Crown Horror - Трунар, Crown Horror

Зробивши глибокий вдих, а він дався непросто, бо незримий погляд батька все ще бентежив – юнак узяв її за руку. Легкими кроками, майже злітаючи над землею, Адріана відвела його до статуї двох діточок, які спали під деревом. Це в маєтку місіс Тейкер була скутою, а сад, то її світ – тут вона володарка та королева. І він, ховаючись серед цих статуй, знаходився теж  під її прихистком. Усвідомлюючи це, Леон позбавився тіні нічних жахіть – більше вони його не турбували.

– Я хотів сказати, леді Адріано, що ви вдихнули в мене нове життя. У вас палає маленький вогник, і ви несете його крізь морок. Я тішусь, що саме ви переступили поріг нашого дому, і що залишилися тут. Для мене було честю пережити з вами всі ті події. Я би не переймався так  ніким у світі, навіть собою! Ви сказали правду, що цей світ не для таких, як я, проте поруч із вами у гробниці знову сяє сонце.

– Леоне, ти розумієш, що…

– Так, розумію. Ви чистісіньку правду говорили про кохання – на смак воно, як заборонений плід, і чим більше ти закохуєшся, тим сильніше відриваєшся від усього світу, летиш біс його знає куди. Можливо, ліпше мені було взяти в дружини Марішку та вижбурнути з голови ті думки.

Жбурнувши капелюха до її ніг, пасинок уже збирався повертатися, менш за все він хотів, аби вона помітила рум’янець на його щоках. Одначе щось його спинило. Що би там місіс Тейкер не вирішила, він мав усе з'ясувати, аби все не повторилося, як у тому сні. Більше ніхто не мовчатиме, ніхто не втече та не урветься на півслові. Треба було поставити крапку в цій історії,  раз і назавжди.

– Послухай мене дуже уважно. Відтоді, як ти почав мені допомагати, я те саме робила й для тебе.  І так само. як я не розуміла, чому ти допоміг Бенджамінові сховати тіло Райдо, тобі не завжди було зрозуміло, що я роблю. Мої вчинки ніколи не були спрямовані супроти тебе – часом мені навіть хотілося, аби ти був володарем обійстя, щоб цей маленький світ за могильною огорожею належав лише нам. Я полюбила тебе всім серцем, як кревно рідного, наче ти був моїм сином або… – Дівчина урвалася, опустивши погляд до землі.

– Або що? Чому ви боїтеся це вимовити?

– А чому ти боїшся?

Розвернувшись, вони пильно подивилися одне на одного. Холодний вітер промайнув повз них, неначе підганяючи з відповіддю.

– Бенджамін, – водночас вигукнули Тейкери.

– Я не боюся його, Леоне, я боюся за тебе, що він учинить, якщо про все дізнається.

– А я… Що він усе, що я люблю забере з мого життя, як учинив це, коли я був дитиною.

І тут він чекав від неї підтримки. Мати би його втішила, запевняючи, що жодна сила у світі їх не розлучить. Однак Адріана більше не жила казками, не вірила в дива. Принаймні в такі банальні.

– Він і так забере. Я чула його розмови. Бенджамін хоче позбутися мене, тільки Вольфери його стримують. Проте рано чи пізно він заведе розмову про це з главою клану й тоді всі дізнаються, що Герман ховав мене від родини, яка до мого захисту не має жодного стосунку. Тоді він отримає таку можливість і зітре мене на порох.

Леон підозрював, що батько точить зуб на мачуху. Та й узагалі йому здавалося, що більшість мешканців міста містер Тейкер волів би побачити в труні. Однак це вже була не просто підозра – Бенджамін мав намір убити ще одну дружину, а перепона, що його стримувала, була надто примарною. Щойно він це зрозуміє, а дівчина залишиться з ним сам на сам, то нікому буде стати на її захист.

– Навіть думати про таке не варто! Батько вам не нашкодить, я не дозволю, – ще остаточно не розуміючи, як він це зробить, вигукнув трунар. Якщо вже підготував собі домовину, то буде ласкавий сам і лягти до неї.

– А знаєш, що буде, якщо ти дозволиш? Від мене не лише могили, навіть попелу не залишиться. Ти залишишся,  бо єдиний його спадкоємець, це тебе вбереже, а я… Пробач, не можу дозволити собі більше, ніж дружбу.

– Невже ви дозволите йому зруйнувати власні мрії? Коли це Адріана, яку я знаю, перетворилася на слухняну служницю?!

Вона не відповіла. Так і стояли одне навпроти одного, допоки місяць не сховався поза хмарами. Тіні знову накрили їх, однак Леон і не збирався ховатися. Навіть у мороці він бачив її світлу постать і червоні вуста. За ті кілька секунд він устиг доторкнутися їх, а коли світло знову повернулося, то трунар уже стояв за крок від мачухи, як справжній джентльмен.

– О, святі хрести та могили! – прикладаючи руку до чола вигукнула вона. – Ти зовсім, зовсім не годен цілуватися!

І, не чекаючи на хмари, вона підійшла до нього під пильним поглядом місяця й поцілувала по-справжньому, вклавши всю свою пристрасть у цей поцілунок. Дівчина не відчувала сорому або страху – холодне біле світло заглушило їх. Залишилося тільки щастя – воно було нетривалим, тож варто було насолоджуватися кожною миттю.

– Панно, ми щойно підписали собі смертний вирок. Батько зариє нас у вигрібній ямі, якщо про все дізнається.

– Він не дізнається. Навіть перевертні не знають усіх моїх таємниць, а він тим паче.

Коли місяць знову сховався, Адріана повернулася до маєтку, пасинок наодинці залишився стояти посеред статуй. Це було схоже на марення, і лише солодкий слід поцілунку нагадував, що насправді трапилося. Тейкер не став довго чекати й теж повернувся додому – милуватися могилами він ще встигне.