Crown Horror - Трунар, Crown Horror

– У мене немає вибору. Іноді, щоб захистити своїх, треба зробити боляче чужим. Неможливо жити, як принцеса в казці й бути доброю до всіх, навіть якщо підступні вчинки роздирають тобі серце. Ліпше бути пораненою, ніж убитою.

– Ось тому ми й копаємо могили, у той час, як негідники, на кшталт мого батька, правлять світом.

– І що ж, – запитала Адріана, схрестивши руки на грудях, – хіба ми не можемо кинути виклик долі?

– НІ! Просто копаємо ями, а хто до них потрапить, то вирішує життя.

– Життя… – У задумі мовила мачуха та пішла геть.

Після того випадку вони не бачилися три дні, навіть за столом. На вечір четвертого дня пасинок помітив її з вікна своєї кімнати (таки спромігся на прибирання). Вона стояла в саду, поміж статуй, про щось розмовляючи сама із собою.

– Пане, дозвольте мені забрати брудні речі, уже час прання.

– Меліндо, віддана служнице всього нашого роду. Скажи, ти ж і з Адріаною також спілкуєшся?

– Пані дуже добра до мене, навідувала, коли я хворіла, нікому не дозволяє готувати її до сну, окрім мене.

– Тоді поясни мені, у чому причина  її поведінки? Чому ж вона стала такою холодною?

– Вам це здається, містере Тейкер. Адріана весела й життєрадісна, просто приховує власні почуття. Цей холод, то насправді – застиглий страх. Страх зіштовхнутися з новим ворогом або ж отримати ніж у спину від давнього.  Що з нею трапилося? Вона подорослішала. Можливо, пізніше, ніж очікували батьки, проте час настав.

Юнак узяв слова служниці до уваги. Йому складно було в це повірити та прийняти. Після всього того божевілля з мисливцями й перевертнями дівчина сказала йому, що розуміє, як це – бути промінчиком сонця в повній пітьмі.  Схоже, то був останній проблиск, а тоді крижаний Бенджамінів погляд каменем упав на джерело світла, згасивши його раз і назавжди. Треба було наздогнати її тоді, сказати щось натомість, а не просто дивитися вслід!

Цей момент постав перед очима й не хотів зникати. Вона стояла перед ним, відкриваючи душу й зникала, варто було лишень простягти руку, а тоді все розпочиналося знову. На додачу до цього жахіття додалося ще одне – де батько з надприродною швидкістю ганявся за ним, розмахуючи лопатою.

– Ти моє творіння, Леоне, як та труна з коштовним камінням. Це я вирішую, коли тобі піти під землю!

Лопата різко перетворюється на косу, обличчя старого висихає, шкіра злущується, очі витікають. Залишається лише череп – пожовклий, укритий землею, кров’ю та смердючим бальзамом. Він простягує свою руку до сина, хапаючи його, та жбурляє на землю. Переступає, прямуючи до воріт цвинтаря, тим часом земля перетворюється на трясовину, чується крик матері, і юнак потопає.

– Леоне!

Перелякана Адріана сидить перед ним. Її обличчя – живе, від холоду не залишилося й сліду.

– Ти своїм галасом збудив слуг, Бенджамін мало не прокинувся.

Світ повертається на своє місце. Вогонь потріскує на краєчку свічки, за вікном завиває вітер, а з боку батькової кімнати – тиша. Не варто будити лихо, допоки воно спить.

– Це був сон, мачухо, просто сон…

– Розкажи мені, що тебе хвилює. Чому таке наснилося?

Сумніви все ще з’їдають душу та слабшають з кожною секундою. Вона притискає його до себе, гладить по голові, намагається заспокоїти. Мелінда мала рацію – та ж Адріана, яка колись переступила поріг його оселі, та ж дівчина, яка відкривала йому душу, коли вони врятувалися від рушниць мисливців і вовчих пазурів. Її сонце все ще сяяло, намагаючись розігнати хмари над маєтком Тейкерів. Її надія ніколи не згасне, так само як і посмішка на вустах його матері.

І він розповів їй про все. Відкрився так само як і вона відкривалася йому. Адріані полегшало, коли вона висловилася, тепер і Леон відчув полегшення. Вона не назвала його сни маячнею, не покликала слуг, не дала снодійного. Порівняння Бенджаміна зі Смертю спричинило лише посмішку. Приховуючи її рукою, дівчина заспокоїла пасинка.

– Дивна поведінка твого батька має на те причини, проте не такі зловісні, як тобі здається. Він убачає в тобі єдиного спадкоємця власної справи, до того ж гідного спадкоємця.

– Тоді чому його погляд такий…

– Бо він боїться. Остерігається, що ти загинеш від якоїсь випадковості, а цвинтар тоді перейде бозна-кому. Він хоче одружити тебе, здається, з донькою якогось Фунебре.

– То наш родич із Румунії. Одруження…

– Знаю, звучить так само лячно, як і смерть. Не переймайся, це просто угода, ти вже неодноразово бачив, як воно буває, еге ж?

– Мабуть, – намагаючись заспокоїтися, мовив Тейкер. – Я навіть із дому нікуди не поїду. О, панно, як же мені цього не хочеться! Я навіть не знаю як це – покохати.

– Це на краще, Леоне. Ти починаєш відчувати прихильність до когось не тому, що це твій родич і ти йому винен, а тому, що сам того хочеш. Такі відчуття засуджуються суспільством, пристрастю вистелена дорога до пекла. Кохання – божественне почуття, а наше життя минає на брудній землі.

– Тоді чому ви так сильно хотіли кохати когось?

– Якщо вірити казкам, коли закохуєшся, то все, що було до того, зникає, тобі здається, інакше й бути не може. Однак казки ніколи не заходять далі, а от твій батько зайшов.