Яцек Денель - Матінка Макрина

дали на прощання. Ввечері в найбільшому костелі, у кармелітів, де слухало десь п’ять тисяч людей, усі професори семінарії, чимало чоловіків, уся польська громада. А так людей повно, що одне одному лікоть у живіт запихали. І знову чотири вельони мені подерли.

У понеділок сніданок із єпископом, потім проповідь у кармеліток, звідти до Екса. Зі снідання панотчик вийшов увесь задоволений собою, аж руки потирав. Ще один, ще один — авіньйонський! Бо панотчик колекціонує архієпископів. Він хоче, щоб вони Папі нав’язали ювілейний рік за Польщу, — сидить у кареті до Екса й на пальцях рахує, щось записує на клапті паперу, креслить. Авіньйонський нині здався, руанський давно наш, той з Екса піддасться, а з Тура — вже давно в руках воєводи Островського, я знаю отого з Бордо й теж його схилю, ще паризький… а після архієпископів підуть і єпископи… В Ексі перша проповідь у сакрекерок, архієпископ нічого не знав про наш приїзд, дуже шкодував, бо так би він у всіх парафіях наказав дати оголошення та скликати народ до кафедрального собору; принаймні спеціальні молитви за Польщу оголосив. Радісний панотчик прокидається щоранку й очі його сміються: До роботи, до роботи апостольської, знати, що нас рука Божа веде! Хіба це не найвище щастя, що всюди єпископи, архієпископи, духовенство, народ… в усіх матінка нарозхват? Адже щодня принаймні один вельон роздирають на клаптики, а бувало, що і два! А я лиш тихенько додала: Бувало, що й більше. В Ексі чотири проповіді в монастирях, у Сакрекер — ще для вельможного товариства. У Марселі в єпископа кілька священиків допомогли скласти оголошення до газет. Пізніше проповіді — у капуцинок, кармеліток, кларисок і візиток. У кларисок схопив мене за руку Єловицький: Я говорив десь півтори години, лише два слова проковтнув, але спітнів так, що аж сутана пропотіла! Матінко, киньте оком на ці схилені голови, на ці побожні серця… взяти цих сьогоднішніх недоумків, які кажуть, що черниці — нероби, і показати їм, хто цілі народи безнастанно крилами молитви від гніву Божого, гніву праведного охороняє!

І єпископ мене там за руку схопив, до захристії[69] затягнув, сам сідає на один стілець, мене на другий садовить — і йде процесія, народ із похиленими головами, його цілує в перстень, а мене в хрест. Я десь п’ять разів хрест від слини витирала, півтори години вони перед нами проходили, падали навколішки, спочатку його в перстень, потім мене в хрест, і ще один, і ще одна: його в перстень, мене в хрест. Вечеря з двома єпископами, яких панотчик переконав попросити про ювілей, потім ще вечірня проповідь у семінарії, де мені решту порваного вельону роздерли. Воно й на краще, коли ввечері вельон витрачається, щоби на ранок новий одягти. У цьому Марселі панотчик неначе один вузол нервів, бо Корбута немає, бо Корбут мав приїхати, разом із нами плисти, вже й паспорт йому залагодили, він ще понад двісті франків вициганив, бо начебто винайняту квартиру покинути не міг… Якби я могла йому просто в очі сказати, що Корбута не буде, то він би менше страждав, але ж я не могла, а тому він ще в порту стояв на облавку й виглядав, ба навіть коли ми відпливли від берега, він ще вдивлявся в юрбу, що нас до порту проводила: Де Корбут, де той Корбут подівся… Він начебто шкільний друг отця Семененка й отця Кайсевича, оце б уже й зраділи обидва! Де ж цей Корбут… А Корбут, мабуть, десь у Ліоні грав у фараона.

*

З Генуї й аж до Риму ми мандрували узбережжям, зупиняючись у монастирях, а якщо десь монастиря не було, то бувало, що й по гостинних домах, завжди в окремих приміщеннях. Але приходив до мене вечорами панотчик Єловицький, хоч і втомлений, але до розмови завжди охочий, сідав поруч, на відстані простягнутої руки, з поваги до моїх і його святих одеж — і питав, і питав, і питав.

А навіщо він питав, я знаю. А чого шукав — це річ для мене відома. Бо коли я сиділа в костелах з опущеним поглядом, коли перебирала намистини вервиці, то краєм ока могла помітити, як він на амвоні росте, як він росте, а я зменшуюсь; я була лише жінкою — старою, негарною, для французів занадто німою, немовби Семашко або Вінч мені язика з рота видерли, щоб я нічого на них не набрехала, тож сиджу збоку, бо в притворі мене залишити незручно; він — чоловік, а тому міг бути ким завгодно: і солдатом, і друкарем, і священиком, усю свою долю, як флюгер на даху, повертати, якщо на це буде його бажання; і голосом, чітким голосом він ніс мою історію далі, ніж я би могла. Я могла помітити, як його захоплює цей процес, як він моєю історією, моєю сукровицею, моїми ранами, моїми синцями надимається, ще трохи — і пурхне в повітря, як Господні святі. Іноді скаржився мені ввечері: Попри пречудовий час і що маю гарний вигляд, у мене так сіло горло, що не тільки проповідувати мені не можна, а й голосніша та жвавіша промова за кілька хвилин мене виснажить і кашель накличе. А наступного ранку мав ще нездорове горло, був трохи ослаблений кровопусканням, але ніби нічого не було виходив на амвон і дві години говорив. Тому він теж жертви хотів, був спраглий історій. Ой, матінко, матінко, — казав, — розповіла б ти щось про Стоклішки, про ваш палац, про любу матінку Анну з Ягайлів. І запобігав, і благав, що це для більшої слави Господньої, а я йому відповіла: Не треба, не треба. Я найменша з малих, я пил на сандалі, я бур’ян при дорозі, та й навіщо старі історії розповідати, кому це потрібно. Про сестричок моїх розкажи, бо вони якщо не під опікою Господа, жорстоко вбиті, то в неволі страждають, про них нам треба говорити. Але він про сестричок знав усе. Він так само, як і я, міг перелічувати: Калікста Баб’янська, розчавлена муром, Марта Балінська, вчаділа, Казимира Баневичівна, розчавлена муром, Тереса Бенецька, померла божевільною, Саломея Ботвідовна, викололи очі, Аніцетта Брохоцька, померла від каліцтв, Вінцента Брохоцька, померла від каліцтв, і так без кінця, тож до сестричок він збайдужів, йому хотілося історій, хотілося сліз у костелах, хотілося роздирання вельонів, хотілося тисячі очей, які видно з амвону, як тисячі мерехтливих вогників, спрямованих на нього й тільки на нього.

Лише одного разу я