Яцек Денель - Матінка Макрина

поступилася і сказала: Гаразд, для більшої слави Господньої я оповім тобі, панотчику, все своє життя від самої колиски. Я склала руки на подолі, на рясі складку вигладила. Помолилася, аби потягнути час. І кажу: Ох, панотчику, тобі добре, що ти чоловіком народився, що священиком став, ох, велике тебе, панотчику, щастя спіткало. Мали ми одну челядницю на ім’я Марися, добру дівчину й вірну служницю, що одного разу при мені на мою матінку прикрикнула, мовляв, як панотець приїздить, то матуся все кидає. Бо, бач, панотчику, мене матуся вчила, що панотець біля олтаря — це Ісус Христос, і я панотця як Христа шанувала. Ти смієшся. Ах, тепер і я знаю, що Семашко — лотр і віровідступник, що отець Михалевич готував нам найгірші муки, просто від олтаря відійшовши, ще з кров’ю Христовою в горлі, з тілом найсвятішим у стравоході, але коли я тоді почула Марисю, то з мене сльози одразу покотилися, наче горошини, і я кричу: Марисю, Марисю, на коліна, цілуй землю, дитя Боже, вибачся перед Господом Богом за те, що ти його так сильно образила, бо це важкий гріх, важкий! Марися за мною в плач, падає на коліна… ой, добра була дівчина. Коли мені матуся покуту якусь за моїх братів накладала, то одна Марися жаліла мене.

Я бачила, що йому нудно; він звісив носа — ніби слухає, але засинає. Бо ми були втомлені. То я й кажу, мовляв, якось іншим разом закінчу, а він, мовляв, ні, щоб я далі розповідала. Далі, то далі. Матуся казала, що я мученицею стану, бо між двома мучениками народилася — між Телесфором і Юліаном, і від Юліана отримала ім’я — Юлька. Дурна Юлька — тоді дурна, тепер дурна. «Дурною» мене називали діти, бо я не хотіла гратися, а тільки знай читала «Житія Святих» і розмовляла з Батьком і Мамою про святі речі. Або з панотцями. Коли до якогось із них могла крадькома підійти та поцілувати край його ряси, то більшого щастя не знала, бо це немовби Ісуса Христа за край ряси упіймала і…

Але він перебив мене; пожвавився і про тих панотців запитав, бо всі вони в одній зграї — старі й молоді… Розпитає, мабуть, про якихось старих, понишпорить по прізвищах. Тому я й подумала знову про якісь рідкісні, несподівані імена. Один ксьондз був Бонавентура Шептицький. Другий ксьондз Нафкрацій. На прізвище Мелешко. Третій Ілля Елеситович. Нафкрацій, чому ви дивуєтеся, панотчику, був такий східний святий у нас. Панкрацій і Нафкрацій, святобливі отці-пустельники.

Але я втратила впевненість, бо послизнулася на цьому Нафкрації. Боніфацій є, Сервацій, Панкрацій є, а от Нафкрація нема — ні пустельника, ні якогось іншого. Одначе треба було говорити… А тому я пригадала одного луб’яного коника, що його дістала від братика. Як я всюди з цим коником ходила, як ховала його, немов найдорожчий скарб, боячись, що хтось його в мене забере, вкраде і знищить. І кажу: Саме тому, вмираючи, моя матуся, Анна з Ягайлів, ніяк майном не розпорядилася, все батькові в управління залишила, але вирізнила тільки мене, залишивши мені книжку святого Франциска Салезького. Ах, що ж це була за радість — ця книжка, яка гарна — ах, я знала її напам’ять цілими абзацами. І вічно дрижала, що в мене її хтось забере, знищить, вкраде, я її як найдорожчий скарб берегла. Де вона, бідна, лише не побувала? У вологому садку — то під пеньком у корінні, то каменем привалена, то я додому з нею, ще не обтріпаною від землі, прокрадалася й на дні шафи клала або й під шафу. І читала, читала, читала. «Шлях до побожного життя» — так вона називалася, я донині пам’ятаю на ній кожен патьок, кожен загин сторінки. І пам’ятаю кожну мить із того дня, як матуся померла, що «Шлях до побожного життя» залишила як дороговказ на все моє життя, як дороговказ до мінського монастиря, до муки в Мяделі, до Парижа й тепер до Риму, ой, я пам’ятаю, як вона помирала. Напередодні Покрови. Ах, панотчику, ви не знаєте Покрови! Покрова — це свято Покрови Богородиці, яка своїм покровом, саваном усіх нас захищає, ціле місто від диких турків захистила, всі вижили, Бога славили, а турки в соромі відійшли — так воно було. А іншим разом кораблі пливли, а Богородиця покров зняла, у воду опустила — і всі кораблі змело великою хвилею. І так воно було. Матуся напередодні Покрови померла, і бабуся, і прабабуся — усі вони, і я теж напередодні Покрови хотіла би померти, про це щодня Господа Бога, що на небесах, прошу. Ох, панотчику, це було би щастя, сам подумай — напередодні Покрови померти! Ах. Усі ми були під особливим Покровом Богородиці, так мені матуся казала: ти народжена донькою Марії, вона тобі загинути не дозволить. І не дозволила, ах, не дозволила. Вона, казала мені матуся, є твоєю Матір’ю, а тому ти ніколи сиротою не будеш. Ти страждатимеш, до великих страждань готуйся. Так вона мені говорила, так пророчила, спершись на високі подушки, біла, як полотно постелі, на якій вона лежала. Казала, велике страждання тебе чекає, але й велике Боже милосердя. Панотчику, ти сам бачиш, що все збулося до останнього слова. Господь дуже добрий, а я дуже погана.

Тільки-но я це сказала, то почула хропіння: Єловицький уже спав на своїй лаві та легенько похропував. О, подумала я, досить уже, на цьому й кінець, заморила я його на забій. Якби ж то! За п’ятнадцять хвилин він сам прокинувся, вибачився, виправдався довгою дорогою та втомою й пішов. Але наступного дня, а ми якраз були в якомусь жіночому монастирі, він знову просить розповісти історію. Гірше, він переписав і допитується, чи нічого не переплутав. Ну, думаю, оце я попалася.

Моя матуся, Анна Ягайлівна, була суворою. Але її суворість була підшита любов’ю, як шорсткий плащ м’яким хутром, вона вічно давала нам приклади опіки над хворими й бідними, завжди мала відкритий гаман для всіх спраглих, як істинна християнка, якою вона, певна річ, була. За власний кошт утримувала в нашому замку в Стоклішках щоденний стіл на сорок убогих, за яким сама прислужувала, бо такою була її любов до Христа, що найбільше щастя вона знаходила в приниженні. Та й для мене не було більшого щастя, ніж ходити з нею поруч, триматися за її рясно гаптовані шати, пребагаті, як у самої Пречистої Матері, ніби карнеолем[70] і