Ольга Кобилянська - Царівна, Ольга Кобилянська

насмішли­во. - Хто пе­ре­ма­гає се­бе лиш то­му, що­би ста­ти «ви­щим чо­ловіком»? Хто жу­риться про іде­альні ви­мо­ги? Хто зрікається охот­но ко­рис­тей? По­кажіть мені нині та­ких! Та ні, я спи­таю лиш прос­то вас, чо­му, напр., ви­хо­ди­те ви за чо­ловіка, для кот­ро­го не маєте ні крихітки лю­бові або хоч по­ва­жан­ня? До чо­го тут оця дос­мерт­на лож? Ко­ли ви йшли би до­ро­гою «ви­що­го чо­ловіка», то по­винні рад­ше вмер­ти, як та­ке чи­ни­ти!

- Я вже не є йо­го суд­же­на!

Він ви­ди­вив­ся на ме­не і спа­ленів.

- Ні? Чи справді, На­тал­ко? Не жар­туєте?

- Не жар­тую. Я ще не ска­за­ла то­го Лор­де­нові, од­нак за кілька днів довідається об тім, а не­ба­вом по тім по­ки­ну я й свою рідню.

- Яке ж щас­тя! - ска­зав він, відди­ха­ючи гли­бо­ко, і йо­го очі за­ся­яли.

- Це щас­тя зав­дя­чую собі са­ма. Я і вдяч­на оцій хви­лині, що во­на зве­ла нас ще раз на про­щан­ня на са­моті. Я від'їду до Чернівців, Оря­дин. Там діста­ла я місце то­ва­риш­ки в однієї да­ми.

Він лед­ве дос­лу­хав, що я го­во­ри­ла, вхо­пив обі мої ру­ки і по­тяг­нув їх до гру­дей.

- Ідіть зі мною на се­ло, На­тал­ко! - про­сив зво­ру­ше­ним го­ло­сом. - Ви ж знаєте, що я вас люб­лю, станьте моєю!

- Це не мо­же бу­ти! - відповіла я так са­мо зво­ру­ше­на, уни­ка­ючи йо­го га­ря­чо­го пог­ля­ду.

- Чому ні?

- Тепер я не мо­жу.

- Так у вас зав­мер­ла вже вся­ка при­хильність для ме­не? - спи­тав.

- Я не знаю… я те­пер дійсно не мо­жу.

- А од­нак ми бу­ли собі ко­лись такі близькі…

- Справді, од­нак між на­ми ле­жать наслідки ча­су… Ах, Оря­дин, ос­тав­те ме­не ще! Мені ще тре­ба самій бо­ро­ти­ся, а й вам так са­мо!

- Я не хо­чу більше бо­ро­ти­ся; ви чу­ли, що я го­во­рив. Ідіть зі мною на се­ло, і жий­мо лиш для се­бе!

- Перед хви­ли­ною ка­за­ли ви, що не лю­би­те прос­то­го на­ро­ду!

- Я йо­го не люб­лю, але я вас люб­лю! Ви вис­тар­чи­ли б мені за все про­че! Ходіть зі мною хоч би й завт­ра, хоч би й за­раз! - Йо­го очі оки­ну­ли ме­не жад­но, га­ря­че, і він прис­ту­пив ближ­че до ме­не. Я ми­мо­волі відсту­пи­ла­ся на крок від йо­го і бо­яла­ся гля­ну­ти йо­му в ли­це, щоб не пе­ре­ня­ла­ся та­кож тим, що за­во­лоділо ним у тій хвилі так сильно. Я бо­яла­ся впли­ву йо­го гар­ної ми­лої істо­ти, що, об­ли­та со­няч­ним світлом, пи­ша­ла­ся пе­ре­до мною в своїй повній красі.

- Що би вам ос­та­ло­ся, ко­ли б ви пе­рес­та­ли ме­не лю­би­ти?

- Я не пе­рес­та­вав би вас лю­би­ти! Ідіть зі мною, жий­мо для се­бе!

- Я не мо­жу. Не мо­жу й на те зго­ди­ти­ся, щоб ви за­ко­па­ли­ся зад­ля ме­не і змар­ну­ва­ли свої си­ли. Оря­дин, я так вірю в ваші спосібності! Врешті по­ду­май­те над на­шим на­ро­дом, над тим бідним на­ро­дом!… Ме­не не­ус­тан­но гриз­ло би сумління, що я відірва­ла йо­му пе­ред ча­сом од­ну си­лу для се­бе і во­на змар­ну­ва­ла­ся, не жи­ву­чи в спосіб, відповідний її ха­рак­те­рові. По­ду­май­те, Оря­дин!

Він зітхнув гли­бо­ко і по­тер не­тер­пе­ли­во чо­ло й очі. Я ба­чи­ла що мої сло­ва не ос­та­ви­ли­ся без впли­ву на йо­го, що од­нак бо­реться чо­гось із со­бою.

- Подумайте, Оря­дин! - про­си­ла я йо­го лагідно. Він усміхнув­ся сла­бо і пог­ля­нув десь да­ле­ко впе­ред се­бе.

- Те од­но не да­ва­ло мені ніко­ли су­по­кою! - ска­зав врешті. - Той на­род! Це прав­да, він страш­но не­щас­ли­вий, од­нак…

- І в йо­го житті не­ма ще по­луд­ня!

- Нема по­луд­ня!… - пов­то­рив звільна, про­тяж­но. - Це ду­же пригніта­юча гад­ка, од­нак…

- Що ж од­нак? - спи­та­ла я живіше, прис­ту­па­ючи знов ближ­че до нього.

- Ми не здібні осяг­ну­ти це по­луднє. Ми не осяг­не­мо йо­го ніко­ли, бо в нас зас­ла­ба си­ла суп­ро­ти во­ро­жої по­ту­ги!…

Мене об­гор­ну­ли роз­пу­ка і жаль.

- Ви зне­охо­чені до край­ності, Оря­дин! Ви не є свобідний і гор­дий чо­ловік, ко­ли так об нашій бу­дуч­ності ду­маєте!

- Не відмов­ляй­те мені по­чут­тя гор­дості, бо я йо­го маю!

- Так беріться до чо­гось, робіть щось, якусь пра­цю, що ста­лась би світо­чем для дру­гих і потіхою у вашім житті, що чи­ни­ла би вас твер­дим, мо­гу­чим і гідним по­ва­ги. О, ви би це мог­ли, як­би ли­ше хотіли! Я знаю, знаю, що мог­ли би!

Він усміхнув­ся і при­тис­нув мою ру­ку до уст.

- Це все гар­но, що ви го­во­ри­те, і ви ка­же­те прав­ду, од­нак скажіть, чи піде­те за ме­не, ко­ли так віри­те в ме­не?

- Тепер ні, Оря­дин, я не мо­жу! Впрочім, що вам із та­ко­го бу­ден­но­го щас­тя? Во­но міриться лиш го­ди­на­ми, ми й не ог­ля­не­мось, як йо­го кінець нас­та­не, а тоді що? Скажіть, що тоді? Ні, ми обоє не здібні до то­го, нам тре­ба ши­ро­ко­го, барв­но­го жит­тя!

- Попри ме­не ми­нає те­пер щас­тя, і я хо­чу йо­го те­пер спійма­ти! - ска­зав він, зво­ру­ше­ний, і йо­го очі засіяли.

- Це не є щас­тя! - відповіла я.

- Я відчу­ваю, що щас­тя.

- Ви відчу­ваєте ли­ше те­пер так. Ко­ли б ми поб­ра­ли­ся, то це, що здається вам те­пер щас­тям, щез­ло би; ми стоп­та­ли би йо­го несвідо­мо, і нам не ос­та­лось би нічо­го… мені не ос­та­лось би нічо­го! - Ці послідні сло­ва до­го­во­ри­ла я май­же не­чут­но. Він мінив­ся мені пе­ред очи­ма. Я ба­чи­ла, як йо­го га­ря­ча на­ту­ра бра­ла над ним верх, як у нім ва­ри­ло­ся і як якісь га­рячі, не­тер­пе­ливі, розд­раз­ню­ючі дум­ки рва­ли­ся йо­му на ус­та.

- Що ви го­во­ри­те! - роз­сер­див­ся. - Скажіть рад­ше, що ви ме­не не по­ва­жаєте, що я в ва­ших очах упав, що я вам за­ма­лий ге­рой, що не вис­тар­чаю вам більше, як вис­тар­чав, мо­же, ко­лись!… Ах, ви ме­не ніко­ли не лю­би­ли!

- Я лиш вас лю­би­ла!

- Так чо­му ж не хо­че­те вий­ти за ме­не?

- Я не мо­жу, Оря­дин, те­пер ні, те­пер ні!

Він поблід.

- Оце ме­не й лю­тить, що те­пер ні! - ска­зав.

- Може, ко­лись пізніше! - бла­га­ла я, шу­ка­ючи йо­го зво­ру­ше­но­го пог­ля­ду, що блу­кав десь нес­покійно наді мною. Я терпіла ра­зом із ним у тій хвилі, од­нак чу­ла ви­раз­но, що не смію підда­ти­ся йо­го бла­ган­ню зад­ля се­бе і зад­ля йо­го са­мо­го, зад­ля йо­го бу­дуч­ності, що зап­ро­пас­ти­лась би в простім, йо­го вдачі цілком невідповіднім за­нятті, кот­ре не си­ти­ло би йо­го ду­ху, не да­ва­ло би відповідно­го кор­му ні йо­го, ні моїй душі.

- Що зна­чить ко­лись? - спи­тав він бур­ли­во. - Я не вірю в ніякі «ко­лись», це чу­ли ви прецінь від ме­не! Я вас те­пер хо­чу, як стоїте ось тут пе­реді мною, з ва­шим те­перішнім чут­тям, із те­перішнім знан­ням, із те­перішньою кра­сою. Я вас те­пер люб­лю.

- Коли б ви ме­не зро­зуміли, Оря­дин!