Ольга Кобилянська - Царівна, Ольга Кобилянська

неп­рав­да, що я йо­го суд­же­на! Не мо­же бу­ти прав­дою; я ос­во­бод­жу­ся від йо­го! Ах! що не­ма ніко­го, хто би за мною всту­пив­ся! Як­би ба­бу­ня жи­ла!… Ба­бу­сенько ти моя зо­ло­та, щи­ра, вірна, пог­лянь, що зі мною діється! Глянь, чия маю бу­ти, і на що ти ме­не ви­ко­ха­ла! Ти на­зи­ва­ла ме­не своїм ан­ге­лом. При­га­дуєш собі? Ве­чо­ра­ми, ко­ли ми кла­ли­ся на спо­чи­нок, ти оповіда­ла, що дівча­та ма­ють бу­ти чисті, як цвіт лелії, встид­ливі, мов го­лу­би. Тоді ти на­зи­ва­ла ме­не своїм ан­ге­лом і лелією!…

Видиш ти те­пер свою лелію? Ви­диш, хто має її зірва­ти? Або чи хто пе­ред нею ста­не і зас­ло­нить її білу одіж пе­ред бруд­ни­ми за­ма­ха­ми!… Ди­вись, ба­бу­сенько… ди­вись!

Я не хо­чу дов­ше над своїм жит­тям по­ети­зу­ва­ти. Лор­ден від'їхав. Він при­був, що­би умо­ви­ти­ся, ко­ли ла­ди­ти весілля. Во­но має відбу­ти­ся під час ва­кацій, от­же, за чо­ти­ри-п'ять місяців, цілком ти­хо; і за­раз дру­го­го дня маємо «ми» (ха-ха!) від'їха­ти. Я сто­яла під час тієї на­ра­ди спер­та об стіну і сліди­ла за роз­мо­вою. З їх дум­ка­ми я не го­ди­ла­ся; я відчу­ва­ла, що не ста­ну йо­го жінкою. І я не ста­ну нею! Не­хай діється, що хо­че, але жит­тя сво­го не зап­ро­па­щу. Я хо­чу жи­ти, але не так, щоб ли­ше по світу во­ло­чи­ти­ся! Ось що я ріши­ла­ся вчи­ни­ти. До ча­су вінчан­ня ви­най­ду собі яке місце, зна­чить: піду десь за то­ва­риш­ку, [68] а відтак відмов­лю Лор­де­нові. А ко­ли не най­ду місця… ні, про це не хо­чу й ду­ма­ти, це не­мож­ли­во! Ах! але тут до­ма та­кож годі ос­та­ва­ти­ся! Врешті, я не дам­ся дальше гно­би­ти!

***

Я сиділа при вікні і чи­та­ла Флам­маріона «Бог у при­роді». Нині чи­та­ла я ліни­во. Проміж гарні, щирі дум­ки ав­то­ра вмішу­ва­ли­ся мої при­ватні дум­ки. Я ду­ма­ла над своїм рішен­ням най­ми­ти­ся за то­ва­риш­ку, над ха­рак­те­ром та­ко­го «ста­но­виська» в Порівнянні до моєї аж до хо­роб­ли­вості гор­дої, чут­ли­вої на­ту­ри, над за­нят­тям та­кої «то­ва­риш­ки», далі над моєю «ріднею», над Лор­де­ном, над Оря­ди­ном…

Надворі не­по­го­да.

Великий плас­то­вець літає в гострім вітрі, б'є горст­ка­ми об віконні ши­би, мчиться то в один, то в дру­гий бік, а вкінці ук­ла­дається біле­сеньким пок­ри­ва­лом всю­ди. Цілі гро­ма­ди ка­вок [69] зліта­ються звідкись, кру­жать то над од­ним, то дру­гим де­ре­вом; сіда­ючи, чорніють на осніженім гіллі, мов малі де­мо­ни, і ко­ли­шуться нед­ба­ло. Ма­ленькі їх гострі очі аж іскряться зблизька. Од­на усіла близько мо­го вікна, звер­ну­ла свою чор­но-си­ню го­лов­ку до нього і, мов ура­же­на моїм ціка­вим ви­зи­ран­ням, вда­ри­ла лю­то кри­ла­ми і відлетіла. На до­розі бу­ло пус­то і лиш тільки один віз ко­тив­ся по цій. В мені за­би­ло­ся ляч­но сер­це: на возі сидів Оря­дин. На козлі ко­ло візни­ка ле­жав ку­фе­рок по­до­рожній. От­же, він від'їжджав. Ку­ди? По­що? З якої при­чи­ни? Все те міня­ло­ся блис­кав­кою в моїй го­лові, і мені ста­ло жаль. Тим ча­сом він пе­реїжджав поп­ри дім і, по­ба­чив­ши ме­не, поз­до­ро­вив. Тро­хи зго­дом ста­ло на до­розі знов глу­хо й пус­то.

«Куди він поїхав, за чим?» - ду­ма­ла я не­ус­тан­но, за­не­по­коєна. Я мов по­чу­ла гри­зо­ту совісті, що су­ди­ла не раз йо­го гостріше. Бог знає, що в йо­го на умі! Чо­му я не лю­би­ла йо­го те­пер так, як пер­ший раз, чо­му не упо­юва­ла­ся ним так, як пер­ше? В нім є щось, він інтелігент­ний, бист­ро­ум­ний і гар­ний! Ох, яка прим­ху­ва­та я вда­ла­ся! Не дур­но й тітка ка­за­ла. По­ну­ро вп'ялив­ся мій пог­ляд у ха­ти­ну, що сто­яла нап­ро­ти на­шо­го до­му. Вітер змітав не­ус­тан­но свіжий сніг з її да­ху, підно­сив свавільно який­сь ста­рий чер­во­ний об­рус, на плоті розвіше­ний, і якусь ди­тя­чу со­роч­ку… Під шоп­кою ле­жа­ла ялин­ка, приз­на­че­на на різдвя­не де­рев­це. За кілька день різдво. Радісні дні для ціло­го світу…

Мені сум­но, по­ну­ро. Я нес­покійна. Пе­реді мною ле­жить стільки бо­ротьби. Мені не ла­ди­тись до радісних свят, але до бою, до гірко­го, бурх­ли­во­го бою. Та не­хай! Я не піддам­ся, я хо­чу бу­ти щас­ли­вою!

Але що з ним? Мо­же, поїхав на се­ло? Пан­на Марія спо­ми­на­ла не­дав­но, що він но­ситься з дум­кою їха­ти ту­ди. Зга­ду­вав та­кож, що по­ки­нув би студії і пішов ґазду­ва­ти…

***

Знов вес­на. Знов той ожив­ля­ючий вес­ня­ний за­пах, ті самі лагідні по­ду­ви вітру, що зво­ру­шу­ють воз­дух, бу­дять до жит­тя, що спо­чи­ва­ло в гли­бокім сні. Знов міня­ються ясні тихі ночі, нес­ка­зан­но, упо­ю­ючо красні, як ко­лись. Все, все, як ко­лись! Фіалки дрібне­сенькі, лю­бимці мої, цвітуть, ліси сос­нові, бе­ре­зові роз­ви­ва­ються, зе­леніють пиш­ною зе­лен­ню! Зо­зулі го­мо­нять ліса­ми, ку­ють, про­ча пташ­ня роз­щи­бається, а сер­це в гру­дях роз­хо­диться з са­мої роз­коші. Я са­ма веш­та­юся день у день по лісах, мов та справдішня ру­сал­ка, з роз­па­ле­ни­ми що­ка­ми, зі сміхом на ус­тах, з щас­тям в очах! Здо­ро­ва, міцна, я по­ри­наю в гу­ща­ви­ну, шу­каю до­ро­ги, сміюся!…

Сонце всю­ди.

Повно йо­го всю­ди. Гар­но, пре­гар­но жи­ти!

***

Я дов­го не впи­су­ва­ла нічо­го. Не бу­ло що й за­пи­су­ва­ти. Жит­тя од­на­ко­ве в ве­ликім і в малім розмірі. Маю ба­га­то надії, що одер­жу яке місце. Про мою тай­ну знає ли­ше пан­на Марія; во­на го­диться з моїм пос­ту­пу­ван­ням і до­дає мені відва­ги. Оря­дин про­бу­ває на селі, поїхав дійсно тоді на се­ло, ко­ли я йо­го по­ба­чи­ла. Пан­на Марія жу­риться ним, бо не знає, що він за­ду­мує по­ча­ти. Ча­сом го­во­рить, що по­ки­не на­уку й піде жи­ти в на­род; не раз ка­же, що втом­ле­ний і хо­че спічну­ти; іншим ра­зом знов, що бу­де ще ба­чи­ти, що ста­но­висько не ро­бить «чо­ловіка», що те­пер стільки глу­по­ти у всім і всю­ди…

- Що він ува­жає глу­по­тою? - пи­та­ла я.

- Я не знаю.

- Так не го­во­рив він давніше, пан­но Маріє!

- Ні! То бо­ротьба о бит наст­роїла йо­го так во­ро­жо, на­ве­ла на йо­го та­кий сум, за­тер­ла стільки. Це бу­ває завсігди так - і во­но ду­же сум­но - чи не прав­да?

Однак во­на все вірить у йо­го; пе­ред­чу­ває, що йо­го бу­дучність бу­де ще світла.

Певно; ко­ли би покінчив свої студії.

Вона га­дає, що покінчить. Він чес­то­лю­би­вий. Врешті, на­ле­жить до на­тур, що жи­вуть ско­ро, і ко­ли би опи­нив­ся раз знов по­се­ред праці, а спосібність оду­шев­ля­ти­ся збу­ди­ла­ся би в нім знов, по­за­був би всі гіркі «інтер­мец­цо» сво­го мо­ло­до­го жит­тя!

О це й роз­хо­диться го­лов­но, о це, що­би знов оду­шев­ляв­ся.

- Це, пев­но, тяж­ко, - го­во­ри­ла да­ма, - і те му­сив би в нім хтось збу­ди­ти, інтелігентні оду­шев­лені лю­ди або яка жінка. Якась гар­на, освіче­на жінка. Це бу­ло би доб­ре!

Особливо знай­омості та­кої жен­щи­ни ба­жа­ла би во­на йо­му.

- Між на­ми ска­зав­ши, - го­во­ри­ла, - за­нед­бав­ся він ду­же і то у всім. Не заміти­ли ви