Crown Horror - Трунар, Crown Horror

Помітивши, що Леонові вже ліпше, мачуха поквапилася вийти з його кімнати, але пасинок зупинив її.

– Прошу, зробіть так, аби цього разу він не перетнув межу. Мені бракує сил, аби виступити супроти рідного батька!

Адріана знала, що він каже правду. Вона й сама поняття не мала, звідки в неї беруться сили на боротьбу з чоловіком, однак була певна, що зробить усе можливе, щоб не дати Леонові відчути цей біль. Усе те, що відчуваєш, коли тебе силоміць прив’язують до чужої людини.

– Я спробую, лишень не кричи так більше.

На ранок усе, що сталося, здавалося сном. Бенджамін покликав сина до свого кабінету. Не скидалося на те, що мачуха з ним мала розмову або взагалі щось удіяла. Він просто поставив спадкоємця перед фактом, що через три дні до них прибуде Марішка Фунебре, вони познайомляться й заручаться. Восени, коли всі зберуться на балу, то вона вже буде Марішкою Тейкер.

Далі все було ще гірше. Наречена приїхала не через три дні, а через два. Чорнява дівчина з двома косами, карими очима, носом картоплею, дещо огрядна, поверх сірої сукні вбрала яскраво-червоне намисто. Разом із дівчиною прибули служниці, родичі не приїхали – у них була купа роботи.

– Ви мій чоловік? – запитала вона, подивившись на Леона.

– Ще не чоловік, ми лише плануємо весілля, – кожне слово давалося йому зі значним зусиллям.

– У Румунії стверджують, що подружжя одне одному долею призначено, – спокійно зауважила вона. – У колі нашої родини це має куди більше сенсу, ніж у містечку. То наказати слугам нести речі до нашої кімнати?

– Знаєте, мем, я би не став…

– Панно Марішко, тримайте себе в руках! – згори почувся гучний і водночас спокійний голос Адріани. – До весілля ви – чужі люди. Вам не те що до його помешкання, навіть до дверей наближатися неможна. Ми розмістимо вас у гостьовій кімнаті, там умови не гірші.

– А ви, власне кажучи, хто? – насупивши брови спитала майбутня наречена. Очевидно, вона не була на минулорічному балу, а залишилася вдома, доглядати за цвинтарем.

– Я Бенджамінова дружина, Леонова мачуха. – повільно спускаючись сходами, зауважила вона. – І оскільки мій чоловік має забагато роботи, то вашими заручинами опікуватимуся я. Через три дні в церкві ви складете одне одному обітниці, та якщо щось піде не так, то я скасую домовленість.

Незадоволена дівчина пішла слідом за Меліндою до своїх нових покоїв, Леон же впав перед мачухою навколішки, завдячуючи їй до глибини душі.

– Тихіше! Я нічого навіть не вигадувала – твій батько справді доручив цю справу мені, і якщо я просто так розірву заручини, то навіть Вольфери не врятують.

– То що, тепер мою долю вирішує випадок?

– Це вже не вперше, Леоне, тобі до того не звикати. Почекаймо ще трохи, мабуть, усе якось залагодиться.

Майбутній дружині за вечерею потрібно було познайомитися з тестем. Вона, як на лихо, показала себе тихою та роботящою. Молодший Тейкер подумав, що була би чудова пара для батька, проте він брав шлюби лише з жінками чужих родів, аби отримувати гроші та спадок.

Упродовж подальших трьох днів Марішка не виказувала непокори. До того ж вона залюбки бралася за традиційно чоловічу роботу, майстерно розмовляла з клієнтами, не влаштовувала скандалів. У очах Бенджаміна дівчина була просто ідеальною партією, він навіть дав їй ключі від цвинтаря, у той час, як Адріана власних досі ще не отримала.

Дізнавшись, що майбутній чоловік захоплюється виготовленням прикрас, Фунебре вимагала, аби він створив для неї унікальні речі. Тейкерові довелося погодитися, інакше вона би розбовкала батькові про його хобі. Погрози робили далеку родичку ще більш схожою на старого трунаря. Усвідомлення того, що вона канючитиме нові та нові речі до кінця життя, доводило його до нестями.

– Тобі не шкода для неї каміння? – поцікавилася мачуха, помітивши, з яким небажанням він віддає Марішці кольє.

– Я вкладаю душу в ці роботи та передаю ювелірові, аби він знайшов їм гарних господарів. Це моє захоплення, а так виходить, що я не відпочиваю, а працюю на цю… на цю…

– Гаразд, я тебе зрозуміла, повертайся до роботи.

Краєчком ока він помітив, як місіс Тейкер увійшла до кімнати Марішки, звідки згодом почулися крики. Так, майже як ті, що чулися, коли мачуха щойно прибула сюди. Леон укотре пересвідчився, що її норов нікуди не зник, лишень господиня зробилася мудрішою і тепер завдавала ще більше проблем. Хоч би що там було, проте після цієї розмови вимоги щодо нових прикрас припинилися.

І ось настав день весілля. Сіра сукня змінилася на білу, вишиту червоними візерунками. Родина Тейкерів разом зі слугами попрямували до міської церкви, бо їхня була переважно для поховань. Родичі нареченої так і не приїхали.

– Місіс Тейкер, місіс Тейкер, він уже тут, – прошепотіла Мелінда, відриваючи пані від процесії.

Леон помітив, що вони відійшли про щось перемовитися, а згодом Адріана повернулася, Мелінда ж кудись дременула, як ошпарена. Він і сам із задоволенням би втік, якби не був головним учасником події.

Поступово натовп почав зменшуватися – слуги розсілися вздовж лав, для них це була перерва від їхньої праці. Біля вівтаря на них уже очікував священник, не той лагідний, який розповідав про грішників-перевертнів. Цей був низеньким і гладким, його свинячі очі майже зникли на тлі обличчя, а Біблія здавалася дитячою книжечкою в його руках.  Він уже роззявив рота, збираючись розпочати вінчання, аж раптом до церкви забіг худий чоловік, від якого за кілометр смерділо паленим.