Сергій Вікторович Жадан - Господь симпатазує аутсайдерам. 10 книг віршів

Чорна зоря арештантів висить угорі,

і стебла трави від нічного туману важкі й вологі,

і юний торчок дивиться на ліхтарі,

сидячи третю добу в обласній наркології.

І, доки сплять на матрацах брати-торчки,

доки прострілюють тишу старі пружини,

доки пливуть сновидінь золоті річки,

він співає тюремних пісень,

не дотримуючись режиму.

І місяць ховається злодієм серед хмар,

і втирає сльозу найпохмуріший санітар,

заливаючись жовтим чаєм із сушених трав,

поминаючи добрим словом старий мінздрав.

І він співає:

той, хто боїться, той зводить високі мури,

Джа не вигадував для мене цю трудову терапію,

мудрості мені не добавлять жодні мікстури,

я завжди буду робити лише те, що я вмію.

Ніхто не скаже за мене мої слова.

Ніхто не зробить за мене мою роботу.

Час на волю, бо скоро почнуться жнива,

І тому сидіти мені тут, скажемо прямо, без понту.

І коли я вийду звідси, збиваючи вранішні роси,

і коли я прийду додому запашними полями,

старенька мама віддасть мені мої папіроси,

а друзі дитинства зійдуться з повними кораблями.

І ніч буде минати, і туга з нею,

і падуть вавилонські стіни, тюремні мури,

і, йдучи до праці скошеною стернею,

будуть співати псалми втішені драпокури.

Ніч відійшла за мости, за темні горби,

із усім своїм крамом, з казенним своїм покривалом,

і радість росла, мов лісові гриби,

над печальним торчком

і розчуленим медперсоналом.

І слово правди здіймало своє крило.

І здіймало своє крило слово любові.

І сонце в зеленому небі на захід пливло.

І тягнулись за сонцем зернові та бобові.

+ + +

Я добре домовився з провідником —

нормальне місце на верхній полиці,

і вечір диким вростав часником

у золото молодої пшениці.

Без змінного одягу і паспортів,

червоне вино допиваючи з фляги,

підтягувались до південних портів

сезонні робітники та бродяги.

І в снах, як в озерах, світло пливло,

щемке від сутінків та спиртного,

і кожен знаходив своє тепло

в доках Кейптауна й Порто-Ново.

І кожен нечутно знімав уві сні

чорне срібло з жіночих мізинців

і купував за монети дрібні

каву і овочі в абісинців.

І рвався крізь морок усіх перепон,

крізь дихання субтропічного шторму…

(Їх брали вночі, блокувавши вагон,

і викидали на першу платформу…)

Крізь товщі води, що невпинно несе,

крізь кригу й вогні океанського тиску…

(Тягли, вибиваючи з них усе

про ранні судимості і прописку…)

Той, хто створив ці сузір’я німі,

напевне, забув про нас із тобою.

І що нам лишилось? Блукати в пітьмі

серпневою сушею і водою,

ходити поміж непевних чудес,

і розглядати серед туману

запалене піднебіння небес,

холодні нутрощі океану.

+ + +

Один із них працював на ливарному.

Інший, молодший, на машинобудівному.

Вони зустрілись у себе на спальному,

коли поверталися з роботи додому.

За їхніми робітничими рухами,

за їхніми словами, короткими й виваженими,

стояла вулиця з усіма звуками,

з усіма проблемами, складними й невирішеними.

Перший сказав: «Страйкуємо, товаришу.

Цехи наповнені сонячним пилом.

Паровози на сортувальному

пахнуть соняшниками та мастилом».

«Отримає все лише той, хто бореться.

Нехай відчують тепер різницю.

Незалежна профспілка на вашому боці», —

відповів йому другий і потиснув правицю.

І старший тримав собі у пам’яті,

стоячи у шкірянці потертій,

дві ходки — по сто дев’яносто п’ятій

і двісті дев’яносто четвертій.

А молодший був у свої дев’ятнадцять

кращим бійцем у всьому місті

і щовечора тепер повертався з праці,

відкинувшись по президентській амністії.

І молодший дістав пачку з останньою цигаркою,

і сонце було вибите на руці у нього.

А старший не мав двох пальців, відрізаних болгаркою, —

великого і вказівного.

+ + +

Мулярі зранку починають роботу,

вивершують стіну дзвінкими кельмами,

ніби не мають іншого клопоту —

відділяти світло від темряви.

Діти зупиняються, задирають голови,

розглядають картонку неба, на сонці згорілу,

мріють стати мулярами із залізними горлами

і мати повні кишені сонячного пилу.

А в їхніх порваних підручниках

лише порох і прізвища померлих поетів,

жодного золота на обручках,

жодних небезпек і жодних секретів.

Коли настає обідня перерва,

робітники дістають хліб і овочі,

і навколо будинки високі, ніби дерева,

а з радіо вилітають пісеньки дівочі.

І діти заздрісно дивляться на робітничі блузи,

на скрипучі ліфти, що рухаються