Ольга Кобилянська - Царівна, Ольга Кобилянська

Опісля ду­ма­ла я й про Оря­ди­на. Він був гар­ний муж­чи­на, це прав­да, але ж не­хай би був тро­хи інший, напр., «все та­кий, щоб йо­го мож­на ко­ха­ти, бо­гот­во­ри­ти», - го­во­ри­ла моя роз­ма­ре­на ду­ша; од­нак я не фор­му­ва­ла нічо­го, не ду­ма­ла нічо­го яс­но­го, пев­но­го… Кру­гом ме­не хи­ли­ло­ся все до яко­гось мов роз­ко­ха­но­го півсну і ма­ни­ло до се­бе…

Одного ра­зу го­во­ри­ли ми з Оря­ди­ном про час по­луд­не­вий. Він на­зи­вав йо­го най­кра­щим із ден­ної по­ри, і я ба­чу, що він дійсно гар­ний - чи, мо­же, більше упо­ю­ючий? Здається, в нім ося­гає все най­ви­щий верх, стає на хвильку ти­хо, мов до відди­ху по тяжкій ранній праці. Са­ме та­кою зда­ва­ла­ся мені оця хви­ля те­пер…

Я ляг­ла ли­цем у тра­ву. Сон­ний бренькіт ко­ма­шок роз­ля­гав­ся ліни­во, од­ноз­вуч­не по цілім са­ду, наст­ро­ював чим­раз більше до сну, од­нак я опи­ра­ла­ся йо­му. Врешті я вслу­ху­ва­ла­ся, вду­му­ва­ла­ся у все те, що ме­не ок­ру­жа­ло, і ти­хе без­ше­лес­не різно­род­не жит­тя дов­ко­ла ме­не при­чу­ва­ло­ся мені яко­юсь ніжною, нес­ка­зан­но гар­монійною ме­лодією, не завсігди чут­ною, а й нев­ло­ви­мою слу­хом, і не зро­зумілою кож­до­му! Я вслу­ху­ва­ла­ся в неї цілою ду­шею, і мені зда­ва­ло­ся, що моя ду­ша - то лиш один тон із сеї цілої гар­монійної ме­лодії, і зли­вається то­му так ра­до з тою ши­ро­кою барв­ною струєю, що зветься при­ро­дою, упоюється нею, мов зем­ля сон­цем і теп­лом.

Легкий по­дих вітру за­во­ру­шив лис­тям і за­ко­ли­сав стеб­ла­ми. З го­ро­ду Маєвсько­го до­нес­ли­ся до ме­не сла­бо го­ло­си якісь, і між ни­ми при­чув­ся мені й го­лос Оря­ди­на. Я підве­ла го­ло­ву, нас­лу­ха­ючи нап­ру­же­ним слу­хом, од­нак го­ло­си за­тих­ли і нас­та­ла по­пе­ред­ня ти­ша. Я знов опус­ти­ла го­ло­ву на ру­ки.

Що Оря­дин те­пер ро­бить? Я йо­го дав­но не ба­чи­ла; він по­ду­жав зовсім і хо­че на­зад на се­ло вер­та­ти, чи на­завсігди? Хотіла б я йо­го де-не­будь по­ба­чи­ти та й по­го­во­ри­ти з ним.

Пізніше вста­ла я і підійшла до хвірточ­ки, за­дер­жу­ючись ко­ло рож. Бу­ли пре­гарні! Над жов­ти­ми схи­ли­ла­ся і спрос­ту­ва­ла од­ну по­хи­ле­ну. «Ти, моя люб­ко, нез­ду­жаєш на ту­гу, - по­ду­ма­ла я. - А ти щас­ли­ва», - при­повіла пон­совій… Відтак спер­ла­ся об шта­хе­ти і ди­ви­ла­ся в сусідній сад. Всю­ди бу­ло так ти­хо, роз­ма­ре­но всю­ди, що я пе­ре­ня­ла­ся нею наскрізь. Пе­ре­си­чен­ня і розкіш в при­роді под­раз­ни­ли ме­не, і мені за­ба­жа­ло­ся, щоб ме­не хто-не­будь по­ба­чив. Але ме­не ніхто не ба­чив. У са­ду не бу­ло жи­вої душі. Де­ре­ва рос­ли так гус­то, що зас­ло­ню­ва­ли вся­кий вид у глибінь са­ду, а навіть зільник, що ріс десь не­да­ле­ко, а в нім пе­ре­сид­жу­ва­ла зви­чай­но ро­ди­на, лед­ве виднівся з-поміж де­рев. Я відвер­ну­ла­ся відти і хотіла вже відхо­ди­ти, од­нак мені при­чу­ли­ся знов мов го­ло­си… Жду хви­ли­ну: ні! це мені лиш при­чу­ло­ся. І там, пев­но, сплять. Бо­же, як мож­на в та­ку пре­гар­ну хви­лю спа­ти! І я по­то­ну­ла знов пог­ля­дом у пре­пиш­ну зе­лень дов­ко­ла ме­не. На­раз на­ля­ка­ла­ся я нес­подіва­но, спа­леніла і цоф­ну­ла­ся. [75] Чи я бу­ла сліпа, чи що?… Тут по лівій сто­роні хвіртки між гус­то за­сад­же­ни­ми берізка­ми, де сто­яла вигідна лав­ка з по­руч­чям, - не бу­ло тут ніко­го?

Тут був хтось, а я й не ба­чи­ла…

Орядин ле­жав тут. Ру­ки підсу­нув під го­ло­ву, а ли­це мав зас­ло­не­не ка­пе­лю­хом; зда­ва­ло­ся, дрімав. Я усміхну­ла­ся - от­же, тут схо­вав­ся він від со­няч­них про­менів і від Зо­ни­них до­тепів! А тут на­ви­ну­ла­ся неп­ро­ше­на «ру­сал­ка», відкри­ла схо­вок і сміяла­ся. Чи бу­ди­ти йо­го, чи ні? Чи ви­па­да­ло? Я ди­ви­лась хви­лю на йо­го… Ні, це не бу­ло гар­но, що я ди­ви­лась тут на йо­го, мов той злодій, луч­че вже збуд­жу йо­го. Хто знає, ко­ли по­ба­чи­мо­ся знов так на са­моті, як би ба­чи­лись те­пер у цій гарній хви­лині; я від'їду вже не­за­дов­го і, мо­же, по­ба­чи­мось нині впосліднє! Впосліднє! Це не гар­но. На вся­кий слу­чай зміниться пізніше не од­но! Кож­де ста­не інше, я вступ­лю на но­ву до­ро­гу, зовсім мені досі нез­на­ну, а він - хто знає, що з ним ста­неться ще!

Мене об­гор­нув хви­ле­вий сум, і я пог­ля­ну­ла знов на йо­го. От­же, це закінчен­ня тодішнього по­чат­ку, по­ду­ма­ла я собі. Що на нім, на тім закінченні? А що бу­ло би, як­би бу­ло ста­лось інак­ше? Ні, не хо­чу про все те й ду­ма­ти, не люб­лю тих закінчень із їх мля­ви­ми, по­бож­ни­ми прик­ме­та­ми; во­но доб­ре, що ста­ло­ся так, як є, що мо­жу ще бо­ро­ти­ся і пе­ре­жи­ва­ти щось но­во­го. Я ріши­ла­ся зак­ли­ка­ти йо­го, що­би пос­по­ри­ти тро­хи, тим більше, що ми не ба­чи­ли­ся май­же три неділі.

Він не спав. На мій несмілий пок­лик схо­пив­ся, мов зе­лект­ри­зо­ва­ний, а уздрівши ме­не біля шта­хет, спи­нив­ся геть ко­ло ме­не ура­ду­ва­ний.

- Це ви! Як ся маєте? - ска­зав, усміха­ючись, і по­дав ру­ку. - Я не спав, ле­жав лиш так, в хаті те­пер пе­ре­сид­жу­ва­ти прос­то гріх! Це гар­но, що ви ме­не пок­ли­ка­ли! Ходіть у наш го­род, ся­де­мо на лав­ку!

- Ні, ходіть до нас! - ка­за­ла я, а в тій хвилі поп­ра­ви­лась: - Ні, не при­ходьте, бо…

- Як по­ба­чить тітка, то бу­де крик! - докінчив він, розсміявшись ве­се­ло.

Я сміяла­ся з ним і бу­ла ду­же вдо­во­ле­на, що так ста­ло­ся, що ми стріну­ли­ся. Йо­го пог­ляд про­май­нув по мені блис­кав­кою і за­дер­жав­ся на моїм лиці.

- Ви нині такі гарні, виг­ля­даєте мов са­ме щас­тя! Що з ва­ми?

Я спа­леніла й гля­ну­ла не на нього, а ку­дись в іншу сто­ро­ну.

- Що ж би ма­ло бу­ти зі мною? - відповіла я. - Хо­чу бу­ти щас­ли­вою.

- Дуже муд­рий намір! - відповів він все ще ве­се­ло. - І я маю та­кий намір, але мені чо­гось маркітно.

- Чому?

- З різних при­чин. Між іншим, бо­рю­ся сам із со­бою о так зва­ну «бу­дучність», хоч знаю, що во­на не при­не­се мені нічо­го особ­ливішо­го і є пот­ро­хи прав­ди­вим блуд­ним ог­ни­ком!

- Чи во­на ве­ла вас блу­дом досі?

- Не ве­ла, але мог­ла би й по­вес­ти, як­би вірив їй за­над­то!

- Давно го­во­ри­ли ви інак­ше.

- Давно го­во­рив я інак­ше, бо дав­но вірив у якісь іде­альні ви­мо­ги жит­тя, вірив в те, що чо­ловік му­сить їх спов­ни­ти, а те­пер не вірю і в це, і в те, що зветься «бу­дучність»!

- Ви знов го­во­ри­те та­ке, Оря­дин, що ме­не гніває; всти­дай­те­ся! Він вик­ри­вив із лег­кою по­гор­дою ус­та.

- Чого мені всти­да­ти­ся? - спи­тав їдко. - То­го, що я пізнав жит­тя і лю­дей, і тих так зва­них «освіче­них лю­дей», пе­ре­сяк­не­них наскрізь «на­ту­ралізмом» аж до гид­кості, і що, пе­ре­ко­нав­шись у їх справжнім зма­ганні і їх «послідній філо­софії», пе­рес­тав пе­ред ни­ми кла­ня­ти­ся і їх по­див­ля­ти, як давніше? Ви знаєте, - до­дав, - я хо­чу