що гор­нуть все в се­бе, всю кра­су, всі тво­ри людсько­го жит­тя. Чим більше на­би­ра­ють у се­бе вся­ко­го «світла», тим нез­ро­зуміліши­ми ста­ють для сво­го ок­ру­жен­ня. Чи не роб­лять во­ни самі се­бе нез­ро­зуміли­ми?

- Для бу­ден­них умів без сумніву, Оря­дин.

Він ди­вив­ся че­рез хви­ли­ну на ме­не, а опісля ска­зав:

- Дивна річ, ви шу­каєте в од­но бо­ротьби.

- «Чоловік зрікається ве­ли­ко­го жит­тя, ко­ли зрікається бо­ротьби!» - ка­же десь но­во­час­ний філо­соф Ніцше, - відповіла я йо­му.

- То ви ту­жи­те за та­ким ве­ли­ким жит­тям?

- Я не знаю… я ту­жу… але ви знов бу­де­те сміяти­ся, Оря­дин, ко­ли я те ска­жу.

- Ні.

- Я ту­жу за бар­ва­ми, за світлом, за гар­монією.

- Ви ту­жи­те за кра­сою і дос­ко­налістю! - докінчив він по­важ­но. - Але який кінець то­го всього?

Я здвиг­ну­ла пле­чи­ма і усміхну­ла­ся су­мо­ви­то.

- Я не знаю, Оря­дин, од­нак я ма­рю не раз об якімсь ве­ликім щасті або пре­гарнім ду­шевнім спо­кою!

- Ну, ма­ри­ти мож­на, пісні сво­го ду­ху мож­на прис­лу­ха­ти­ся і не без ціка­вості, од­нак з ча­сом нас­тає і то­му кінець. Не ска­жу, що все те, що вас те­пер об­хо­дить так гли­бо­ко, ста­неться вам бай­ду­же; те не нас­ту­пить у вас, мо­же, ніко­ли, то­му що ви вмієте, як я вже пер­ше замітив, оду­шев­ля­ти­ся, так як другі вміють ма­лю­ва­ти або гра­ти; ви ли­ше зміни­те спосіб пог­ля­ду на речі, імен­но візьме в вас об'єктив­ний кри­ти­цизм пе­ре­ва­гу. Вам бу­де вес­ти­ся, як мені. Ко­ли я пе­ресвідчив­ся, що в зма­ган­нях кож­до­го криється по­тай­ний план, що свідчить про осо­бисті інте­ре­си, відвер­нув­ся я з відра­зою від усієї тієї німої ко­медії, яку грає, на жаль, так са­мо мо­лодіж, як і старші, - і за­ту­жив за са­мо­тою. Я дійшов до пе­ре­ко­нан­ня, кот­ре за­яв­ляю вам сло­ва­ми зга­да­но­го ва­ми пер­ше «про­ро­ка» Ніцше: «Wir sind ein Po­bel­misch­masch, das He­ute, und das will Herr se­in!» [76]

- То сум­не пе­ре­ко­нан­ня, але на те ще є відра­да, Оря­дин! - Ви ка­же­те сло­ва­ми Ніцше: «Wir sind ein Po­bel­misch­masch, das He­ute, und das will Herr se­in!» - а я відповім вам на те сло­ва­ми то­го ж са­мо­го про­ро­ка: «Das uber­win­det mir, ihr «ho­he­ren» Меnc­hen!» [77]

- Так, На­тал­ко, ihr «ho­he­ren» Меnc­hen! [78] Од­нак звідки возьме­те тих ви­щих лю­дей?

- Ми самі станьмо ни­ми, учім дру­гих ста­ва­ти ни­ми.

- Ба! - ска­зав він