Ольга Кобилянська - Царівна, Ольга Кобилянська

цього? А то нічо­го не впли­ває так хо­сен­но, уб­ла­го­род­ню­ючо на ум муж­чи­ни, як при­язнь із освіче­ною жен­щи­ною…

Мати та­ку сво­бо­ду, що­би бу­ти собі ціллю!

Передусім бу­ти собі ціллю, для влас­но­го ду­ха пра­цю­ва­ти, як бджо­ла; зба­га­чу­ва­ти йо­го, збільша­ти, до­вес­ти до то­го, щоб став ся­ючим, пре­гар­ним, хви­лю­ючим, зоріючим у ти­сяч­них крас­ках!

Передусім бу­ти собі ціллю й об­роб­ля­ти са­мо­го се­бе, з дня на день, з ро­ку до ро­ку. Різьби­ти се­бе, вирівню­ва­ти, що­би все бу­ло склад­не, тон­ке, ми­ле. Щоб не ос­та­ло­ся дис­гар­монії ані для ока, ані для сер­ця, для жод­но­го зі змислів. [70] Що­би жа­до­ба за кра­сою ути­хо­ми­ри­ла­ся.

Бути пе­ре­дусім собі ціллю, а опісля ста­ти або для од­но­го чимсь ве­лич­ним на всі ча­си, або відда­ти­ся праці для всіх. Бо­ро­тись за щось най­ви­ще, ся­га­юче да­ле­ко по­за бу­ден­не щас­тя…

Такий мій іде­ал.

Свобідний чо­ловік із ро­зу­мом - це мій іде­ал.

Пощастилося!

Я одер­жу місце ще пе­ред «вінчан­ням». Ста­ну за то­ва­риш­ку в однієї ма­ючої [71] угор­ки, вдо­виці по лікарі.

Яка я ра­да! Яка я свобідна, лег­ка, пев­на се­бе! Сміюся знов щас­ли­вим сміхом. Мені здається, що в моїх жи­лах кру­жить кров швид­ше, а дум­ки ста­ли гнучкіші. Усміха­юся са­ма до се­бе, а тітка, зап­римітив­ши той со­няч­ний настрій, ду­має, що це я так на весілля тішу­ся. Ли­ше пе­ред послідньою сце­ною маю відра­зу. Зна­чить: пе­ред сце­ною відмо­ви й пе­рес­лу­хан­ня. Сце­ни такі мені вза­галі не­на­висні.

Що Лор­ден ска­же? Ух, по­га­ний той, з дов­ги­ми дри­жа­чи­ми пальця­ми, пу­гач той!… Ха-ха-ха! Це інте­рес­но, що він ска­же! Але я не бу­ду ніко­го ща­ди­ти й вис­ка­жу все що до крихітки. Йо­му ска­жу: «Ви, мій па­не, не об­хо­ди­те ме­не анітро­хи! Будьте лас­каві, поїдьте собі де між свої лю­ди і при­везіть собі яку «зо­ло­то­во­ло­су» німоч­ку, а ме­не ос­тав­те! Що вам із та­кої осо­би, що во­ло­читься по лісах, ко­хається в пта­хах, в шем­ранні де­рев, упоюється їх жит­тям, а не ва­шим». А Ле­на, - ах! ота «ди­ти­ня­ча» істо­та з вічножіно­чи­ми прик­ме­та­ми, з фа­ри­сей­ст­вом на ус­тах, во­на бу­де шаліти з ра­дості, що я та­ки не ви­ход­жу заміж. Під тіткою роз­па­деться зем­ля, а вуй­ко загнівається! «Ти одніська ди­ти­но моєї одніської сест­ри, що ти на­ро­би­ла!» А одніська ди­ти­на одніської сест­ри дуріє з утіхи, що пе­рес­та­не бу­ти ка­ме­нем до­ма. Чуєш це, ба­бу­сенько?… Твоя лелія, твій ан­гел відва­жується ужи­ва­ти своїх крил! Ні, те­пер я вже пря­мо до не­ба по­летіла би, до те­бе, ба­бу­сенько моя щи­ра, щоб по­ба­чи­ла ти ме­не, щас­ли­ву те­пер, наскрізь пе­рей­ня­ту жа­до­бою жит­тя.

Як во­но й не бу­де, а од­но пев­не: всі бу­дуть га­да­ти, що я зірва­ла то­му з Лор­де­ном, що Оря­дин тут. Та це ме­не не ду­же жу­рить, не­хай кож­дий ду­має собі, що хо­че.

Орядин був сла­бий. По­вер­та­ючи з се­ла, прос­ту­див­ся і ле­жав хо­рий. Те­пер вже оду­жав. Ле­на йо­го ба­чи­ла, ка­же, що йо­го очі «відно­ви­лись» і що дістав інший го­лос! Чи й інші дум­ки? Це хотіла би я зна­ти! Я ду­маю ду­же час­то об нім. Я хотіла би йо­го ба­чи­ти ве­ли­ким, знач­ним. Ве­ли­ким - із ха­рак­те­ру, або знач­ним - із праці для на­ро­ду сво­го!

Мій ум та­кий спокійний, що я май­же не­ус­тан­но (т. є. в свобідних хви­лях) учу­ся і чи­таю. Мрію об тім, що­би ста­ти ко­лись пи­са­телькою. Чи бу­ду здат­на до то­го, на­учать лю­ди або й час, а мо­же, прий­ду і са­ма на те. В моїх най­тяж­чих хви­лях бу­ла та­ка пра­ця оди­но­кою моєю роз­ра­дою, ста­ва­ла мені яко­юсь ви­мо­гою жит­тя. В тій праці ку­пається моя ду­ша, по­ри­нається в ній, а хоч би я не заз­на­ла жод­но­го іншо­го щас­тя, так пра­ця та­ка є ще завсігди більше, чим бу­ден­ним щас­тям.

***

Я хотіла би з ним по­го­во­ри­ти. У думці го­во­рю з ним май­же не­ус­тан­но. Уяв­ляю собі йо­го ве­ли­ким і ха­рак­тер­ним; всі йо­го вва­жа­ють та­ким, а він пра­цює; пра­цює не ли­ше то­му, що­би йо­му бу­ло доб­ре, бо не ма­ло­ва­жить, як досі, вільно­дум­них ідей, на­зи­ва­ючи їх «дур­ни­ця­ми». Оду­шев­ляється їх прав­дою, як давніше; і то­му, що він та­кий, я люб­лю йо­го. Люб­лю йо­го лю­бов'ю та­кою, що ми­го­тить крізь усі мої нер­ви, є ши­ро­ка, як мо­ре, і но­ва. Кра­сою своєї душі му­сив би за­ли­ти мою ду­шу; ку­па­ти­ся му­си­ла би во­на в ба­гатстві йо­го душі. Та­ка си­ла по­ко­ряє ме­не вже те­пер, а міцна і ви­роб­ле­на при­ку­ва­ла би ме­не на­завсігди. Тоді він ви­дається мені чис­тим, і ніякий наліг [72] і ніяка бруд­на спо­мин­ка не вги­на­ють йо­го, і він має пра­во но­си­ти го­ло­ву гор­до.

Я йо­го люб­лю та­ким, яким би мав щой­но ста­ти; та­ким, як є те­пер, не мог­ла би я йо­го вірно лю­би­ти; по­бо­юва­ла­ся би не­ус­тан­но, що тій лю­бові нас­тав би кінець і тоді не ос­та­ло­ся б мені нічо­го, крім пе­ресвідчен­ня, що ми ко­лись на­ле­жа­ли до се­бе. Та­ко­го щас­тя я не хо­чу. Я не хотіла б, що­би са­ме по­се­ре­дині жит­тя «зай­шов», як сон­це, але що­би був мені до кінця жит­тя світо­чем, і са­ме від тієї хвилі, в котрій ми по­да­ли би собі ру­ки на­завсігди. Не хотіла би, що­би лю­бов зав­мер­ла тоді, ко­ли, про­тив­но, по­вин­на би міцніти. Так я собі не раз ду­маю.

***

Це бу­ло в по­по­луд­невій порі. Всі в хаті по­ля­га­ли дріма­ти, пос­пус­кав­ши на вікна ро­ле­ти, [73] а я пішла в сад і ляг­ла в тра­ву, але не спа­ти. Воз­дух був жар­кий, ти­хий, пе­ре­си­че­ний за­па­хом цвітів і жи­виці; со­нячні про­мені пе­ре­ся­ка­ли все дов­ко­ла. Я на­хо­ди­ла­ся в най­тихішім і най­густішім куті са­ду, ле­жа­ла й приг­ля­да­ла­ся ніжним барв­ним ме­те­ли­кам, що літа­ли раз жи­вим, раз утом­ле­ним не­чут­ним ле­том над цвіта­ми або нед­ба­ло у воз­дусі, та прис­лу­ха­ла­ся то­не­сенько­му бренько­тові лед­ве замітних ко­ма­шок, що упо­юва­ли­ся на сонці своєю влас­ною пісенькою, або приг­ля­да­ла­ся цвіту­чим ро­жам.

Недалеко від ме­не, ко­ло білих шта­хет, рос­ли во­ни на знак, що там на­хо­див­ся отвір, ве­ду­чий до са­ду Маєвських, від кот­ро­го ділив­ся наш го­род біли­ми шта­хе­та­ми. Са­ме те­пер цвіли ті рожі. Їх ши­рокі гарні лист­ки тис­ну­ли­ся до хо­лод­но­го заліза і аж лисніли на сонці, а рожі мов по­то­ми­ли­ся від спе­ки, особ­ли­во ті ма­тові жовті; де­котрі з них пос­пус­ка­ли го­лов­ки, не­мов повмліва­ли з пре­ве­ли­кої роз­коші… У воз­дусі ми­го­тить - і він не­мов отяжів із за­па­ху і спе­ки…

Так! Оті жовті ма­тові рожі по­то­ми­ли­ся. Ма­буть, із лю­бов­них мрій; ко­ли тим ча­сом чор­но-пон­сові, жа­ристі, пе­ре­си­чені рожі ніби дріма­ли. Мені при­га­да­ла­ся но­вел­ка дан­ця Якоб­се­на «Тут по­винні би рожі сто­яти». Ніко­ли не чи­та­ла я щось по­етичнішо­го. Роз­мо­ву обох чурів [74] зна­ла я май­же на­пам'ять, а зай­мав ме­не особ­ли­во той жов­тий чу­ра,