Crown Horror - Трунар, Crown Horror

– Бенджаміне! Бенджаміне, ти, проклятий змію!

– Прошу не блюзнірствувати в цьому святому місці, – відкашлявшись, зауважив священник.

Непроханий гість кинув розлючений погляд на панотця, до того теж дійшов сморід підкопченого трупа. Він прикрив носа рукою та відсахнувся.

– Фероне, що ти тут забув?! – не менше розгніваний Тейкер вийшов йому назустріч. Адріана ледь утримала його, аби бійка не розпочалася.

– Мерзенний псе, ти зовсім знахабнів! Я тут працюю до сьомого поту, займаюся кремацією, не покладаючи рук, працював утричі більше, ніж оці Фунербе й ти разом узяті, а ви вирішили змовитися в мене поза спиною!

– Ти про що? – трохи охолонувши, трунар припинив вириватися з рук дружини. Бійка могла зіпсувати йому репутацію та парадний костюм.

– Не клей із себе дурня! Марішка має вийти за мого онука Рудольфа, про це ми ще взимку домовлялися. А ти хіба забула, підла зміюко?

Обличчя дівчини зблідло. І куди поділося її бажання потрапити до Леонової кімнати? Куди ж вона простягнула свої загребущі руки? До глави родини крематорів!

– Цієї зими, коли ваша родина вмирала з голоду, я заробляв гроші. Бо кремація, на відміну від традиційних поховань, доступна впродовж року. В обмін на допомогу мені тоді пообіцяли твою руку, пригадуєш?

– Батько вже розплатився з вами, гроші є, весна прийшла, – ридаючи, пояснювала дівчина.

– Гроші мені не так і потрібні, моя люба. Наш рід, на відміну від решти трунарів, злиднів не знає. А от мій онук, гадаєш, просто знайти йому гідну дружину?

– З такими грошима навіть принцеса за нього піде.

– Не бажаю нічого чути, ти поїдеш зі мною та до наступної зустрічі родини з дому не вийдеш! Палати вам у крематорії, бісові Тейкери!

Розлючений Ферон потягнув Марішку геть, ніхто його не спинив. Бенджамін хотів наздогнати, аби щось сказати, проте Адріана стримала чоловіка вдруге. Зганьбившись перед священником, Тейкери повернулися додому, де чоловік збирався вихлюпнути власну лють на дружину.

– Як ти могла допомагати цьому мерзотникові? Ферон забрав наречену з-під носа в мого сина, певен, що це ти його покликала! – він схопив її за зап’ясток, але дівчина не втрачала сміливості.

– Так, я, – спокійно відповіла дружина, – у них уже існувала домовленість ще задовго до того, як ви почали задивлятися на Марішку. Якби Леон обручився з нею, то на честь Фунербе впала би тінь, а вони все ще залишаються предками вашої любої невісточки, тому й нас заляпало би брудом.

– Забруднитися цим Фероном…

– Боронь Боже! Чи це не ви казали мені, що честь родини стоїть вище від особистих бажань?!

– Це мої слова, – скрегочучи зубами, просичав трунар.

Його хватка ослабла, скориставшись цим, Адріана вирвалася та схрестила руки, на  її обличчі спалахнули тріумф правоти з легкою посмішкою.

– Тоді будьте ласкаві, відповідайте за них.

Ковтаючи образу, Бенджамін пішов геть, ще зо два тижні він не турбував родину, навіть їхню роботу не перевіряв. Та й пошуки нареченої припинилися – старий відклав ідею до ліпших часів.

І ось одного похмурого березневого вечора, коли рештки зими знесло весняне тепло, Леон знову помітив мачуху серед могильних статуй. Надягнувши свій чорний піджак і капелюха, він спустився до неї. Чи то весна на те вплинула, чи то нарешті відійшов від історії з заручинами, проте чомусь саме тієї ночі, коли на небі засяяв повний місяць, він наважився на цю розмову.

– Мачухо, як ви тут опинилися посеред ночі?

– Не стану брехати, коли Мелінда хворіла, то я замовила дублікат ключів у коваля.

Зовсім не здивована реакцією юнака, вона відійшла від статуй і тепер зосередилася на ньому.

– То розповіси батькові й забереш їх, аби я не втекла?

– Не втечете, я знаю. Та й ключі вже давно потрібно вам вручити – навіть Бенджамін не зробив для цієї родини стільки, скільки ви.

У смужці червоних губ сяйнули білі зуби, від усієї душі Адріана посміхнулася й мало не зареготала, проте вчасно прикрила рота рукою.

– Не я будувала цей цвинтар, створювала династію, навіть кревно до вас не належу.

– Та все ж ви спіймали викрадача трупів, урятували честь моєї родини і…

Леон замовк. Хмари сховали місяць і рішучість його кудись геть поділася.  Цвинтар накрила пітьма – неначе батько прикрив небо своїм капелюхом. Ось він знову змінив подобу – перетворився на древнього кістяка,  який споглядав на нього порожніми очницями. Під цим моторошним поглядом молодший Тейкер не наважився навіть рипнутися.

– Куди ти дивишся? – Адріана поглянула на маєток, на кімнату свого чоловіка, – Боїшся, що нас Бенджамін побачить? Дай мені руку, ходімо.

Юнак із недовірою подивився на її тендітну ручку. Місяць знову визирнув з-поза хмарин, у його світлі шкіра здавалася сяйливо-білою, як у привида, янгола, або мармурової статуї, що їх наразі оточували. З живих людей вони самі перетворилися на духів – основних мешканців цього цвинтаря, і тепер наче знаходилися в іншому світі, де не існувало ні обійстя, ні родини, ні інших людей – лише дві постаті духів і німі статуї. Білосніжний диск сяяв над головою трунарки, неначе той німб над святими.