Яцек Денель - Матінка Макрина

золотом оздоблену сукню, і дивитися, як вона накладає на тарілки пархатим, кульгавим, клишоногим, кривим, сліпим, як їм із ніжністю й турботою хліб у срібному кошику подає, воду наливає в келихи шліфованого скла, як годує їх і напуває, нічого не жаліючи. Це була моя найперша в житті наука монастирського життя, одначе я нічого так сильно не прагнула, як стати священиком, стати перед олтарем і вбратися в шати Христові. А брати мої, брати-збиточники, брати-негідники вибивали мені це з голови, кажучи: Та куди ж тобі у ксьондзи, може, ще на солдата чи генерала? І обкидали мене болотом.

Я поглянула на панотчика, він замислився над чимось. Якось охляв, але сонним не був. Зануреним у себе. Він щось усередині себе обертав, щось міркував, немовби крутив шматком патика млинок. Досить уже, — кажу я, — досить уже на сьогодні, панотчику. Але ні, йому хотілося далі, хотілось, аби я й далі говорила, тому я й говорила. Як я ходила до матері, як запитувала її, чи це правда, що я ніколи не зможу стати священиком, а якщо не священиком, то принаймні як черниця стати перед олтарем і відправити літургію, і в Христові шати вбратися. Ні й ні. Я благала, щоби вона мені дозволила обрізати волосся і стати хлопцем, а з хлопця — чоловіком, а з чоловіка — священиком, а зі священика — Христом. А вона відрекла без особливого терпіння, що це фанаберії[71]. Якщо ж не я, то бодай мої брати, брати-збиточники, брати-негідники!

Відтоді моєю найбільшою мрією було якщо не стати священиком, то бодай мати за священика одного з моїх старших братів, про яких мені завжди говорили, що я повинна слухатися їх, бо це саме вони успадкують після батьків палац, герби, прізвище, а я Мечиславська лише тимчасово, до шлюбу. Вони часто бешкетували, а потім спихали на мене, заздалегідь просячи, щоб я не перечила. Вони прокрадалися до мене, тягли в якийсь куток, де курява й павутиння, обнімали й казали: «Ох, ти, Юлько, наша ж ти люба, наша ж ти добра й терпляча, ми тебе так любити будемо», аби лиш я не сказала, аби лиш на себе провину взяла, й одразу ж один за другим раз по раз: «я буду ксьондзом», «і я буду ксьондзом». Я кивала головою, виходила з кутка-закамарка, наче мишка, і все робила, все дозволяла на себе спихнути, аби лише вони священиками стали, якби Бог дав, якби Бог дав. Він не дав, але цього я тоді не знала. І коли мене хтось лаяв, шматою по голові бив, то я лише собі казала: якщо Господь наш Ісус Христос на хресті так терпів за своїх недругів, то хіба мені важко за братів моїх найлюбіших, збиточників і негідників потерпіти? Мене аж захоплювало бажання ще більші страждання брати за них на себе, двічі шматою по голові дістати та двічі бути облаяною. Я лиш одне важко переносила: коли матуся моя не приходила ні з гострим словом, ні з карою, а лише дивилася на мене довго, протяжно і з невимовним сумом. Ой, панотчику, від одного цього спогаду мені донині сльози на очі навертаються! Поглянь-но, я стара, стільки ударів витерпіла, стільки крові, стільки батогів без жодної сльозинки, а від спогаду про цей погляд великі горошини котяться моїми грубими щоками! Ех, панотчику. Нехай сьогодні все на сльозах і закінчиться.

Того дня ми більше не розмовляли. Рим був за два дні шляху від нас. Якщо піти до порту, заплющити очі й напружити серце, то можна було відчути, як віддалік день і ніч пливе морем на золотому фрегаті цар-антихрист, північний імператор, як фрегат розтинає хвилі, а яку розітне, то заморожує, на крижану розчахнуту брилу перетворює. І за золотим фрегатом тягнеться срібний крижаний шлейф, над яким жоден птах не заквилить і під яким жодна риба не пропливе.

Розділ XI

Як я вже розповідала, відколи ми написали на штампованому папері листа до царя-антихриста, ми діставали більше батогів, ніж раніше, а Семашко на прощання Вєрьовкіну сказав так, аби ми всі почули: Гнобити їх. Гнобити якнайсильніше, поки ти цих сварливих сук не приборкаєш. А тому він слав нас на щоразу гірші роботи, вигадував додаткові знущання, морив усе жорстокішим голодом — лише одна добра монашка принесла нам торбу гороху, але коли про це інші монашки дізналися, то забігли, зробили рейвах, кулаками її побили, а торбу на наших головах розірвали, аж посипався сухий горох із гуркотом на всі боки, а потім настав такий голод, що хоч зуби на полицю клади. Влаштували слідство, як ми на неї — яку бачили вперше в житті — натрапили і як перетягли на свій бік, а кожна за горох дістала тридцять різок. Коли це закінчилося, Вєрьовкін, розлючений дужче, ніж раніше, нашою витривалістю, збільшив кількість ударів до п’ятдесяти; ба більше, траплялося навіть, що він і сам керував побиттям. Двічі на тиждень по п’ятдесят ударів. Тварина би такого не витримала, а ми витримали. Хоч і не всі, троє сконали: Серафіна Щербинська, якій було сімдесят два роки, сконала після тридцяти різок, але й решту, вже після смерті, прийняла від катів; Довг’ялівна на ім’я Станіслава сконала на моєму подолі, як раніше Філігаузерівна, але, поки губоньки, такі втомлені, що аж сині, назавжди стулила, встигла прошепотіти ще таке: Не плачте за мною, мої земні страждання ось-ось проминуть, а за собою плачте і над тим, що для вас москаль ще приготував. Отже, дві — Щербинська, Довг’ялівна… і третя — Наталія Нарбутівна, вона теж на моїх колінах Богові душу віддала, а до останньої миті притискала до губів і серця закривавлене розп’яття і кричала: О, мій Господи! Втіш мене, бо я люблю тебе всім серцем. І на слові серце, промовленим усоте чи двохсоте, врешті-решт сконала.

Нас би більше тієї весни тисяча вісімсот сорок другого року померло, якби не царський генерал Маґдєньков, що командував у Полоцьку цілим корпусом, — дійшло до того, що уніатські священики нас катували, а царські генерали рятували від вірної смерті! Цей Маґдєньков був чоловіком стареньким, добрим, а за дружину мав польку — ще кращу; це вона дізналася від пань з товариства, що начебто в монастирі велику кривду проти нас чинять, що це й не монастир, а справжнісінька каторга — і чоловікові до ніг упала, щоб він нас від мучеництва врятував. Тож сідає Маґдєньков у карету, поруч дружину-польку садовить